Велика подорож
Квітка — душа
Як клітинний біолог Юлія Красиленко кримськотатарські назви рослин збирала
ВЕЛИКА ПОДОРОЖ
Квітка — душа
Як клітинний біолог Юлія Красиленко кримськотатарські назви рослин збирала
Олена Струк
Автор
Маленька дівчинка схилилася над краплиною води, яка ідеальною напівсферою лежала на поверхні темно-зеленого листка. Вона уважно вдивляється в чіткі лінії рослини крізь краплю, яка слугує за збільшувальну лінзу. Зазирає і летить униз, униз, униз, як керолівська Аліса. «Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? От би падати так до безкінечності».

Цьому фокусу її навчила бабуся-генетик, а кролик з рожевими очима тут ні до чого. У цей природний «мікроскоп» дівчина хотіла нарешті побачити ті таємничі щупальці, які обов'язково є десь там всередині листка. Інакше як пояснити те, що кропива жалить.

Якщо «падати до безкінечності», як фантазувала Аліса із країни див, можна опинитися де завгодно і дізнатися про різні дивні речі. Наприклад, що «пухнастість» на листках і стеблинах рослин утворюють трихоми — волосинки. А у трихомах кропиви — мурашина кислота, яка жалить. А кропива кримськотатарською — къыджыткъан. Якщо дослівно — «та, що змушує чухатися».
Рослини-символи
Кейик кервиз — дика селера — любисток. Дитинство маленької дівчинки пахло саме так. Бабуся збирала лікарські трави і пропонувала онуці розсортувати рослини. Дівчинка створювала їх власну систематизацію за кольором квітки чи за формою листка. Це було те саме, що гратися в сузір'я. Там, де Оріон, у дитини може бути Змій. З одного боку, вправи сприймалися як контакт із живим, з іншого — це була спроба класифікувати світ, адже людина схильна до впорядкування, побудови системи. Таким чином вона намагається пояснити незрозуміле.
Дітей часто лякають природою, і вони або бояться її, або жорстокі до неї. Або жорстокі тому, що бояться. Маленька дівчинка постійно дивувалася природі. Наприклад, тому, як проростає насіння. Вони з бабусею саджали його у скляну банку спеціально поближче до стінки, аби можна було спостерігати за рухом корінців униз і пагонів угору. Справжнім викликом для обох стало пророщування магнолії. За перший пагон вони боролися два роки.

Тепер дівчина дивиться крізь окуляр конфокального мікроскопа. Перед її очима — тривимірна картинка з актинових філаментів (ниток білка) та мікротрубочок. Це цитоскелет, що тримає форму клітини, дозволяє їй рухатися, скорочуватися, видовжуватися, — об'єкт досліджень Юлії Красиленко. Маленька дівчинка виросла і стала клітинним біологом.

— А чого б ви навчили власну дитину? — запитую в неї.

— Напевно, завжди заглядати вглиб, всередину, — відповідає вона.

Десять років Юлія Красиленко вивчає флору Криму, а останні три — ще й збирає кримськотатарські назви рослин.
На столі у кав'ярні, де ми зустрілися, лежить оберемок чебрецю — киевот, який Юля щойно купила біля метро. А моя кава з къаранфили. «З гвоздикою», — пояснює дівчина. У майбутньому словнику кримськотатарських фітонімів, одним з упорядників якого і є Юля, понад п'ятсот назв кримських рослин — двісті вісімдесят дикорослих і триста культурних.

На стіні біля столика, за яким ми сидимо, висить смугастий килим з візерунками. Це перше, що привертає увагу дівчини. Власне саме з килимів і почалося несвідоме «колекціонування» кримськотатарських фітонімів. «Я дивилася на візерунки, розуміла, що вони повторюються. Почала розпитувати про їхнє значення. Наприклад, сельві — кипарис або тополя — Дерево Роду. Він втілює зв'язок поколінь. Або ляле — тюльпан — уособлення голови роду, парубка, чи гуль — троянда — символ жінки-матері», — розповідає Юля. Рослинні мотиви у кримськотатарських орнаментах є в кераміці, різьбленні, вишивці, аплікації, декоративному розписі скла. Ці символи замінили собою зображення живих істот, яке в мусульманській культурі заборонене.

Якось в етнографічному музеї в Старому Криму Юля побачила гербарій, поруч із яким лежали нитки, пофарбовані рослинами, і спитала, як ті рослини називаються. Доглядачка музею відповіла: «Дрік». Къатыртырнагъы — ніготь мула. У саду жінка показувала гості капусту — лахана, або помідори — патыльджан. «Я все записувала, проте вона пам'ятала небагато назв. Переважно, їстівних рослини, диких вона не знала взагалі», — каже Юля. У побуті старі назви використовують зараз зрідка. Трохи згодом Юля зрозуміє, що кримськотатарські фітоніми — майже зникле знання. Воно як засушена квітка з гербарію, що легко руйнується від необережного доторку.

«Багато назв втрачено, і це зрозуміло, адже пережили дійсно велику трагедію — депортацію. Саме тому, наприклад, кримські татари чимало назв запозичили з Узбекистану. Вони теж мають право на життя, але ці фітоніми набуті», — пояснює Юля. Потім вона дізналася, що назви деяких поширених рослин збереглися у декількох варіантах, бо у кримськотатарській мові є три основні діалекти за етнічними групами — ялибойлю (південнобережні татари), тати (гірські) та ногаї (степові).

Пошуки було розпочато. Мабуть, цього ніколи не трапилося б, якби не дві причини — одна зрозуміла, а інша містична, які пов'язали киянку із Кримом.
Початок
Кара-Даг — чорна гора. Згаслий вулкан юрського періоду з профілем Максиміліана Волошина з боку Коктебеля та вивітрюваннями, що нагадують Короля, Королеву і Почет — з боку Біостанції. На стінах у кімнаті, де стояло ліжечко ще зовсім маленької Юлі, висіли картини з тими темними скелями. Її дідусь відпочивав біля Карадагу, де познайомився з місцевими художниками та майстрами по дереву, роботи яких привіз додому. У кімнаті лежали карадазькі мінерали, знайдені ним під час загострення «кам'яної хвороби» — постійного потягу до вишукування все нових і нових халцедонів, сердоліків, трасів, яшм. Скелі дивилися на дівчинку, дівчинка дивилася на скелі. Вона вже була там, хоча і не була. На Карадаг вона вперше потрапить лише у вісімнадцять років, але з відчуттям, наче повернулася додому.
Якби Юлія не була біологом, то, напевно, сказала би, що це містика. Але жартома називає це імпринтингом — механізмом, завдяки якому сприйнятий в певний визначальний період розвитку образ закарбовується у пам'яті, трансформуючись у стійку програму поведінки. Програма поведінки насправді виявилася стійкою. Юлія Красиленко вже сотню разів була на півострові. «Це якщо не рахувати ті рази, коли мої батьки приїжджали зі мною ще до мого народження», — сміється дівчина.

Її перші поїздки на Карадаг були пов'язані з екологічною практикою під керівництвом альголога Євгена Дикого. Києво-Могилянська академія, де навчалася Юлія Красиленко, мала в ті роки в заповіднику свою дослідницьку базу на Біостанції, так звану Метричку — «культове» місце для багатьох поколінь могилянців-природничників і не тільки. Там Юля вперше долучилася до справжніх наукових експедицій, почала вести польові щоденники, захопилася різноманітними аспектами природи Криму, бо на Метричці були спеціалісти різних профілів: ботаніки, зоологи, геологи, генетики, археологи, палеонтологи, гідробіологи.

«Особливо запам'яталися походи «на геконів», дрібних ящірок, поширених у Середземномор'ї. Всі охочі збиралися ввечері, йшли кілька кілометрів темним заповідником крізь хащі до руїн, так званого «будинку Паустовського» — будиночку, в тріщинах стін якого жили гекони. З годинником обходили його і рахували, скільки, яких геконів, і де саме побачили, які звуки вони видавали, а потім звітували герпетологу про свої спостереження», — згадує Юля.
Але найбільше її вабив рослинний світ. Понад дві з половиною тисячі видів вищих рослин на території в 27 тис. кв. км, які мають середземноморські, передньоазійські, бореальні та інші корені. Деякі з них потрапили сюди через зниклий тепер суходіл на дні Каркінітської затоки (балканський шлях), через Перекоп (південноруський шлях) або через керченсько-таманський міст (кавказький шлях).

Саме під час карадазьких практик Юля навчилася робити польові етикетки, без яких зібраний гербарій — сіно. «Це документ з інформацією: хто зібрав і де, що за вид і де росте. Він вимагає певної наукової чесності. Будь-яка гербарна етикетка має бути заповнена на місці. Не можна підбрехати, вигадати. Пам'ятаю, які дивні відчуття охоплювали від усвідомлення того, що ти можеш дати назву рослині. Відчуваєш себе всемогутнім, який роздає імена. А Володимир Набоков взагалі вважав наукове етикетування окремим літературним жанром», — усміхається вона. За багато років відвідування Криму для неї на півострові знайшлися і тема для наукових досліджень, і джерело натхнення для арт-гербаріїв, і можливість етноботанічних пошуків.
Інь і ян
Месля або солмаз — «та, що не в'яне» — омела. Романтизована рослина з паразитичною сутністю. Омелу ялівцеву, віддалену родичку європейської омели, яка паразитує лише на окремих видах родини кипарисових, Юлія Красиленко колись вперше побачила в Криму. «Пам'ятаю свій стан, що наближався до паніки. Що то за хвощ на ялівці? Десять років бігаю по горах, а такого ще не бачила. Не знаходила собі місця, поки не знайшла коротеньку інформацію про цю омелу», — сміється дівчина. Тоді її зацікавило питання взаємовідносин рослин-паразитів та рослин-господарів, а саме: за допомогою яких клітинних механізмів та сигнальних сполук відбувається колонізація одним організмом іншого.
Оскільки відтворити систему «омела-ялівець» у лабораторних умовах складно, дівчина знайшла організм схожого типу, але менший за розмірами. Знайшла у тому ж Криму — кускют — повитицю, стеблового паразита. «Відтоді Крим став для мене й джерелом матеріалу для наукової роботи. Це ще більше з ним пов'язало», — каже Юля. Хоча зараз експедиції на півострів стали ризикованими, обірвати ці зв'язки для неї неможливо. У представників царства Флори, які вона вивчає, свої кордони і правила.

— І ніякого симбіозу в паразита з господарем немає? — запитую у Юлі про те, що давно цікавить.

— Паразитизм і симбіоз — як аверс та реверс, як інь і ян. На ранніх етапах співіснування паразит навіть може певним чином допомогти господарю. Його захисні сили активізуються за допомогою сигнальних молекул, що забезпечують реакцію гіперчутливості. Якщо у цей час рослину-господаря атакуватимуть, наприклад, гриби або нематоди, вона зможе дати їм належний опір. Ганс Сельє описав схожі процеси для людського організму як концепцію еустресу та дистресу — стресу корисного до певної межі та шкідливого.

— Але паразит все одно висмокче всі соки?
Юля продовжує:

— Так, виснаження ресурсів — лише питання часу. У паразитів і господарів є така своєрідна гра — коеволюція. Тільки-но господар розвиває механізм протистояння паразиту, той знаходить спосіб обійти цю захисну ланку. І ця гра триває постійно.
Тіні забутих назв
Колись вперше потрапивши на Карадаг, Юлія Красиленко всіх розпитувала про назви побачених гір, хребтів, джерел, рік. Гора Кок-Кая, хребти Карагач та Беш-Таш, скеля Балали-Кая, озеро Бараколь, джерела Ефенді- та Гяур-Чешме. Ці назви вона пізніше знайде на «картах Флінта». Так неформально називають карти Ігоря Бєлянського (загинув 2006 року), кримського краєзнавця, який багато років займався пошуком втрачених оронімів, гідронімів, ойконімів. Повертав Криму його голос. «Меганом, Джангуль, Сюйрен, Бурульча, Калістон, Туар-Алан, Маврон-Кастрон, Ельтиген, Мюллер. Коли вимовляєш їх уголос, це як магічне дійство», — каже Юля. Згодом вона й сама шукатиме забуті та напівзабуті назви рослин.
Робота почалася з вивчення словників — кримськотатарського під редакцією Сейрана Усеїнова, румейського (мова приазовських греків-румеїв, що були переселені до Північного Приазов'я з Криму в 1778 році. — Фокус) та урумського (тюркська мова греків-урумів. — Фокус). Саме Сейран Усеїнов, якому зараз 82 роки, вичитував остаточний варіант зібраних кримськотатарських назв.
Поповнився він новими словами й після вивчення польових щоденників натураліста та етнографа Петера Сімона Палласа, орнітологів Карла Кесслера та Михайла Воїнственського, які досліджували Крим. «Їхні записи підтверджували слова Волошина про свого роду мусульманський рай. Сад — чаїр — був майже у кожної родини», — розповідає Юля.
«Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли;
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушёл. Источники иссякли…»
Modus vivendi
З буквальними перекладами фітонімів допомагала Едібе Меджитова, спеціаліст із кримськотатарської мови. «Це була дуже цікава частина роботи. Образність кримськотатарських назв дуже незвичайна. Мені здається, вони по-іншому сприймали світ. Не можу навести подібних українських прикладів навіть зі Словника українських наукових і народних назв судинних рослин Юрія Кобіва», — каже Юля.
Тріснута, або розбита чашка, що впала додолу з незначної висоти, коли її черепки лежать, недалеко один від одного, — це патлакъ чанакъ — трійчаста півонія. Або паразитична рослина вовчок із специфічною квіткою, яка нагадую черпачок. Кримськотатарською вона називається йылан чомуч. Йылан — змія, чомуч — черпак. Разом — зміїний черпак. Дживан перчем — чуб гарного юнака — деревій. Ювшан або сасыкъ сипирки — віник з неприємним запахом, — полин. Акъсарыкъ — біла чалма — кульбаба. Називали рослини за зовнішнім виглядом, порівнюючи з предметами, за властивостями і застосуванням, за порою цвітіння, запахом.

«Є надзвичайно красиві назви, які пов'язані з жінками. Наприклад, волошка — кок тотай. Кок — блакитний, тотай — жінка. Виходить блакитна, або ж небесна, жінка», — каже Юля. Але є й інша назва цієї рослини — пейгъамбер чичеги — квітка Пророка. Що більше поширена рослина, то більше відповідників у різних діалектах вона має. Або ще одна особливість: назв рослин, які ростуть на південному березі, збереглося більше, адже саме ця частина Криму була заселена краще. Трохи менше відомо назв рослин з гірських пасм, а найгірше з фітонімами зі степової частини півострова. Словник — результат кількарічної роботи багатьох людей — вийде друком за рік-два.
— Що ця робота вам дала? — запитую в Юлі.

— Ботаніка, як не дивно, дозволила подивитися на рослини, як на живих свідків змін поколінь людства. Коли збираєш рослини, то думаєш: ми зникнемо, а вони будуть. Покоління людей змінюються, а види рослин — ні. Вони набагато стабільніші за нас, попри те, що щодня на земній кулі зникає кілька видів. Але найбільше дивуєшся, коли розглядаєш їх під мікроскопом: досконалі, довершені, загадкові. І знання про них стале та об'єктивне. А етнографічні пошуки, на противагу, дуже суб'єктивні, бо ці знання — про людей. Тому, хто вивчає мову рослин, гір, хмар, ніколи не буде нудно в цьому світі, на рефлексії просто бракуватиме часу. Це «експедиція тривалістю в життя» як modus vivendi.

Униз, униз, униз. До безкінечності.
Фото: з власних архівів, Поліни Забіжко
Теги: , , , , , , , , , ,
1114
648
Делятся
Google+
Google+
0
Печать
Hide
Show
Show