Дзен после «Града»

Как автор Фокуса Лариса Даниленко принимала участие в конкурсе эссе и видео «Я — це інший ти», созданными молодёжью из Донбасса
Лариса Даниленко
Журналист
Её спальня была за стеной его комнаты. Каждую ночь он срывался с кровати, когда ей снились смерть и ненависть. Она кричала. Он не мог сомкнуть глаз. Им было по 18.

Так могла бы начаться история романтической любви подростков, волей злого рока оказавшихся соседями. Но не начнётся.

Она никогда не перестанет чувствовать боль. Даже когда будет улыбаться, заниматься любовью, менять города. И всегда будет называть домом разрушенный городок на востоке своей разодранной на куски родины. В свои восемнадцать он знает это наверняка.

Ромео и Джульетты не будет. Не будет, несмотря на шекспировский расклад главных составляющих драмы. Война между властвующими группировками, расплата детей за ограниченность взрослых, сквозные щели в прогнивающем мире, куда протискивается воинственный сосед. И разрушает всё, что разрушается, непременно оставив свидетелей.

На уровне свидетелей заканчиваются общие для любой войны места. И начинается наша история. Новейшая история Украины, попавшая в мои руки в виде эссе и видео, созданных украинцами в возрасте от 16 до 24 лет. Ребята приняли участие в международном конкурсе «Я — це інший ти». Который стал первым этапом одноимённого социокультурного проекта в рамках программы MEET UP. Победителей ждала поездка в Германию.

«Привернути увагу молодих людей у Німеччині та Україні до долі конкретних дітей та підлітків із Східної України та Сирії, вигнаних війною. Підтримати молодих людей, які намагаються стати носіями культури гостинності у своєму оточенні, здатних боротися з проявами ксенофобії та упередженого ставлення до біженців».

Цели проекта удивительным образом совпали с моими личными во времени и пространстве. Сталкиваясь в Киеве с проявлениями ксенофобии по отношению к людям, приехавшим с востока, бездействовать не получалось. Звонок Сергея Эненберга, одного из организаторов конкурса и моего давнего друга, застал в момент размышлений на заданную тему. Я мгновенно вошла в состав жюри. Не понимая, на что соглашаюсь.

Месяц работы с материалами сформировал моё представление о личной голгофе для тех, кто причастен к происходящему в стране. Заставить читать по утрам рассказы детей из Донбасса. Заставить всех, кто это затеял. А по вечерам ставить видео. С грифом «вечно» на папках с файлами.

Свою долю ада я выгребла, вчитываясь и всматриваясь в каждую деталь каждой работы, оценивая их по десятибалльной шкале. Где брать критерий в отношении к боли и страху, которые по нашей милости не утихнут никогда, я так и не поняла.

Когда конкурсанты уже были в Германии с большой программой, созданной на основе их работ, выяснилось, что с задачей не справился никто. Знакомиться с немецкими сверстниками и рассказывать им о себе отправились 16 человек. Каждого назвали победителем. Каждый им был и является.

И вовсе не потому, что так хочется написать для красного словца. Дело в другом: возможность проиграть им просто не приходит в голову. Когда тебе от 16-ти до 24-х и ты выжил, продолжать в том же духе — правило, которое не обсуждается. Даже на уровне внутреннего диалога.

Тяжесть обстоятельств, которая, как спички, ломает взрослых, у юных трансформируется в чудесные явления.

Потеря любимых стен и крыши — в дзен с обучением правильному отношению к материальному. Участь скитальца — в возможность увидеть страну и стать «ребёнком Украины». Столкновение с насилием — в решение ценить каждый миг жизни без него. Адская музыка «Града» в ушах — в желание переиграть её собственной, с гитарой и микрофоном на сцене.

Потерянная любовь к человеку — в ощущение Вселенной внутри. И горячее желание делиться им с теми, кому меньше повезло.

Катастрофа — это всегда ещё и шанс. При условии, что жизнь продолжается. И что будет честно прожито то, чего изменить невозможно. В данном случае это деление Украины на людей, которые будут в ней жить с опытом войны и на всех остальных.

«Я — це інший ти» — точная и ёмкая формула случившегося с нами. И с ними — юными, опытными, отважными и мудрыми. Они учат нас жить.

Низкий им за это поклон.

Любовь Ершова, 18 лет, Харьков
Студентка Харьковского национального экономического университета

«Я сподіваюсь, що мій нарис „За кілька сотень кілометрів“ приверне увагу до проблем переселенців, може, люди зрозуміють, як важко починати життя з чистої сторінки»
Любовь Ершова, 18 лет, Харьков
Студентка Харьковского национального экономического университета

«Я сподіваюсь, що мій нарис „За кілька сотень кілометрів“ приверне увагу до проблем переселенців, може, люди зрозуміють, як важко починати життя з чистої сторінки»
ЗА КІЛЬКА СОТЕНЬ КІЛОМЕТРІВ
Небо майже блакитне, мовби хтось вичавив з нього всі фарби. Птахи проносяться над вечірнім парком, ледь не зачіпаючи мене своїми крилами. Цей час мій найулюбленіший, бо кожен спокійно може займатися тим, що хоче, а не тим, що повинен робити задля існування. Навколо так гарно, що навіть і не віриться, що може бути так мирно та тихо, коли десь — усього за декілька сотень кілометрів — земля стогне від війни, приймаючи у свої вічні обійми чиїсь молоді життя.

Ось уже другий місяць, як я живу в цьому місті, намагаючись забути про війну, позбутися тих спогадів минулого, яке кожного дня невидимою тінню нависає наді мною.

Зараз парк наповнений різними звуками: люди сміються, хтось свариться, діти граються. Ну а я сиджу на лавочці й пишу електронного листа, бо там, де я зараз живу, мене завжди щось відволікає від цього.

Коли я пишу, цілком поринаю в цю справу. На папір легше виливати душу. Багато чого не вмію сказати вголос. А коли пишеш, зникають усі кордони й заборони, повна свобода — створюй свій світ, наповнюючи його своїми емоціями та почуттями.

І тут раптом вибух, а за ним — ще кілька! Невже?..

Усе… Знову примара жаху, що останнім часом повсякчас поряд зі мною, насувається на мене. Стає важко дихати, і кожен подих забирає сили. Я скидаю з колін ноутбук й біжу, гнана страхом.

Мені здається, що позаду чується крижаний подих смерті. А тут парк, сховатися ніде, немає куди залізти, тому я падаю під великим деревом на землю й згортаюся калачиком, сховавши голову в обійми рук.

Цій позі ніхто не вчить, вона з'являється як прояв інстинкту самозбереження. Головне, щоб ця поза не стала останньою в моєму житті.

Невже це знову?! Навіщо?! Невже від війни не втекти, не сховатись?!

Війна. Нещасні п'ять літер — а скільки жахіть і смертей вони приховують у собі. Війна! Зупинися, благаю, мені справді досвіду вже достатньо, я навчилася цінувати кожну мить життя…
«Я падаю під великим деревом на землю й згортаюсь калачиком, сховавши голову в обійми рук. Цій позі ніхто не вчить, вона з'являється як прояв інстинкту самозбереження. Головне, щоб ця поза не стала останньою в моєму житті»
Усе почалося звичайного дня. Так, ми чули про якісь заворушення й сутички, але коли чуєш подібну інформацію, здається, що це десь там, де нас немає, і нас це не торкнеться.

Утім на той раз ми помилилися, прикро помилилися. Незабаром урвалося звичайне життя, стало страшно виходити з дому.

Коли тільки почалися перші обстріли в моєму рідному місті, ми панікували, хотілося лише одного: бігти звідси якомога далі. Але ж куди? Тому після однієї перестрілки я відпустила свого папугу — нехай хоч хтось уникне долі слухати цей стогін землі, що захлинається від болю.

Але людина звикає до всього… згодом до нас прийшов жахливий спокій, коли вже не здригаєшся від вибухів.

Під час обстрілів ванна кімната ставала нашим притулком, де вся родина збиралася в очікуванні тиші. Ні в кого у ванній не зберігаються продукти, теплі речі й ковдри? А в нас це було... ніколи не знаєш, скільки сидітимеш в очікуванні.

Поступово місто, будинки, з якими було пов'язано багато спогадів, перетворилися на купу руїн. На руїни перетворилося наше життя.

Тільки-но з'явилась можливість виїхати, ми нею скористалися. Навіть як слід не попрощалися з усім, що було нашим життям так багато років. А як шкода залишати речі, які так багато значать. Вони й зараз ще там, якщо домівка уціліла.

А друзі?! Я була дуже товариською людиною, кожного дня багато спілкувалась… Де мені їх знайти зараз? Війна розкидала нас по різних куточках держави, а кого — і світу.

Мене ніяк не полишать нічні кошмари. Зараз уже рідше.

А раніше я, вже досить доросла дівчина, приходила спати в ліжко до батьків. Війна навіть уві сні не відпускає своїх жертв… так, страх поступово стихає: усе ж таки час потроху стирає чіткість пережитого, яким би воно не було. Проте здається, що людей, які бачили війну, я можу впізнати навіть десь на вулиці посеред натовпу. Війна назавжди залишила в їхніх очах відбиток болю і втрат.

Раптом відчуваю, як хтось сильно смикає мене за плече. Кілька голосів, прориваючись у темряву моїх думок, запитують, чи все зі мною добре, чи, може, потрібна швидка допомога? Повільно розгинаючи заклякле тіло й все ще тремтячи від страху, сідаю під деревом, що стало моїм притулком. Бачу невеликий натовп поряд зі мною, переводжу погляд до неба… а там феєрверк.

ЗА КІЛЬКА СОТЕНЬ КІЛОМЕТРІВ
Небо майже блакитне, мовби хтось вичавив з нього всі фарби. Птахи проносяться над вечірнім парком, ледь не зачіпаючи мене своїми крилами. Цей час мій найулюбленіший, бо кожен спокійно може займатися тим, що хоче, а не тим, що повинен робити задля існування. Навколо так гарно, що навіть і не віриться, що може бути так мирно та тихо, коли десь — усього за декілька сотень кілометрів — земля стогне від війни, приймаючи у свої вічні обійми чиїсь молоді життя.

Ось уже другий місяць, як я живу в цьому місті, намагаючись забути про війну, позбутися тих спогадів минулого, яке кожного дня невидимою тінню нависає наді мною.

Зараз парк наповнений різними звуками: люди сміються, хтось свариться, діти граються. Ну а я сиджу на лавочці й пишу електронного листа, бо там, де я зараз живу, мене завжди щось відволікає від цього.

Коли я пишу, цілком поринаю в цю справу. На папір легше виливати душу. Багато чого не вмію сказати вголос. А коли пишеш, зникають усі кордони й заборони, повна свобода — створюй свій світ, наповнюючи його своїми емоціями та почуттями.

І тут раптом вибух, а за ним — ще кілька! Невже?..

Усе… Знову примара жаху, що останнім часом повсякчас поряд зі мною, насувається на мене. Стає важко дихати, і кожен подих забирає сили. Я скидаю з колін ноутбук й біжу, гнана страхом.

Мені здається, що позаду чується крижаний подих смерті. А тут парк, сховатися ніде, немає куди залізти, тому я падаю під великим деревом на землю й згортаюся калачиком, сховавши голову в обійми рук.

Цій позі ніхто не вчить, вона з'являється як прояв інстинкту самозбереження. Головне, щоб ця поза не стала останньою в моєму житті.

Невже це знову?! Навіщо?! Невже від війни не втекти, не сховатись?!

Війна. Нещасні п'ять літер — а скільки жахіть і смертей вони приховують у собі. Війна! Зупинися, благаю, мені справді досвіду вже достатньо, я навчилася цінувати кожну мить життя…

Усе почалося звичайного дня. Так, ми чули про якісь заворушення й сутички, але коли чуєш подібну інформацію, здається, що це десь там, де нас немає, і нас це не торкнеться.

Утім на той раз ми помилилися, прикро помилилися. Незабаром урвалося звичайне життя, стало страшно виходити з дому.

Коли тільки почалися перші обстріли в моєму рідному місті, ми панікували, хотілося лише одного: бігти звідси якомога далі. Але ж куди? Тому після однієї перестрілки я відпустила свого папугу — нехай хоч хтось уникне долі слухати цей стогін землі, що захлинається від болю.

Але людина звикає до всього… згодом до нас прийшов жахливий спокій, коли вже не здригаєшся від вибухів.

Під час обстрілів ванна кімната ставала нашим притулком, де вся родина збиралася в очікуванні тиші. Ні в кого у ванній не зберігаються продукти, теплі речі й ковдри? А в нас це було... ніколи не знаєш, скільки сидітимеш в очікуванні.

Поступово місто, будинки, з якими було пов'язано багато спогадів, перетворилися на купу руїн. На руїни перетворилося наше життя.

Тільки-но з'явилась можливість виїхати, ми нею скористалися. Навіть як слід не попрощалися з усім, що було нашим життям так багато років. А як шкода залишати речі, які так багато значать. Вони й зараз ще там, якщо домівка уціліла.

А друзі?! Я була дуже товариською людиною, кожного дня багато спілкувалась… Де мені їх знайти зараз? Війна розкидала нас по різних куточках держави, а кого — і світу.

Мене ніяк не полишать нічні кошмари. Зараз уже рідше.

А раніше я, вже досить доросла дівчина, приходила спати в ліжко до батьків. Війна навіть уві сні не відпускає своїх жертв… так, страх поступово стихає: усе ж таки час потроху стирає чіткість пережитого, яким би воно не було. Проте здається, що людей, які бачили війну, я можу впізнати навіть десь на вулиці посеред натовпу. Війна назавжди залишила в їхніх очах відбиток болю і втрат.

Раптом відчуваю, як хтось сильно смикає мене за плече. Кілька голосів, прориваючись у темряву моїх думок, запитують, чи все зі мною добре, чи, може, потрібна швидка допомога? Повільно розгинаючи заклякле тіло й все ще тремтячи від страху, сідаю під деревом, що стало моїм притулком. Бачу невеликий натовп поряд зі мною, переводжу погляд до неба… а там феєрверк.
«Війна! Зупинися, благаю, мені справді досвіду вже достатньо, я навчилася цінувати кожну мить життя»
«Війна! Зупинися, благаю, мені справді досвіду вже достатньо, я навчилася цінувати кожну мить життя»
Константин Танцюра, 22 года
Студент Института журналистики, Киев

«Цікавлюся політикою, економікою, технологіями. Вивчаю мови, читаю книжки, граю на музичних інструментах, пишу вірші, займаюсь спортом. З 2014 року слідкую за подіями в зоні АТО. Безпосередньо спілкувався з учасниками та волонтерами з лютого по серпень 2016 року»
Константин Танцюра, 22 года
Студент Института журналистики, Киев

«Цікавлюся політикою, економікою, технологіями. Вивчаю мови, читаю книжки, граю на музичних інструментах, пишу вірші, займаюсь спортом. З 2014 року слідкую за подіями в зоні АТО. Безпосередньо спілкувався з учасниками та волонтерами з лютого по серпень 2016 року»
ЧУЖІ СЕРЕД…

Дівчина щосили намагається втиснутися до переповненого вагону метро. Краєм вуха чує вже звичне «обережно, двері зачиняються», відчуваючи чийсь лікоть у себе під ребрами. Вдихнути стає щораз тяжче, людський потік майже виносить за межі вагонного простору, але вона в останню мить хапається за поручень. Тільки не відпускай. Не відпускай, інакше…

Два роки тому тоді ще шістнадцятирічна Ната мріяла про те, щоб хоча б на кілька днів поїхати до столиці. Щодня прокидаючись після неспокійного сну, вдивлялася в задимлені та почорнілі від вугільного пилу вікна, крізь які пробивалися промені сонця, стрибаючи по стінах зайчиками, граючи з її довгим темним волоссям. Вона раділа, наче дитина, відкриваючи світові небесну блакить очей, а тоді зривалася з місця й бігла надвір, намагаючись обійняти все навкруги. Здавалося, це буде тривати вічно.

«Доню, нам час збиратися…» Все, що було далі, забути неможливо. Місто огорнув страх. Мати тягнула її за руку пустими вулицями, благаючи йти швидше. Ната окидала поглядом зачинені вікна багатоповерхівок, намагаючись збагнути, що відбувається. Та ніхто не міг їй відповісти.

Рука боліла нестерпно. На зап'ястку залишився величезний синець. Але дівчина все розуміла. Після того, як тато залишив сім'ю, мати ані на крок не відходила від неї навіть тоді, коли хвилювання було безпідставним. Вона віддала донці все що мала, а зараз може втратити найцінніше. Ось і зараз, стоячи біля автобуса, ні на мить не зводила з неї очей.

Їм заледве вдається зайти. Двері боляче стукають по ногах, мати штовхає її вперед і долоня лягає на холодне залізо. «Не відпускай», — чується позаду. «Не відпускай, інакше...» Останні слова ковтає рев старенького «Ікаруса». Вони рушають. В салоні — мертва тиша. З кожним кілометром дівчина втрачає віру в те, що колись сюди повернеться.
«Доню, нам час збиратися…» Все, що було далі забути неможливо. Місто огорнув страх. Мати тягнула її за руку пустими вулицями, благаючи йти швидше»
«Доню, нам час збиратися…» Все, що було далі забути неможливо. Місто огорнув страх. Мати тягнула її за руку пустими вулицями, благаючи йти швидше»
Омріяна столиця зустріла їх нескінченними коридорами черг, мати з усіх сил намагається пояснити щось кремезному дядькові в чорному, але той лише розводить руками. Мати підходить до неї та обіймає наче востаннє. Все її тіло здригається. Тоді вони вперше ночують на вокзалі.

Статус біженців вдається отримати лише через два тижні, коли відчуття часу вже було втрачено, а київські під'їзди стали звичним місцем для того, аби перечекати ще одну ніч. Через кілька тижнів починає здаватися, що життя потроху налагодилося, аж допоки Наті не доводиться йти до нової школи, в останній, випускний клас.

Дівчина ніколи не відчувала себе чужою у рідному місті, не намагалася бути центром уваги. Але тут все було зовсім інакше. Вона відразу зрозуміла, що цей рік, який вона мріяла провести в колі друзів, які залишилися за сотні кілометрів звідси, стане для неї чи не найтяжчим роком життя. Єдиною світлою плямою була Катя. Білява, з очима кольору міцної кави, вона завжди підтримувала Нату, запрошувала до себе додому, познайомила з мамою. Згодом вони почали дружити сім'ями. А через півроку у Каті виявили рак в термінальній стадії. Попри умовляння та сльози матері , вона відмовилася від лікування. Ці кілька місяців життя минули для Каті надто швидко. На похорон Ната не пішла, бо знала: останнє, що хотіла б бачити подруга, — це її сльози.

За рік рідне місто перетворилося на руїни. Проглядаючи новини, вона раз по раз бачила зруйновані будівлі, вибоїни від снарядів на порожніх дорогах колись величного міста. ДАПу більше не існувало. Стадіон, який вибухав від емоцій, став ще однією випадковою мішенню та перетворився на сучасний варіант Колізею. Ната хапалася за будь-що, намагаючись допомогти всім, хто лишився там, і всім, хто приїхав сюди, рятуючись від війни, як і вона.

Війна. Тепер, через рік, вона могла сама відповісти на запитання, яке виникло тоді, посеред безлюдної вулиці. Війна, яку ми й досі прагнемо називати зовсім по-іншому, наче від цього припинять зупинятися серця тих, хто нас захищає. Наче тільки ці три літери будуть стояти стовпом, зупиняючи кулі. А тих, хто повернувся і пізнав пекло, поховають не в цинку, а в довгих коридорах. В таких самих коридорах, де її матір намарне благала зробити хоч щось для неї та її доньки.

Війна, яка зробила нас чужими одне одному.

Навіть тут, у цьому замкненому просторі, серед тисяч «своїх», намагаючись втримати рівновагу між минулим та теперішнім, найголовніше — не впасти. І підводячи голову на світло в кінці шляху, почути «Пасажири, тримайтеся, будь ласка, за поручень».
«Війна, яку ми й досі прагнемо називати зовсім по-іншому, наче від цього припинять зупинятися серця тих, хто нас захищає»
«Війна, яку ми й досі прагнемо називати зовсім по-іншому, наче від цього припинять зупинятися серця тих, хто нас захищає»
Артем Чикаев, 17 лет, Киев
Студент Университета современных знаний

«Я очень люблю свой родной дом. Дом, который мне ничем и никогда не заменить. Почему и кто забрал ту частичку меня и разрушил мой внутренний мир? Для чего или во имя чего разбил на осколки мою жизнь?»

ОСКОЛКИ

Осколки… кругом осколки, осколки моей жизни. Они разлетаются, как битое стекло, разделив мою жизнь на «до» и «после».

Очутившись, как Алиса в Зазеркалье, перестаю понимать, где реальность, а где картинка твоего собственного воображения. Оборачиваюсь назад, и мне кажется, что ничего не изменилось. Ведь не могло же всё так быстро измениться? Не могло! Не могло? Или всё-таки...

Только сейчас начинаю понимать, насколько хрупок мир, и одним неверным взмахом руки или росчерком пера можно нарушить это хрупкое равновесие. А вот вернуть опять всё на исходную точку, в то самое мирное состояние — великий труд, который под силу не каждому.

Я стараюсь вдохнуть воздух, наполнив им все уголки моих лёгких, и понимаю, что кто-то сдавил стальным обручем мою грудь и от этого воздух прорывается внутрь какими-то бесформенными кусками, неспособными насытить меня и заставить чётко мыслить. От этого кружится голова, путаются обрывки моих суматошных мыслей. А может, это просто отравленный воздух не даёт мне дышать полной грудью?

Отравленный ненавистью и злобой воздух, витающий вокруг и создающий эту безумную ауру. Воздух, который превращает нас, разумных людей, в бешеное и бездушное стадо. От этой мысли становится всё страшнее.

Я зажмуриваю глаза и боюсь их снова открыть. Может, это не я? Может, это не со мной? А может, вовсе ничего и не было, а это был просто сон. Страшный сон.

Воспоминания кружат голову, как бесконечная карусель: бесконечная карусель бесконечной жизни. Дом, школа, друзья, дом. Мой любимый дом, где я родился и вырос, научился ходить, писать, читать, любить, чувствовать. Я очень люблю свой родной дом, наверное, лучше сказать: ДОМ. Дом, который мне ничем и никогда не заменить. Почему и кто забрал ту частичку меня и разрушил мой внутренний мир? Для чего или во имя чего разбил на осколки мою жизнь?

На мгновенье задумываюсь, кто же все-таки я? Может, пылинка, которую ветер колышет своим тёплым дыханием, или может частица огромной Вселенной, без которой весь мир может измениться до неузнаваемости? Где мое «Я»? Где моё место в этом уродливом, страшном, злом и безразличном мире, который так хочет жить в любви и мире?
«Отравленный ненавистью и злобой воздух, витающий вокруг и создающий эту безумную ауру. Воздух, который превращает нас, разумных людей, в бешеное и бездушное стадо»
Сейчас… Сейчас. Я часто повторяю это слово, и оно теряет свой смысл. Вот опять: сейчас... Что такое «сейчас»? Оно как будто повисло в воздухе и замерло, потихоньку растворяясь. Мы часто спешим куда-то, не отдавая себе отчёта в простых вещах. А может, то место, куда мы бежим, торопимся, ползём и спешим всю свою жизнь, осталось здесь, в этом самом отрезке Вселенной, среди этих безумных людей?

Наконец решаюсь и открываю широко глаза, чтобы не пропустить никакую, даже самую крохотную частичку мира. И опять реальность обдает меня огненным ветром, способным навсегда свести с ума, стереть остатки человеческих чувств, задушить своим злобным дыханием. И от этого хочется кричать. Но кто меня услышит? Кто захочет услышать? А если услышит, то поймёт ли меня? Захочет ли понять?

Вот он я в этом новом мире, который называется «после». В другом городе, среди чужих, вечно спешащих людей, которые не замечают меня и бегут в это непонятное «завтра», не задумываясь о том, где и что это такое «сейчас».

А ты и есть это «сейчас и здесь», поэтому наконец я могу дышать полной грудью и фильтровать этот безумный отравленный воздух, наполняющий меня новыми чувствами и эмоциями, возрождающими в моей душе чувство волшебной любви, способной изменить этот мир на МИР.
«Где моё «Я»? Где моё место в этом уродливом, страшном, злом и безразличном мире, который так хочет жить в любви и мире?»


Артем Чикаев, 17 лет, Киев
Студент Университета современных знаний

«Я очень люблю свой родной дом. Дом, который мне ничем и никогда не заменить. Почему и кто забрал ту частичку меня и разрушил мой внутренний мир? Для чего или во имя чего разбил на осколки мою жизнь?»
ОСКОЛКИ
Осколки… кругом осколки, осколки моей жизни. Они разлетаются, как битое стекло, разделив мою жизнь на «до» и «после».

Очутившись, как Алиса в Зазеркалье, перестаю понимать, где реальность, а где картинка твоего собственного воображения. Оборачиваюсь назад, и мне кажется, что ничего не изменилось. Ведь не могло же всё так быстро измениться? Не могло! Не могло? Или всё-таки...

Только сейчас начинаю понимать, насколько хрупок мир, и одним неверным взмахом руки или росчерком пера можно нарушить это хрупкое равновесие. А вот вернуть опять всё на исходную точку, в то самое мирное состояние — великий труд, который под силу не каждому.

Я стараюсь вдохнуть воздух, наполнив им все уголки моих лёгких, и понимаю, что кто-то сдавил стальным обручем мою грудь и от этого воздух прорывается внутрь какими-то бесформенными кусками, неспособными насытить меня и заставить чётко мыслить. От этого кружится голова, путаются обрывки моих суматошных мыслей. А может, это просто отравленный воздух не даёт мне дышать полной грудью?

Отравленный ненавистью и злобой воздух, витающий вокруг и создающий эту безумную ауру. Воздух, который превращает нас, разумных людей, в бешеное и бездушное стадо. От этой мысли становится всё страшнее.

Я зажмуриваю глаза и боюсь их снова открыть. Может, это не я? Может, это не со мной? А может, вовсе ничего и не было, а это был просто сон. Страшный сон.

Воспоминания кружат голову, как бесконечная карусель: бесконечная карусель бесконечной жизни. Дом, школа, друзья, дом. Мой любимый дом, где я родился и вырос, научился ходить, писать, читать, любить, чувствовать. Я очень люблю свой родной дом, наверное, лучше сказать: ДОМ. Дом, который мне ничем и никогда не заменить. Почему и кто забрал ту частичку меня и разрушил мой внутренний мир? Для чего или во имя чего разбил на осколки мою жизнь?

На мгновенье задумываюсь, кто же все-таки я? Может, пылинка, которую ветер колышет своим тёплым дыханием, или может частица огромной Вселенной, без которой весь мир может измениться до неузнаваемости? Где мое «Я»? Где моё место в этом уродливом, страшном, злом и безразличном мире, который так хочет жить в любви и мире?
«Отравленный ненавистью и злобой воздух, витающий вокруг и создающий эту безумную ауру. Воздух, который превращает нас, разумных людей, в бешеное и бездушное стадо»
Сейчас… Сейчас. Я часто повторяю это слово, и оно теряет свой смысл. Вот опять: сейчас... Что такое «сейчас»? Оно как будто повисло в воздухе и замерло, потихоньку растворяясь. Мы часто спешим куда-то, не отдавая себе отчёта в простых вещах. А может, то место, куда мы бежим, торопимся, ползём и спешим всю свою жизнь, осталось здесь, в этом самом отрезке Вселенной, среди этих безумных людей?

Наконец решаюсь и открываю широко глаза, чтобы не пропустить никакую, даже самую крохотную частичку мира. И опять реальность обдает меня огненным ветром, способным навсегда свести с ума, стереть остатки человеческих чувств, задушить своим злобным дыханием. И от этого хочется кричать. Но кто меня услышит? Кто захочет услышать? А если услышит, то поймёт ли меня? Захочет ли понять?

Вот он я в этом новом мире, который называется «после». В другом городе, среди чужих, вечно спешащих людей, которые не замечают меня и бегут в это непонятное «завтра», не задумываясь о том, где и что это такое «сейчас».

А ты и есть это «сейчас и здесь», поэтому наконец я могу дышать полной грудью и фильтровать этот безумный отравленный воздух, наполняющий меня новыми чувствами и эмоциями, возрождающими в моей душе чувство волшебной любви, способной изменить этот мир на МИР.
«Где моё «Я»? Где моё место в этом уродливом, страшном, злом и безразличном мире, который так хочет жить в любви и мире?»
Богдан Колесник, 18 лет

Студент Киевского национального университета театра, кино и телевидения имени Карпенко-Карого

«Живу за принципом любові та поваги до кожного. Будь-яка дискримінація — для мене удар нижче пояса»
Богдан Колесник, 18 лет

Студент Киевского национального университета театра, кино и телевидения имени Карпенко-Карого

«Живу за принципом любові та поваги до кожного. Будь-яка дискримінація — для мене удар нижче пояса»
ВТРАТА

Людство грає в «Дурня», тільки програють чомусь ті, хто взагалі не бере участі в цій грі. Усі ми, як би насправді цього не хотілось, є ланками одного ланцюга живлення: сильні ковтають, не пережовуючи, слабших. І найцікавіше те, що голод більшості трансформувався у примітивне бажання «властвовать, доминировать, унижать».

Більшість не голодна, вона всього лише жадібна. Рибаки-невдахи, які можуть щось зловити, тільки динамітом оглушать всіх навколо.

Народи хворі на жадібність, але одні вміють маскувати свої язви, інші ж, через особливості менталітету, історії та інших чинників, — ні. Якщо попадеш під руку другій категорії, вважай, що залишився без боку, а в кращому випадку — без кінцівки.

Моя країна — гордовитий паралімпієць із атрофованою східною та південною частиною тіла. Тримається, піднявши високо голову. Всіма силами, що залишилися в гарячому молодому нутрі, борсається.
«Моя країна — гордовитий паралімпієць із атрофованою східною та південною частиною тіла»
«Моя країна — гордовитий паралімпієць із атрофованою східною та південною частиною тіла»
Вона переїхала в наше «страшне», «вороже» та «бандерівське» місто, коли на вулицях її містечка почалася стрілянина. Розписаний дитячими руками на стінах сірих хрущовок сонячний світ, перетворювався на руїну.

Я побачив її, коли вона стомлена, порожня з батьками відчиняла двері нової квартири. В одній руці тримала товстобоку валізу, в іншій — шматок почорнілої цеглини з намальованою на ній дівчинкою, що тримала рожеву повітряну кульку.

Ця сім'я опинилася в незнайомому, далекому від рідного дому світі. Тож мене, підлітка, що поспішав на пари, голосно грюкаючи в темряві під'їзду ключами, вони не побачили.

«Я ближча до пубертату, аніж до домівки…» — сказала вона, коли курила зі мною на сходовому майданчику ввечері.

Тоді я загасив недопалок, кивнув і пішов додому.

Мене лякають людські драми. Дивлячись на те, що відбувається в мою епоху, починаю думати, що сценарії, які нам підкидає життя, абсурдні, недолугі. Я не хочу читати таке, тим більше — бути героєм.

Її спальня була за стіною моєї кімнати. Тому щоночі я разом із нею зривався з ліжка, коли їй снилася смерть і ненависть.

«Якось, — сказала вона наступного вечора на тому ж місті, докурюючи ту ж саму пачку цигарок, — я зайшла вночі до батька в кімнату, аби провітрити… Після того, як він повернувся з війни, тримає двадцять чотири години на добу заряджений пістолет коло себе і спить у бронежилеті...»

Вона видихнула зі свистом дим, помовчала і, здригнувшись, продовжила цього разу ще тихіше: «Він… Зірвався і… Направив на мене дуло… А я.. А я ж.. Усього лиш…»

Заридала, притулившись до мого збентеженого тіла.

Я легенько погладив її тремтячі руки, загасив недокурену сигарету й пішов.

Тієї ночі вона кричала. Я поклав долоню на стіну, і коли врешті дівчина заспокоїлась, почув її голос:

— Ти чуєш?

Так, я чув, але…

— Чуєш мене?..

Я мовчав, бо не знав, як допомогти цій бідоласі, як повернути її життя в колишнє русло.

Її дім залишився за багато кілометрів від нашого міста. Поки вона налякано озирається в темноті чужої квартири, її власну поглинає жахіття війни.

Світ — великі шальки. Сильні переважують слабших. Вони мають владу, мають зброю, мають впевненість у правильності власних дій і в тому, що жага отримувати ще, ще, ще, — природна.

Земля дана людям для любові, а не для кровопролиття. От тільки меркантильність втопила в багатьох цю просту, але єдино правдиву істину.
«Її спальня була за стіною моєї кімнати. Тому щоночі я разом із нею зривався з ліжка, коли їй снилася смерть і ненависть»
«Її спальня була за стіною моєї кімнати. Тому щоночі я разом із нею зривався з ліжка, коли їй снилася смерть і ненависть»
Я — це інший Ти. Я — це інша Ти.

Байдуже, якої статі, якого віку, якої конфесії, світогляду. Ми живемо в одному домі, хай навіть у різних його кутках. Земля крутиться, в космосі не чутно нашої стрілянини, сварок, ненависті. Тому не варто забувати, що ми руйнуємо себе. Масштаби Всесвіту не мають меж, тож від зникнення однієї планети нічого не зміниться.

Творити, а не руйнувати.

Дати змогу людям жити у рідній домівці, не лякаючись пострілів, смерті!

Любити!
Її життя налагодиться. Я впевнений. Але рани, залишені на душі, ймовірно, ніколи не затягнуться.

Вона усміхатиметься, але болітиме. Вона кохатиметься, але болітиме. Вона змінить безліч місць проживання, але… Домом до смерті називатиме зруйноване містечко на сході своєї пошматованої батьківщини.
«Вона змінить безліч місць проживання, але… Домом до смерті називатиме зруйноване містечко на сході своєї пошматованої батьківщини»
«Вона змінить безліч місць проживання, але… Домом до смерті називатиме зруйноване містечко на сході своєї пошматованої батьківщини»
Олег Киба, 17 лет
Ученик 11 класса, Бердичев

«Я побачив і відчув війну. Відчув біль і страждання рідних. Втратив і знову знайшов друзів. Люблю футбол. Граю в танчики. Слухаю Imagine Dragons. Стану програмістом. Люблю Батьківщину і пишаюся тим, що я — українець. Знаю, що батьки і братик будуть пишатися мною. Я такий, як ТИ. Я — це інший ТИ»
Олег Киба, 17 лет
Ученик 11 класса, Бердичев

«Я побачив і відчув війну. Відчув біль і страждання рідних. Втратив і знову знайшов друзів. Люблю футбол. Граю в танчики. Слухаю Imagine Dragons. Стану програмістом. Люблю Батьківщину і пишаюся тим, що я — українець. Знаю, що батьки і братик будуть пишатися мною. Я такий, як ТИ. Я — це інший ТИ»
Светлана Вертола, 19 лет

Студентка Киевского национального университета им. Тараса Шевченко

«На щастя, події в Донбасі не знищили в мені мрійницю — про це, власне, частково йдеться у моєму есе. Я хочу бути корисною світу і діяти, а не страждати через втрачені можливості та минуле»



І я відчуваю, як серце співає!
Як поруч з тобою
Життя починається знов!..
Починається знов!..

«Океан Ельзи»

Відчуття змін на краще у житті завжди зачудовує і робить нас щасливими. Будь-хто зрадіє райдужним перспективам, новим і впливовим знайомствам, незвіданим і терпким почуттям, які окриляють та шепочуть музі: «Прокидайся, люба!» Але зі мною цього не сталося.

Усе відбулося якось різко, пронизливо. Мене ніби висмикнули з моєї рожевої, наївної, трошки дитячої реальності та змусили подорослішати. Моє життя починається знов — у буквальному сенсі.

Ще з дитинства я обожнювала сидіти на підвіконні, коли за вікном йшов сильний дощ. Мене ніколи не лякала блискавка чи гурчання грому, адже я чітко розуміла, що мій дім — моя фортеця. Особливим місцем була моя кімната — усюди висіли дипломи, фотографії, а на стелю я старанно вивішувала флуоресцентні зірочки.

Але якийсь нестямний ляльковод буквально сприйняв мої дитячі порухи душі, і вже 24 серпня 2014 року через дах мого будинку дійсно можна було спостерігати зоряне небо. Снаряд знищив усе, що я так плекала та берегла. На щастя, на той час моя родина була далеко від усіх цих подій, постраждали лише речі.

Але тоді я вперше зрозуміла, що не можна прив'язуватись до матеріального — у будь-який момент у гру може вступити фатум і відібрати усе, не питаючи дозволу. Це змінило моє ставлення до сім'ї, адже опинившись на новому місці, я зрозуміла: вони — найдорожче, що є у моєму житті; єдині, хто здатен так тонко відчути мій біль.

Я закінчила школу на території України, вступила до університету на ту спеціальність, про яку мріяла з дитинства. Але вже два роки я не була в Іловайську.

Моє минуле ніколи не заважає мені розвиватися, і я не приховую своїх коренів. Люди інколи переймаються тим, що можуть зробити мені боляче якимись питаннями про війну на моїй малій Батьківщині.

Але все в мені вже вигоріло, залишивши лише руїни мене минулої. Я знов навчилася усміхатися, радіти будь-яким дрібницям, йти вперед і досягати поставленої мети.

І все було б добре, адже моє життя починається знов.

Та нестерпно від думки, що чиєсь життя щодня назавжди згасає. І вже ніколи не розпочнеться знову.
«Все в мені вже вигоріло, залишивши лише руїни мене минулої. Я знов навчилася усміхатися, радіти будь-яким дрібницям, йти вперед»
Светлана Вертола, 19 лет
Студентка Киевского национального университета им. Тараса Шевченко

«На щастя, події в Донбасі не знищили в мені мрійницю — про це, власне, частково йдеться у моєму есе. Я хочу бути корисною світу і діяти, а не страждати через втрачені можливості та минуле»

І я відчуваю, як серце співає!
Як поруч з тобою
Життя починається знов!..
Починається знов!..

«Океан Ельзи»
Відчуття змін на краще у житті завжди зачудовує і робить нас щасливими. Будь-хто зрадіє райдужним перспективам, новим і впливовим знайомствам, незвіданим і терпким почуттям, які окриляють та шепочуть музі: «Прокидайся, люба!» Але зі мною цього не сталося.

Усе відбулося якось різко, пронизливо. Мене ніби висмикнули з моєї рожевої, наївної, трошки дитячої реальності та змусили подорослішати. Моє життя починається знов — у буквальному сенсі.

Ще з дитинства я обожнювала сидіти на підвіконні, коли за вікном йшов сильний дощ. Мене ніколи не лякала блискавка чи гурчання грому, адже я чітко розуміла, що мій дім — моя фортеця. Особливим місцем була моя кімната — усюди висіли дипломи, фотографії, а на стелю я старанно вивішувала флуоресцентні зірочки.

Але якийсь нестямний ляльковод буквально сприйняв мої дитячі порухи душі, і вже 24 серпня 2014 року через дах мого будинку дійсно можна було спостерігати зоряне небо. Снаряд знищив усе, що я так плекала та берегла. На щастя, на той час моя родина була далеко від усіх цих подій, постраждали лише речі.

Але тоді я вперше зрозуміла, що не можна прив'язуватись до матеріального — у будь-який момент у гру може вступити фатум і відібрати усе, не питаючи дозволу. Це змінило моє ставлення до сім'ї, адже опинившись на новому місці, я зрозуміла: вони — найдорожче, що є у моєму житті; єдині, хто здатен так тонко відчути мій біль.
«Якийсь нестямний ляльковод буквально сприйняв мої дитячі порухи душі, і вже 24 серпня 2014 року через дах мого будинку дійсно можна було спостерігати зоряне небо. Снаряд знищив усе»
Я закінчила школу на території України, вступила до університету на ту спеціальність, про яку мріяла з дитинства. Але вже два роки я не була в Іловайську.

Моє минуле ніколи не заважає мені розвиватися, і я не приховую своїх коренів. Люди інколи переймаються тим, що можуть зробити мені боляче якимись питаннями про війну на моїй малій Батьківщині.

Але все в мені вже вигоріло, залишивши лише руїни мене минулої. Я знов навчилася усміхатися, радіти будь-яким дрібницям, йти вперед і досягати поставленої мети.

І все було б добре, адже моє життя починається знов.

Та нестерпно від думки, що чиєсь життя щодня назавжди згасає. І вже ніколи не розпочнеться знову.
«Все в мені вже вигоріло, залишивши лише руїни мене минулої. Я знов навчилася усміхатися, радіти будь-яким дрібницям, йти вперед»
Бондаренко Евгения, 24 года,
София Герасимова, 24 года

Студентки Киевского национального университета театра, кино им. Карпенко-Карого

София Герасимова: «Сейчас я работаю над документальным проектом о переселенцах в соавторстве с Евгенией Бондаренко. Вместе с ней мы уже сняли три работы»
Бондаренко Евгения, 24 года,
София Герасимова, 24 года
Студентки Киевского национального университета театра, кино им. Карпенко-Карого

София Герасимова: «Сейчас я работаю над документальным проектом о переселенцах в соавторстве с Евгенией Бондаренко. Вместе с ней мы уже сняли три работы»
Мария Омельченко, 16 лет

Студентка медицинского университета, Харьков

«Наша сім'я приїхала до Києву в 2014 році, і цьому причиною не тільки війна, стрілянина і постійна загроза життю. З вулиць Донецька і інших міст і селищ зникли українські прапори, цю територію захватили зрадники і російські військові. Тож ми покинули власний улюблений дім, майже все, що було в ньому, щоб залишитися вдома, у своїй країні»
Мария Омельченко, 18 лет
Студентка медицинского университета, Харьков

«Наша сім'я приїхала до Києву в 2014 році, і цьому причиною не тільки війна, стрілянина і постійна загроза життю. З вулиць Донецька і інших міст і селищ зникли українські прапори, цю територію захватили зрадники і російські військові. Тож ми покинули власний улюблений дім, майже все, що було в ньому, щоб залишитися вдома, у своїй країні»
ДИТИНА УКРАЇНИ
Дім, мій рідний дім, кімната, стіл, улюблені ще з дитинства м'які іграшки на ліжку, вікно в залі — видно пів-міста з нашого поверху, вікно на схід — неповторні види висхідного сонця, світанку, здається, ось я бачу, як народжується саме життя.

Я допомагала матусі з дизайном нашої нової квартири, стрічки на гардинах, кольори, деякі художні роботи мого авторства. Ми не так давно, першого вересня, нарешті переїхали до цього омріяного будинку, потрібно ще закінчити ремонт. Мама все говорить: потрібно повісити на стіни фотографії всіх нас, діток, і фото всієї сім'ї разом, тоді дім точно буде наш, живий…

Як амулет, перед входом у квартиру повісили картину донецької художниці Юлії Кисельової, яку вона створила на наш заказ. На цій картині — вся наша сім'я: батьки і четверо дітей — і наш дім. Ми йдемо додому, вже зовсім поруч.

Мій Донецьк — чистий, прибраний, у трояндах, поруч моя школа, музична школа, Дитячий палац творчості, Палац спорту. З мого вікна можна бачити будинки, де живуть мої друзі.

Весна 2014-го, закінчується дев'ятий клас. Скоро випускний бал — перший у житті, в мене неймовірна сукня з матеріалу тонкого, як павутинка, яскраво-малинового кольору. Як це буде? Мабуть, щось дуже прекрасне… А після балу — вступні іспити до медичного ліцею. Я впевнена, що поступлю, бо я прагну стати лікарем майже з народження, люблю медицину, навчалася у «Юному медику» при медичному університеті, вже побувала і на кафедрах, і в лікарнях.

Все так чудово. Почуття — весни, юності, щастя, впевненості у майбутньому — все буде добре.

Ні, не буде добре. І випускного балу не буде. І дім не наш. Амулет не зберіг наш свiт. Іграшки і фотографії залишили.

Тому що завтра була війна.
«Все так чудово. Почуття — весни, юності, щастя, впевненості у майбутньому — все буде добре. Ні, не буде добре. І випускного балу не буде. І дім не наш. Амулет не зберіг наш свiт»
«Не було би щастя, да нещастя допомогло» — відоме прислів'я. Я є ідейним пацифістом і впевнена, що війна — це суцільний жах, але хто би міг подумати, що саме внаслідок війні я, наприклад, перший раз в житті поїду до столиці України і буду жити в Києві, відвідаю інші країни, познайомлюся зі своїми найкращими і найнадійнішими друзями, стану справжнім патріотом своєї країни, її мови, культури та історії, і взагалі, відкрию для себе світ.

Зараз, коли я вже два з половиною роки не була вдома і в моїй країні понад два роки іде війна, я можу сказати, що все-таки є, як завжди, два боки медалі — і у війни теж.

Війна вчить людей — вчить розуму, патріотизму, реальним цінностям у житті. Війна розкриває людей — хто ти справжній, чи готовий у біді поступитися власним Его заради інших. Війна єднає людей, вириває їх зі своїх хатинок, призиває боротися разом. І війна змінює людей, світ, все навкруги.

У цьому році я закінчила медичний ліцей. Дуже хотіла далі жити і навчатися в Києві, але навіть не подавала таку заяву, тому що в Києві медичний університет занадто корумпований. Може, це теж є наслідком війни — необхідність залишатися вірним своїм переконанням?

Наразі є такі речі, які можуть зрозуміти тільки переселенці. Наприклад, коли приходиш на пошту за посилкою, в тебе запитують домашню адресу, і ти питаєш: «яку саме?», адже варіантів багато: справжня прописка (в селищі Піски біля Донецьку, як у мене, наприклад, в домі, якого вже немає взагалі), в Києві у гуртожитку, де вся сім'я живе і куди приїжджаєш як додому, чи у гуртожитку в Харкові, де живеш прямо зараз.

Чи, коли в тебе в студентському гуртожитку вимикають гарячу воду, а тобі це байдуже, тому що ти півзими якось мив голову в крижаній воді в іншому гуртожитку.

Коли в тебе є коробка чи торба, можливо, не одна, речей, які відтепер завжди с тобою. Тому що переселенці — це люди, які раз і назавжди зрозуміли, що ніщо не вічно і екстрені ситуації — це не виняток, а скоріше вже, особливо для деяких, денна рутина. Саме тому, де б ти не був, куди б не їхав, або навіть знову «переселявся», в тебе завжди має бути під рукою щось дороге для тебе з рідного дому і колишнього мирного життя: фото малих, прикраса, яку подарувала бабуся, кофтинка для давно вже померлої морської свинки, яку ти колись зв'язала в 7-му класі в школі, щоденник, улюблена книжка («Гаррі Поттер», наприклад), плакати на стіни.

Для мене особисто явище переїзду — «переселення» — має трохи дивну роль в тому сенсі, що вже четвертий рік поспіль в ніч на перше вересня я кудись переїжджаю. Все почалося з нової давно омріяної величезної квартири в Донецьку (2013 рік). Потім був гуртожиток ліцею в Києві (2014 рік), потім гуртожиток, в якому ми жили всією сім'єю, з набагато кращими умовами (2015 рік), і гуртожиток універу в Харкові (2016 рік) — усі переїзди в ніч на перше вересня.

А наразі протягом року буде зберігатися інтрига: куди ж мене занесе доля в ніч на перше вересня 2017 року?

Мої маленькі сестри (Тая — 10 років і Олександра — майже 4 рочки) на питання друзів: «Ти вже вдома?», будучи в гуртожитку, в якому ми вже майже рік живемо всією сім'єю, відповідають: «Так, вдома». Для мене це абсурд, я відповідаю в таких випадках: «В гуртожитку, так, вже прийшла».

До таких зрозумілих тільки переселенцям речей також відносяться ситуації, коли в кожного переселенця 2000 року народження, який в цьому році отримував паспорт, в графі «місце проживання» стоїть «не зареєстровано» і ти по суті бомж; чи коли в тебе в телефоні стоять перші літери «Д» в назвах телефонів друзів, родичів, які залишились там, і ти швиденько переходиш на російську, коли бачиш їх, щоб зберегти сприятливі відносини. Коли в тебе є друзі по всій Україні: в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Дніпрі, в Донецькій області, Луганській області і так далі, і маються на увазі близькі друзі, однокласники, вчителі, що пороз'їжджалися хто куди.

Іноді, звичайно, опускаються руки, ти згадуєш про те, яка в тебе зараз душа розколота: між трьома містами, двома мовами, двома сторонами військового конфлікту. Адже і тут і там є друзі, і тут і там було кохання, і тут і там є родичі. Одначе є одне «але»: не можна застосувати «і тут і там» до «дому», що абстрактного, що матеріального поняття, і саме це, мабуть, одна з найбезвихідніших характеристик сучасного переселенця-підлітка.

А ти потрохи починаєш відчувати себе, як колись казала одна моя подруга, сім'я якої постійно переїжджала з одного міста в інше, і так протягом всього її життя, дитиною України, вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк.

Так, дитина України! Але не тільки тому, що пожила в різних містах. А тому, що Україна для мене — все саме головне: тут моя сім'я і моя українська мова, і мій дім, і друзі, і пісні.

Тепер я точно знаю: все буде добре!

ДИТИНА УКРАЇНИ
Дім, мій рідний дім, кімната, стіл, улюблені ще з дитинства м'які іграшки на ліжку, вікно в залі — видно пів-міста з нашого поверху, вікно на схід — неповторні види висхідного сонця, світанку, здається, ось я бачу, як народжується саме життя.

Я допомагала матусі з дизайном нашої нової квартири, стрічки на гардинах, кольори, деякі художні роботи мого авторства. Ми не так давно, першого вересня, нарешті переїхали до цього омріяного будинку, потрібно ще закінчити ремонт. Мама все говорить: потрібно повісити на стіни фотографії всіх нас, діток, і фото всієї сім'ї разом, тоді дім точно буде наш, живий…

Як амулет, перед входом у квартиру повісили картину донецької художниці Юлії Кисельової, яку вона створила на наш заказ. На цій картині — вся наша сім'я: батьки і четверо дітей — і наш дім. Ми йдемо додому, вже зовсім поруч.

Мій Донецьк — чистий, прибраний, у трояндах, поруч моя школа, музична школа, Дитячий палац творчості, Палац спорту. З мого вікна можна бачити будинки, де живуть мої друзі.

Весна 2014-го, закінчується дев'ятий клас. Скоро випускний бал — перший у житті, в мене неймовірна сукня з матеріалу тонкого, як павутинка, яскраво-малинового кольору. Як це буде? Мабуть, щось дуже прекрасне… А після балу — вступні іспити до медичного ліцею. Я впевнена, що поступлю, бо я прагну стати лікарем майже з народження, люблю медицину, навчалася у «Юному медику» при медичному університеті, вже побувала і на кафедрах, і в лікарнях.

Все так чудово. Почуття — весни, юності, щастя, впевненості у майбутньому — все буде добре.

Ні, не буде добре. І випускного балу не буде. І дім не наш. Амулет не зберіг наш свiт. Іграшки і фотографії залишили.

Тому що завтра була війна.

«Не було би щастя, да нещастя допомогло» — відоме прислів'я. Я є ідейним пацифістом і впевнена, що війна — це суцільний жах, але хто би міг подумати, що саме внаслідок війні я, наприклад, перший раз в житті поїду до столиці України і буду жити в Києві, відвідаю інші країни, познайомлюся зі своїми найкращими і найнадійнішими друзями, стану справжнім патріотом своєї країни, її мови, культури та історії, і взагалі, відкрию для себе світ.

Зараз, коли я вже два з половиною роки не була вдома і в моїй країні понад два роки іде війна, я можу сказати, що все-таки є, як завжди, два боки медалі — і у війни теж.

Війна вчить людей — вчить розуму, патріотизму, реальним цінностям у житті. Війна розкриває людей — хто ти справжній, чи готовий у біді поступитися власним Его заради інших. Війна єднає людей, вириває їх зі своїх хатинок, призиває боротися разом. І війна змінює людей, світ, все навкруги.

У цьому році я закінчила медичний ліцей. Дуже хотіла далі жити і навчатися в Києві, але навіть не подавала таку заяву, тому що в Києві медичний університет занадто корумпований. Може, це теж є наслідком війни — необхідність залишатися вірним своїм переконанням?

Наразі є такі речі, які можуть зрозуміти тільки переселенці. Наприклад, коли приходиш на пошту за посилкою, в тебе запитують домашню адресу, і ти питаєш: «яку саме?», адже варіантів багато: справжня прописка (в селищі Піски біля Донецьку, як у мене, наприклад, в домі, якого вже немає взагалі), в Києві у гуртожитку, де вся сім'я живе і куди приїжджаєш як додому, чи у гуртожитку в Харкові, де живеш прямо зараз.

Чи, коли в тебе в студентському гуртожитку вимикають гарячу воду, а тобі це байдуже, тому що ти півзими якось мив голову в крижаній воді в іншому гуртожитку.

Коли в тебе є коробка чи торба, можливо, не одна, речей, які відтепер завжди с тобою. Тому що переселенці — це люди, які раз і назавжди зрозуміли, що ніщо не вічно і екстрені ситуації — це не виняток, а скоріше вже, особливо для деяких, денна рутина. Саме тому, де б ти не був, куди б не їхав, або навіть знову «переселявся», в тебе завжди має бути під рукою щось дороге для тебе з рідного дому і колишнього мирного життя: фото малих, прикраса, яку подарувала бабуся, кофтинка для давно вже померлої морської свинки, яку ти колись зв'язала в 7-му класі в школі, щоденник, улюблена книжка («Гаррі Поттер», наприклад), плакати на стіни.

Для мене особисто явище переїзду — «переселення» — має трохи дивну роль в тому сенсі, що вже четвертий рік поспіль в ніч на перше вересня я кудись переїжджаю. Все почалося з нової давно омріяної величезної квартири в Донецьку (2013 рік). Потім був гуртожиток ліцею в Києві (2014 рік), потім гуртожиток, в якому ми жили всією сім'єю, з набагато кращими умовами (2015 рік), і гуртожиток універу в Харкові (2016 рік) — усі переїзди в ніч на перше вересня.

А наразі протягом року буде зберігатися інтрига: куди ж мене занесе доля в ніч на перше вересня 2017 року?

Мої маленькі сестри (Тая — 10 років і Олександра — майже 4 рочки) на питання друзів: «Ти вже вдома?», будучи в гуртожитку, в якому ми вже майже рік живемо всією сім'єю, відповідають: «Так, вдома». Для мене це абсурд, я відповідаю в таких випадках: «В гуртожитку, так, вже прийшла».

До таких зрозумілих тільки переселенцям речей також відносяться ситуації, коли в кожного переселенця 2000 року народження, який в цьому році отримував паспорт, в графі «місце проживання» стоїть «не зареєстровано» і ти по суті бомж; чи коли в тебе в телефоні стоять перші літери «Д» в назвах телефонів друзів, родичів, які залишились там, і ти швиденько переходиш на російську, коли бачиш їх, щоб зберегти сприятливі відносини. Коли в тебе є друзі по всій Україні: в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Дніпрі, в Донецькій області, Луганській області і так далі, і маються на увазі близькі друзі, однокласники, вчителі, що пороз'їжджалися хто куди.

Іноді, звичайно, опускаються руки, ти згадуєш про те, яка в тебе зараз душа розколота: між трьома містами, двома мовами, двома сторонами військового конфлікту. Адже і тут і там є друзі, і тут і там було кохання, і тут і там є родичі. Одначе є одне «але»: не можна застосувати «і тут і там» до «дому», що абстрактного, що матеріального поняття, і саме це, мабуть, одна з найбезвихідніших характеристик сучасного переселенця-підлітка.

А ти потрохи починаєш відчувати себе, як колись казала одна моя подруга, сім'я якої постійно переїжджала з одного міста в інше, і так протягом всього її життя, дитиною України, вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк.

Так, дитина України! Але не тільки тому, що пожила в різних містах. А тому, що Україна для мене — все саме головне: тут моя сім'я і моя українська мова, і мій дім, і друзі, і пісні.

Тепер я точно знаю: все буде добре!

«Ти потрохи починаєш відчувати себе дитиною України, вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк»
«Ти потрохи починаєш відчувати себе дитиною України, вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк»
Теги: , , , , ,
4937
227
Делятся
Google+
Google+
0
Печать
Hide
Show
Show