Дім, мій рідний дім, кімната, стіл, улюблені ще з дитинства м'які іграшки на ліжку, вікно в залі — видно пів-міста з нашого поверху, вікно на схід — неповторні види висхідного сонця, світанку, здається, ось я бачу, як народжується саме життя.
Я допомагала матусі з дизайном нашої нової квартири, стрічки на гардинах, кольори, деякі художні роботи мого авторства. Ми не так давно, першого вересня, нарешті переїхали до цього омріяного будинку, потрібно ще закінчити ремонт. Мама все говорить: потрібно повісити на стіни фотографії всіх нас, діток, і фото всієї сім'ї разом, тоді дім точно буде наш, живий…
Як амулет, перед входом у квартиру повісили картину донецької художниці Юлії Кисельової, яку вона створила на наш заказ. На цій картині — вся наша сім'я: батьки і четверо дітей — і наш дім. Ми йдемо додому, вже зовсім поруч.
Мій Донецьк — чистий, прибраний, у трояндах, поруч моя школа, музична школа, Дитячий палац творчості, Палац спорту. З мого вікна можна бачити будинки, де живуть мої друзі.
Весна 2014-го, закінчується дев'ятий клас. Скоро випускний бал — перший у житті, в мене неймовірна сукня з матеріалу тонкого, як павутинка, яскраво-малинового кольору. Як це буде? Мабуть, щось дуже прекрасне… А після балу — вступні іспити до медичного ліцею. Я впевнена, що поступлю, бо я прагну стати лікарем майже з народження, люблю медицину, навчалася у «Юному медику» при медичному університеті, вже побувала і на кафедрах, і в лікарнях.
Все так чудово. Почуття — весни, юності, щастя, впевненості у майбутньому — все буде добре.
Ні, не буде добре. І випускного балу не буде. І дім не наш. Амулет не зберіг наш свiт. Іграшки і фотографії залишили.
Тому що завтра була війна.
«Не було би щастя, да нещастя допомогло» — відоме прислів'я. Я є ідейним пацифістом і впевнена, що війна — це суцільний жах, але хто би міг подумати, що саме внаслідок війні я, наприклад, перший раз в житті поїду до столиці України і буду жити в Києві, відвідаю інші країни, познайомлюся зі своїми найкращими і найнадійнішими друзями, стану справжнім патріотом своєї країни, її мови, культури та історії, і взагалі, відкрию для себе світ.
Зараз, коли я вже два з половиною роки не була вдома і в моїй країні понад два роки іде війна, я можу сказати, що все-таки є, як завжди, два боки медалі — і у війни теж.
Війна вчить людей — вчить розуму, патріотизму, реальним цінностям у житті. Війна розкриває людей — хто ти справжній, чи готовий у біді поступитися власним Его заради інших. Війна єднає людей, вириває їх зі своїх хатинок, призиває боротися разом. І війна змінює людей, світ, все навкруги.
У цьому році я закінчила медичний ліцей. Дуже хотіла далі жити і навчатися в Києві, але навіть не подавала таку заяву, тому що в Києві медичний університет занадто корумпований. Може, це теж є наслідком війни — необхідність залишатися вірним своїм переконанням?
Наразі є такі речі, які можуть зрозуміти тільки переселенці. Наприклад, коли приходиш на пошту за посилкою, в тебе запитують домашню адресу, і ти питаєш: «яку саме?», адже варіантів багато: справжня прописка (в селищі Піски біля Донецьку, як у мене, наприклад, в домі, якого вже немає взагалі), в Києві у гуртожитку, де вся сім'я живе і куди приїжджаєш як додому, чи у гуртожитку в Харкові, де живеш прямо зараз.
Чи, коли в тебе в студентському гуртожитку вимикають гарячу воду, а тобі це байдуже, тому що ти півзими якось мив голову в крижаній воді в іншому гуртожитку.
Коли в тебе є коробка чи торба, можливо, не одна, речей, які відтепер завжди с тобою. Тому що переселенці — це люди, які раз і назавжди зрозуміли, що ніщо не вічно і екстрені ситуації — це не виняток, а скоріше вже, особливо для деяких, денна рутина. Саме тому, де б ти не був, куди б не їхав, або навіть знову «переселявся», в тебе завжди має бути під рукою щось дороге для тебе з рідного дому і колишнього мирного життя: фото малих, прикраса, яку подарувала бабуся, кофтинка для давно вже померлої морської свинки, яку ти колись зв'язала в 7-му класі в школі, щоденник, улюблена книжка («Гаррі Поттер», наприклад), плакати на стіни.
Для мене особисто явище переїзду — «переселення» — має трохи дивну роль в тому сенсі, що вже четвертий рік поспіль в ніч на перше вересня я кудись переїжджаю. Все почалося з нової давно омріяної величезної квартири в Донецьку (2013 рік). Потім був гуртожиток ліцею в Києві (2014 рік), потім гуртожиток, в якому ми жили всією сім'єю, з набагато кращими умовами (2015 рік), і гуртожиток універу в Харкові (2016 рік) — усі переїзди в ніч на перше вересня.
А наразі протягом року буде зберігатися інтрига: куди ж мене занесе доля в ніч на перше вересня 2017 року?
Мої маленькі сестри (Тая — 10 років і Олександра — майже 4 рочки) на питання друзів: «Ти вже вдома?», будучи в гуртожитку, в якому ми вже майже рік живемо всією сім'єю, відповідають: «Так, вдома». Для мене це абсурд, я відповідаю в таких випадках: «В гуртожитку, так, вже прийшла».
До таких зрозумілих тільки переселенцям речей також відносяться ситуації, коли в кожного переселенця 2000 року народження, який в цьому році отримував паспорт, в графі «місце проживання» стоїть «не зареєстровано» і ти по суті бомж; чи коли в тебе в телефоні стоять перші літери «Д» в назвах телефонів друзів, родичів, які залишились там, і ти швиденько переходиш на російську, коли бачиш їх, щоб зберегти сприятливі відносини. Коли в тебе є друзі по всій Україні: в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Дніпрі, в Донецькій області, Луганській області і так далі, і маються на увазі близькі друзі, однокласники, вчителі, що пороз'їжджалися хто куди.
Іноді, звичайно, опускаються руки, ти згадуєш про те, яка в тебе зараз душа розколота: між трьома містами, двома мовами, двома сторонами військового конфлікту. Адже і тут і там є друзі, і тут і там було кохання, і тут і там є родичі. Одначе є одне «але»: не можна застосувати «і тут і там» до «дому», що абстрактного, що матеріального поняття, і саме це, мабуть, одна з найбезвихідніших характеристик сучасного переселенця-підлітка.
А ти потрохи починаєш відчувати себе, як колись казала одна моя подруга, сім'я якої постійно переїжджала з одного міста в інше, і так протягом всього її життя, дитиною України, вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк.
Так, дитина України! Але не тільки тому, що пожила в різних містах. А тому, що Україна для мене — все саме головне: тут моя сім'я і моя українська мова, і мій дім, і друзі, і пісні.
Тепер я точно знаю: все буде добре!