Страх і ненависть у Щасті

Перше, що вражає, коли опиняєшся на сході, це мала площа зони АТО. Тут усе так близенько, що хочеться називати її просто «зоною». Аномальною зоною.

Вдруге здивувався зараз, після перебування в прифронтових містечках і спілкування з місцевими: тут усюди лунає українська мова. Іноді здається, що частіше ніж у вільнодумному Києві. На півдні АТО панує надзвичайно м'який акцент, ще ніжніший від полтавського «Пийооотин» (місто Пирятин), а на Луганщині, здається, вояки із Кременчука та місцеві розмовляють одною говіркою.

Тож не вірте тим місцевим, хто скаже «у нас тут всє па-русскі гаварят, до вас мы такого языка не зналі». Більшість тих, хто живе в будинках не вище за триповерхові, розмовляють українською. А російськомовна «технічна інтелігенція» розмістилася в побудованих полоненими німцями сталінках чи нерідко в апгрейджених бараках. Тут на кожній лавці у дворі сидить своя бабуся, котра залюбки розкаже, хто у дворі наркоман, за кого і як треба було голосувать. У таких поселеннях чисто і вдень порожньо: одні працюють на ахметовських підприємствах, другі повтікали… до сєпарів.

Тут живуть росіяни-переселенці часів індустріалізації, жителі Правобережної України, котрі прибули на відновлення Донбасу після війни. Мешкають у будинках, зведених німцями, і працюють на шахтах, заснованих європейцями, а нині викуплених самі-знаєте-ким.

«Тут» — це Щастя, Курахове, Мар'їнка, де я провів кілька днів, спілкуючись з їхніми жителями.

У цих поселеннях одразу, по обличчю видно, хто за кого. І не ображайтеся, це вже всім відоме спостереження. Хтілося одразу зловить матьорого сєпара, та після годинного прочісування кварталу сталінок Курахового до мене звернувся літній чоловік:

— А що це пана зацікавило в нашому дворі?

— Журналіст? А чого в камуфляжі?

— А де воював?

— У мене два сини воюють за Україну, і сам би пішов, та застарий. Сиджу оце тут на дві тищі пєнсії, а навколо одні сєпари. А, брешу, не одні. Ото бачиш в будинку напроти на первом єтажі два вікна? То коррєспондєнти квартиру знімають. Правда, що вони роблять, ніхто не зна, не бачили їх за роботою. А навколо одні сєпари. Ці ще тихо сидять, а інші понаприїздять з Донецька і змітають з базару всьо. Інколи і мняса нормального не купиш, бо ціни накрутять такі!... А ви тримайтесь, синки.

Міцно тисне мені руку і чвала до під'їзду. На курахівському автовокзалі маршрутка або місце в таксі вартує 65 грн. За ці кошти вас довезуть до крайнього за Мар'їнкою блокпоста. Як маєш гроші — катайся, скуповуй всі продукти і теревень, яка погана хунта з її війною.

У Мар'їнці спекотно й тихо. Безлюдними сухими вулицямии бігають собаки і кидаються саме на «воєнні» штани. На невеличкому базарчику двоє дядьків, сидячи на народному транспорті, «лісапєдах», про щось теревенять. До мене долинають лише окремі фрази:

— Та шо ж ото такоє?...

— Та непонятно шо…

— Колись було… як іде… приходять хлопці чи кажуть, зараз по вас піде обстрєл, ховайтесь…

— Та по-людськи було…

Мені невтямки, хто кого заздалегідь попереджав про обстріл, хто для них хороший, а хто «прішел на єту зємлю». Звичайні дядьки, пики стандартні, на чийому вони боці — незрозуміло. Але головне, що колись хтось про обстріл попереджав.

Сержантик зментовщиного добровольчого підрозділу. На плечі новий шеврон «Поліція», але зі старою мєнтовською зіркою, котра іншої реакції, окрім АСАВ (All Cops Are Bastards. — Фокус), у мене не викликає. Побіжно перегляда три мої документи (військовий аусвайс, посвідчення преси і паспорт):

— Що це за різні документи мені тичеш?

— А, то і це ти, і це?

— Та ну як тут… Дньом спокойно, а ввечері починається стрілкотня. В основном отам, за селом.

— Та як хто?! Партізани.

— Як які? Їхні, понятноє дєло. Пробираються якось сюда.

На прощання тисну руку і дарую пачку червоного «Мальборо».

— Оце так подгон! Спасіба, братішка!

На виїзді з Мар'їнки минаю блокпост і наштовхуюся на мужчину. Поперед себе він штовхає тачку, а в ній кілька мертвих собак… Що з ними сталося й навіщо вони дядькові, запитати не можу: блокпост. Краще не провокувати вояків різкими маневрами та зйомками. Фотографую з розчиненого вікна, ловлю дивний погляд мужика, тисну на педаль газу.

Щастя. Це вже не просто прифронтове містечко, це передова, одна з найбільш напружених точок війни. Звідси ледь не щодня приходять «сводки» про обстріли, убитих і поранених. Здавалось, таке ж, як і попередні села, тут так само сухо, спекотно й безлюдно. Проте в повітрі відчувається ота невимовна напруженість людського поля. Це схоже на перші вересневі дні, коли так само тепло, але вже в повітрі відчувається тонкий прохолодний присмак осені. Але де-не-де сновигають вояки в брониках, і ловиш себе на думці, що очі постійно сканують вулицю, де б сховатися від раптового обстрілу.

Тут можна довго-довго лазити містом, і буде тихо, але якщо враз щось прилетить, незчуєшся, як поїдеш додому героєм… фаршем із героя... вперед ногами. Мабуть, це буде схоже на сильний удар по пиці чи у груди, от ще сильніший, ніж колись із беркутнею… далі у кожного своя історія...

У дворі першого будинку на вулиці Миру мене обступає молодь. Здається, будівля функціонує як общага. Усе б нічого, але такі пропиті, роздуті від алкоголю пики. Усе б нічого, але вже «подшофе» о восьмій ранку. Усе б нічого, але…

Одна дiвчина:

— Ой, а ви и фотограф? А сделайте мне фотосессию… прям сейчас!

Від панібратських пропозицій випити, сфоткати, «дать пазваніть на лайф» тікаю в наступний двір. Ловлю на собі зацікавлений погляд пані у вікні. Здоровкаюсь і починаю розмову — треба відволікти людину, поки знімаю.

— Это снаряд во двор попал и вот так во все стороны разлетелось. Я в это время в комнате была, так на пол упала.

— А куда нам прятаться, подвала у нас нет.

— Вот если бы там наверху увидели всё, что тут творится, прекратили бы эту бессмысленную войну!

— Я здесь, а дочка с зятем и внуками в Луганске. Уже год не можем увидеться.

— Я болею, ходить почти не могу, ну а дочка с зятем… приехать сюда не могут, блокпосты ведь.

— А я говорю: надо было в своё время Майдан разогнать. Не было б тогда такого, как сейчас. Дочка звонит, говорит у них там кладбища в 3–4 раза разрослись. И лежат одни хлопцы 93–95-го годов рождения! Где там россияне, если одни наши мальчики схоронены?

У відповідь мугикаю якусь пацифістську єресь, ввічливо прощаюся і занурюся вглиб п'ятиповерхової забудови містечка.

Черговий двір перетворено на котяче царство. Жіночка порається коло полумисок з нехитрою стравою, кашею з потрухами. Навколо більш як десяток мурзиків. Вона дуже рада, що ще хтось цікавиться життям котів.

— Люди поубегали, а коты-то остались…

— Варю им кашу гречневую. Насколько пенсия позволяет, покупаю мясные отходы.

Дивно і навіть страшно, але на війні людей менш шкода, ніж тварин… Розчулююсь і залишаю на корм котам сто гривень, хоч вона і лементує «нє вазьму нікагда!..».

Відвертаюсь і йду собі, аби не дивитися на жіночку, щоб ні їй, ані мені не було соромно… «Україна для котів!» — пам'ятаймо це!

Ще далі наштовхуюся на громаду бабусь і літніх чоловіків. Вони обступили кілька молочних бідонів і покірно мліють у черзі. Зачувши звук затвору моєї камери, продавщиця зчиняє лемент: «ААААА! Не знімайте! Відійдіть звідси… і вообще закрийте кришкою об'єктив!» Крик охоче підхоплює вся публіка. Щоб заспокоїти, пред'являю документи, пояснюю, що приїхав довідатися, як їм тут живеться.

— Погано! — кричить в унісон весь натовп.

Зчиняється ще більший гвалт. Бабці обступили мене і наввипередки засипають актуальними темами для матеріалу (нагадаю, українською мовою).

— Синок, ти напиши про…

— Та ж терпіть не можна уже!...

— Хай би там наверху знали…

Щоб якось вирватися з оточення і повернутися живим, хвацько дістаю записника і косплею кореспондента «Зорі Полтавщини»: Мнясо є? Сало є? Чуваки, все чотко? Загалом у Щасті із продуктами непогано, зі слів мешканців, возять хліб та інші продукти регулярно і цін не задирають.

Одна біда — важко дійти до базару на околиці містечка. Усі, хто молодий чи в добрім здоров'ї, або давно втік звідсіль, або живе обласканий бонусами ахметовського «прєдпріятія». Тому продавці возять продукти по дворах, аби бабці менше ноги морили.

До мене підійшов дідусь зі значком «Депутат районної ради» на лацкані. Спочатку посперечалися: «да ты кто такой и что здесь делаешь?», але, почувши моє западенське ім'я, старий подобрішав, перейшов на чисту українську і почав з фрази:

— Ти, я бачу, без автомата, тож з тобою можна і посперечатись.

Він пояснив, з чого лемент. Власті ганяють продавців, хоч всі санітарні документи в порядку й вони готові платити «базарне». «Положено торговать в рядах і всьо…» Отаке тут життя: суміш фаталізму і бюрократії. Страх і нєнависть у Щасті.

Повз нас помаленьку, як авіаносець, човгає ногами старезна бабуся. Її руки трусяться у танці Святого Вітта, проте вона наполегливо тягне візка. Роблю кілька кадрів їй услід і вдруге за день розчулююся. Підганяю машину, чекіню бабцю і везу її додому. До ларька приїхала машина з хлібом. Беру для неї хлібину за сємь-сємсят. Бабуля виймає з кульочка десятку і тиче мені. Не беру. Хотілося б розпитати її за жизнь, та старій заледве вистача сил дійти від машини додому.

Час спливає, день підходить до обіду. У пошуках ларька з нормальною їжею сновигаю містом. Хоч на регулярність постачання продуктів народ не нарікає, проте якість і асортимент нагадали моє раннє дитинство, часи Радянської Вкраїни. У Києві мало хто таке їстиме.

На веранді обабіч магазинчика розставлено кілька столів зі стільцями. За центральним столиком двоє. Обидва голі, лише в шортах і шльопках, проте з барсєтками. Розкинулися один навпроти одного так, що зайняли половину веранди. Сюжет ну прям «Кофє і сігарєти» Джармуша. От тільки тут півас і сігарєти. Один якраз схожий на Уейтса, хоча з округлою пикою та пузом, а другий худющий, як Іггі Поп. Поки Том підбиває якісь бариші на папірці, Іггі смачно курить та ремига в небо. Як же руки чешуться зняти таке!.. Беру в магазині «маккохве за три-піісят», сідаю за сусідній столик, налаштовую фотоапарат, і… за мить до спуску затвору Іггі Поп розвертається до мене і починає розмову:

— Это что? Ещё плёночный? Ух ты, как «Зенит», что-ли? Дорогой, нет?

— Живём мы, как видишь… если бы не война, так на берегу бы отдыхали. А теперь никуда не выехать на природу.

— Пойти-то можно, но не факт, что целым вернёшься, — підхоплює Уейтс.

— Но сейчас поспокойнее, обстрелов нет и «Айдар» вышел. А раньше-то было…ооо… знавали и Савченко, такое тут творила. В супермаркете на кассе на ленту гранаты бросала, типа как лимоны, — недобре сміються.

— А я вот хочу, чтоб Львов бомбили, основательно так. Да чтобы их дети знали, каково это, прятаться по подвалам. Вот посмотри на вооот то окно, — тиче у вікно найближчого будинку, — туда попал снаряд. Это не из Луганска летело, он в противоположной стороне.

Я не знаю, де тут Луганськ, мовчки зітхаю: мізансцена порушена. Шкода, розмова залишиться непроілюстрованою.

— Ты со Львова, там нормальные люди, работал с ними в России. А те, что вот там с Ивано-Франковска и дальше, — бендеры. В Польшу поедут, денег заработают, машину себе купят и налогов-то не заплатят. А я тут тружусь и за всех плачу.

Іггі Поп протягує руку. «Бум знакомы, Серёга». З відразою тисну й жалкую, що не можу Серьожу заламати і здати есбеушникам. Не ті часи, суддя-сепар його виправдає, і пов'яжуть вже мене…

Двоє солдат, відстоявши чималу чергу до банкомата «Привату», скупилися за кеш в ларьках, несуть чималі пакети й гигочуть. Не перехресті їх перехоплює бабця:

— Синки, дайте десять гривень. Син за Україну воював і загинув, нема за що хліба купить.

Вояки зітхають, один із них тягнеться за гаманцем. Стара дякує, і солдати прямують сквером. Їх наздоганяє якась жіночка, підхоплює за лікоть найближчого і відводить убік. Долинають лише окремі фрази:

— От зря вы ей денег дали… Сын её на той стороне… на кладбище лежит… за сепаров воевал.

Сержант спльовує, інший вголос матюкається, «загін» прямує далі, у пакеті щось недоречно весело дзеленькотить.

На прохідній «щасливої» ТЕЦ висять два портрети. Ці хлопці загинули тут же, на посту, під час обстрілу «градами». Щодня робітники проходять повз ці зображення, проте… тут тільки й чути «не наш президент», «ваша война», «вы со своими войсками». Дивні люди, їй Богу…

Ще з багатьма довелося поспілкуватися. Загалом усі були раді, що возять продукти і що спокійно. Я поїхав, люди зосталися. Наступного дня Щастя обстріляли, влучили в СТО і п'ятиповерхівку. А ще хтось насміхався, що я в бронику й шоломі по спеці лазив.

Якщо не брати до уваги певних персонажів з питущої «трудової інтелігенції», предків яких поселили замість померлих у голод селян, то тут більшість адекватні українці. І саме за них потрібно далі боротися.

Загалом від адекватних людей не було чути ні про хунту, фашистів, бендер чи «ви прішлі на нашу землю гордого нєзавісімаго Донбаса». Люди жалілися на війну, на постійне життя в напрузі та злиднях. Усе, що ми можемо зробити для цих людей, — просто перемістити далі лінію фронту... десь аж за Кубань.