Все статьиВсе новостиВсе мнения
Стиль жизни
Спецтемы
Красивая странаРейтинги фокуса
Увидеть миражи. Как режиссёр Роман Бондарчук ищет в жизни сказку

Увидеть миражи. Как режиссёр Роман Бондарчук ищет в жизни сказку

Режиссёр "Украинских шерифов" Роман Бондарчук рассказал Фокусу о своей новой картине Dixie Land, о том, почему гонка за "Оскаром" — квест, и о сказочной абсурдности нашей жизни

1300

Фільм про херсонський дитячий оркестр Dixie Land отримав на 8-му Одеському міжнародному кінофестивалі "Золотого Дюка" в номінації "Найкращий повнометражний фільм". Разом із режисером Романом Бондарчуком "Золотого Дюка" отримали Ізабель Юпер і Агнешка Холанд.

Роман Бондарчук закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (майстерня Юрія Іллєнка — одного із засновників школи українського поетичного кіно). Роман створив ряд короткометражних ігрових і документальних фільмів, а також музичних кліпів. Його дебютний повний метр "Українські шерифи" здобув приз журі на кінофестивалі IDFA-2015, а також гран-прі Docs against Gravity (Гдиня), був делегований Українським Оскарівським комітетом на здобуття премії Американської кіноакадемії у 2016 році. Нині Роман працює над своїм ігровим дебютом, стрічкою "Вулкан".

Dixie Land, на мій погляд, вийшов влучним і світлим. Багато моря й повітря, чудова операторська робота. І дуже красиві герої. У мене одразу питання про двох нерозкритих героїв. Це два хлопця Микита і Микита, які з’являються в епізодах картини, але глядач нічого про них не дізнається, якщо не знає матеріалу навколо фільму. Так можна робити взагалі, на фоні повноцінних історій залишати такі масивні знаки питання у фільмі?  

— Насправді ми знімали набагато більше персонажів, ніж їх опинилося у фільмі. Мені здавалося, що цікаво буде спостерігати і за тими, хто продовжує займатися музикою, і за тими, хто в якийсь момент переключився на інші справи. Але вже на стадії монтажу стало зрозуміло, що для цього фільму підходять тільки ті, хто "гребуть" у музичному напрямку, вони цікаві, бо одержимі цим. А всі інші, виявилося, зупиняли фільм. Сам оркестр — це організм цільний. І в ньому є багато елементів, доволі складно це пояснити. Скоріше це було на інтуїтивному рівні, те, що Микити з’являються в такій секвенції часового кидку. Ми бачимо, хто де опинився і хто з героїв чим займається у продовж кількох років, а потім вони різко всі дорослішають. Піаніст Микита пішов працювати в кафе, він узагалі дуже цікавився їжею і завжди казав: "Я музыкант не очень одарённый". Він хотів відкрити свій ресторан і грати там на білому роялі. І пішов розвиватися в цьому напрямку.

Так, але цей розвиток залишається поза фільмом.

— У фільмі є золотий час оркестру, його розквіту: це маленька героїня Поліна і старий учитель. Далі ми маємо момент смерті вчителя і Рому, який їде шукати того, хто продовжить його навчати. І третя частина — це Льова, який намагається цей оркестр зберегти і взяти на себе управління, але зрештою вибирає свій власний розвиток як музиканта. У принципі фільм складається так, що кожен персонаж проводить через себе певний етап життя оркестру. А ці хлопці, які залишилися нерозкриті, — складно розкрити людину, яка просто стоїть за стійкою бару й дивиться у вікно. У них просто почалося нове життя, ніяк не пов’язане з оркестром.

Після того як почалися зйомки, які привернули увагу до колективу, у підвалі, де проходили репетиції оркестру, розпочався ремонт.

— Нам потрібна була ця локація, бо вона тягнула на метафору і виглядала дуже красиво. Фон дає розуміння, звідки народжуються ці всі одержимі музиканти і наскільки це все непривабливо на початку, і що для них нічого не важливо, окрім самих звуків. Це був величезний урок, як ми зіпсували самі собі локацію. Знімати там ми більше не могли. Там стали білі стіни, білі двері, вигляд, як у лікарні.

Dixie Land — це фільм про "музику і про долю". Які у вас стосунки із музикою взагалі?

— Я не вмію грати на музичних інструментах, хоча в дитинстві на будь-якій поверхні вдавав, що я граю на піано. Просто мені не пощастило з учителькою. Мене відвели в музичну школу, людина, яка набирала, зіграла якусь композицію і сказала: "Повтори". Я не зміг її повторити, і вона сказала: "Нє годєн". Все це тривало якихось п’ять хвилин, через цей випадок у той бік мене вже не тягнуло. Але я відчуваю, що музика мені потрібна і весь час слухаю її, особливо коли є серйозні навантаження.

Що слухаєте?

— Останнім часом класику, сучасний джаз, неокласику.

Ви поділяєте мою думку, що музика може творити дива?

"Усі правила американської системи — це дуже складний квест. Організатори "Оскара" нічого не роблять для того, щоб умови були відкритими і зрозумілими"

— Абсолютно. У якийсь момент я відчув, що коли її немає, я її серйозно потребую. Увечері просто необхідно одягти навушники і почути щось, що тебе підтримає. Коли працював над фільмом, у мене виникло питання, наскільки ці діти (бо в дитинстві ці сеанси музикотерапії не так потрібні, енергії вистачає) розуміють таку силу музики. Що вона для них? Їхні уроки більше скидаються на спортивні тренування. Вони качаються, як у тренажерній залі. Це важко. Я пам’ятаю, як Ромі Купріянову бабуся приносила великий пакет із пиріжками, і він весь час цими пиріжками заправлявся, щоб мати енергію "дути". Ми ще не почали знімати, але на цю історію вже підсіли, у них саме зуби почали випадати, молочні, мінявся ротовий апарат, і все, що вони робили, давалося надзвичайними зусиллями. Поки вони були маленькі, їм навіть тримати інструмент було важко. І наскільки ці заняття були для них просто фізичною дією, чи вони відчували музику, це для мене досі загадка. Зараз, коли вони виросли, вони розуміють всі ці емоції, але коли вони були малими, вони не могли пояснити словами. Просто наполегливо виконували, що їм казав учитель. Вони всі дружили, учитель брав їх на дачу, вони там і город орали, грубо кажучи, і врожай збирали.

Це цілком поширена частина певної форми навчання.

— Я знаю. І це частина культу "тут ви будете "дуть", а тут ви будете "копать", такий буддійський шлях. Я досі не розумію всього механізму.

Для вас було важливо зрозуміти механізм?

— Було цікаво.

А якщо немає ніякого механізму?

— У якихось випадках все навіть може бути певною імітацією, але завжди там, де з’являється непояснюване, ірраціональне, там є, що називається, натхнення. Чи може воно бути в семирічної дитини?

Мабуть, це більше випадок геніїв.

— Власне, ми той фільм і знімали, щоб відчути це. Та іноді ти бачиш щось в обличчі людини. От ви, наприклад, кажете, що герої красиві.

Фільм "Українські шерифи" потрапив у лонг-аркуш "Оскара" в номінації "Найкращий повнометражний фільм іноземною мовою". Я спілкувалася з людьми, які до кіно ближче за мене, і вони вважають, що фільм мав шанс піти далі в документальній номінації. Чому не подавали паралельно на документальну номінацію? Наскільки я знаю, це можливо.

— У документальній номінації інша система. Фільм у цій категорії має отримати приз на американському фестивалі класу "А". І так склалося, що наш дистриб’ютор не працював з Америкою. Це взагалі був перший рік, коли документальний фільм потрапив у нашу номінацію. Не хочу обертатися назад і думати, як могло би бути.

То цікаве питання із суто технічної точки зору. Чи ви розуміли, що можна було йти ширше?

"Мене у цій реальності все ж таки цікавить ірреальність. Коли все гіперреально, воно нудно, буденно. Я бачу реальність під певним кутом. Мене цікавлять міфи, які відбуваються з нами"

— Насправді всі правила американської системи — це дуже складний квест. Організатори нічого не роблять для того, щоб умови були відкритими і зрозумілими. Змахує на історію напівтаємних знань. Люди, які працюють в цій індустрії, які надають послуги як публіцисти, організатори скринінгів, просто компанії, які супроводжують фільми, вони не діляться цим. Багато чого ти дізнаєшся у процесі роботи. Я думаю, кожен наступний раз ти почуваєшся дедалі спокійніше. А перший раз був схожий на те, ніби ми висадилися на Марс і намагаємося шукати там воду.

Ми завжди як на Марсі.

— Там це особливо помітно. Академіків "Оскара" кілька тисяч, виявляється, вони діляться на певні групи. Добровольці, які дивляться іноземні фільми, діляться на групи по десять осіб.

Без поводиря ви були у шкурі сліпих кошенят.

— Ми найняли публіциста. І вона нас направляла. Загалом для нас це була незнайома ситуація. Ми почали довідуватися, чому нас не було на фестивалях в Америці, і зрозуміли: компанія, яка з нами працювала, просто цим ринком не займається. З’явився досвід: якщо ми ідемо з цим дистриб’ютором і він не знає, що робити, то в Америці повинен бути окремий дистриб’ютор. До нас мало хто в цей процес занурювався. Якщо когось у нас тут піймати і сказати: "Розкажи, як усе це робиться?", то особливо немає кого ловити.  

Ну як немає? Слово "поводир" уже пролунало. А щодо досвіду тих, хто робив фільм "Поводир", який, на мій погляд, безвідповідально перерізав собою шлях до "Оскара" фільму "Плем’я" Мирослава Слабошпицького. Що в Україні відбувається на відборі? Як це можна було допустити?

— Мирослав підняв потужну кампанію, Український оскарівський комітет було розформовано. Але, звісно, він засмучений, і я розумію це відчуття. 

Кіно завжди впирається у фінансову стіну. Що робити, якщо ти в лонг-аркуші "Оскара", а грошей на кампанію немає? Навряд чи можна обійти американську промомашину. Який план дій? Розслабляєшся і чекаєш, коли переможцем стане хтось інший? 

— Якщо ти вже там, то треба включатися. Зрозуміти, що коли зараз це не відбудеться, то ти познайомишся в багатьма важливими людьми. Знайдеш ідеї на наступний раунд. У нас були там покази. Ми зустріли двох німкень, вони були на стипендії на віллі "Аврора", яку купив Томас Манн ще за часів Другої світової війни. Він там жив и писав. А зараз вона належить німецькому уряду і там влаштували культурну резиденцію. Ми з ними пообідали, пожалілися, що в нас немає можливості влаштувати прийом, і вони домовилися з адміністрацією вілли "Аврора" про наші заходи. Ми з німкенями разом смажили сосиски і наливали гостям вино, але це все було несподівано й нереально. Здавалося, що це неможливо, а воно сталося зовсім навпаки. Зустрічаєш когось, і він каже: "У мене нічого нема, а вілла є".

А в мене є сосиски.

— А в мене є сосиски. Це, мабуть, смішно з одного боку. Як не дивно, люди там дуже серйозно ставляться до прийомів, тусовок, вони цим живуть. Без цих прийомів там нічого взагалі не відбувається. Нам вдалося багато чого зрозуміти на цих-от дрібних речах. Ми дивилися на інші кампанії. Як наймають вести прийоми зірок першої величини Голівуду. Це вирішувало купу проблем заразом. Подивитися на зірку, яка веде корпоратив, приходили потрібні люди. З одного боку, це коштує дорого, а з іншого — про це потім пише вся жовта преса, це знімають канали. Тобто є якісь трюки, при наявності бюджету вони дають тобі зрозуміти, як уся ця машина влаштована. 

Ваші фільми — це такий нон-фікшн у кінематографі, і це світовий  тренд, про це свідчить Нобелівська премія Світлани Алексієвич. Часи змінюються, змінюються формати спілкування. Вам не здається, що попри все, що відбувається у світі та в Україні, невдовзі настане час "реального"?

— Мене у цій реальності все ж таки цікавить ірреальність. Коли все гіперреально, воно нудно, буденно. Я бачу реальність під певним кутом. Мене цікавлять міфи, які відбуваються з нами. Два шерифи із "Українських шерифів" це абсолютно казкові персонажі.

Так, лісовики в невидимих погонах.

— "В одному селі жили-були", це відчувається, і я це ціную. У нашій реальності цієї казкової абсурдності дуже багато. Коли це прості справжні компоненти ти поєднуєш в міф, це цікаво. А нон-фікшн — це надто сухо для мене. Я відчуваю себе нащадком барокової культури, хочу щоб було щось більше, ніж суха констатація. Ми зараз закінчуємо ігровий фільм, і він теж почався з документальних спостережень, та в решті решт стало трошки тісно в фіксації буденних сцен, тому що цілком серйозно наші герої бачать міражі, вірять у комбайни-привиди, коли ти в це занурюєшся, то розумієш, що не можеш не додати фарб.

Що чекає Dixie Land у плані дистрибуції?

— В Україні ми будемо робити прокат у кінотеатрах в рамках проекту Доку Хіт фестивалю Docudays UA. Запуск очікується у вересні. Фільм подорожує міжнародними фестивалями, його відібрали на фестиваль Hot Springs у США, запросили на фестиваль в Калькутту, в Корею, він живе далі своїм життям.

13
Делятся
Google+
Загрузка...
Подписка на фокус

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.