Перш ніж продовжити, варто, мабуть, зробити зауваження. Щоб зрозуміти химерність життя окупованого Києва, треба брати до уваги політичний момент: на початку війни німецька влада заграє із ОУН, а оунівці вірять, що війна гітлерівців з СРСР відкриває можливості для відновлення української незалежності. Отже, в міську управу Києва приходять оунівці. За їхнім задумом нормальне життя міста є кроком до зміцнення українських позицій. Тому попервах йдеться про роботу українських навчальних закладів і культурних установ, створення українських ЗМІ і навіть святкування суто українських свят. Однак німецька установка на знищення дуже швидко вилікувала оунівців від наївних прагнень.

Згадаємо, що радянські війська під час відступу керувалися принципом: залишати ворогові випалену землю. Нацистам теж подобався цей принцип стосовно завойованих радянських територій. Отже, кияни повинні були вижити всупереч принципу смерті.

…19 вересня німці увійшли в Київ без бою — жодна радянська частина не билася за кожну вулицю чи будинок міста. Столиця України була просто залишена радянською владою напризволяще. Разом з мирним населенням.

— За офіційними даними, на початок війни в Києві мешкало 930 тисяч осіб. Понад 200 тисяч киян було мобілізовано до армії, більше ніж 325 тисяч — евакуйовано на схід. Отже, на момент входу нацистів у Києві залишалося близько 400 тисяч містян. Ці 400 тисяч були приречені жити без продовольства, бо всі запаси радянська влада перед відступом наказала знищити — спалити або втопити в Дніпрі, без електроенергії, без водопостачання, бо електростанції, водогони були підірвані. Фактично радянська влада немовби списала цих людей, — говорить Дмитро Малаков.

На момент звільнення Києва від нацистів у ньому нараховувалося лише 30 тисяч людей. Моторошні втрати. Вони почалися масовою загибеллю киян вже у вересні 1941-го: близько 40 тисяч поглинув Бабин Яр, за кожну акцію спротиву чи саботажу, влаштовану підпільниками, фашисти знищували по 100–300 й більше заручників. До 100 тисяч було вивезено на примусові роботи (кожен район столиці мав мінімальну щоденну норму відправки остарбайтерів — загалом до 500 осіб). Якась частина киян виїхала разом з німцями на захід перед поверненням радянської влади (лише 20 років минуло з моменту перемоги більшовиків. І за 20 років першої радянської окупації був голод, масові репресії, у людей було багато претензій до радянської влади, пояснює Дмитро Малаков). Отже, виходить, що сотні тисяч киян за час німецької окупації просто вимерли від голоду і хвороб. По війні Київ назвуть містом-героєм. А треба було б містом-страждальцем.

Людина, що не мала на руках так званої робочої картки, де буквально по днях фіксувався факт її праці в установі чи на підприємстві, затримувалася патрулем, їй загрожував арешт, табір, відправлення на примусові роботи, розстріл на місці. Отже, кияни мусили працювати. Тим більше що робота забезпечувала хоч якісь засоби для існування — гроші або талони на харчування. Зі слів Дмитра Малакова, називати колаборантами українців, що працювали «на німців», можуть лише люди, які жодного дня не жили в окупації.

Заробити можна було на комунальних і оборонних підприємствах, які німці запустили в примусовому порядку, зокрема, на «Ленінській кузні», у закладах культури та сфері послуг тощо. Які там були заробітки, можна дізнатися із документів міської управи, які Дмитро Малаков відшукав у архівах. Зберігся, наприклад, звіт контролера-інструктора міської управи Івана Солодовника про забезпечення працівників клініки медінституту.

«За весь час (тобто з вересня по грудень 1941 року. — Фокус) працівникам видано по 200 грамів пшона і по 1 кг крохмалю… Хліб (по 80 грамів на день) почали видавати лише приблизно три тижні тому, черговий персонал, який вартує цілу добу, одержує лише обід, а не повне харчування…». Відомо також, яку зарплату отримували від окупаційної влади працівники дитбудинків. Директорка — 600 крб на місяць, лікар — 500 крб, вихователька 354 крб.

Водночас буханець хліба на базарі коштував і 150, і 250 крб, фунт сала — до 700 крб.

Цікаво, що продукти в місті були. На базарах існували цілі «обжорні ряди», де продавалася готова страва — від пирогів до юшки. Підприємливі українці несли в управу хабарі й добували собі патенти на торгівлю, доставляючи в Київ товари з Європи. Крім того, село привозило вдосталь харчів, однак встановлювало на них абсолютно здирницькі ціни: за два пуди борошна, наприклад, треба було віддати зимове жіноче пальто. Отже, продукти були доступні для небагатьох. Зі слів Дмитра Малакова, з воєнного дитинства він не може спокійно дивитися на квітки пасльону і кропиву.

Збереглися документи, які зазначають, що на початку окупації німці дозволили роботу навчальних закладів. Працювали українські школи й навіть вузи. Зокрема, у 1941–1942-му навчальному році заняття в медінституті Києва відвідували 556 студентів, плата за навчання становила 300 крб на рік. У листопаді 1941-го київська газета «Українське слово» написала, що «професорсько-викладацькими кадрами інститут забезпечений». Проте окупанти не довго гралися в освіту аборигенів: до зими 1941 року, наприклад, було закрито 57 київських шкіл. І фактично в столиці під час окупації діяло лише 2 школи — для дітей фольксдойчів, де навчання проводилося німецькою. У звітах за 1943 рік уже не згадується про вузи.

Георгій Малаков «Ворзель. Дитячий будинок і ми перед ним». Жовтень 1943 р.

А от дитячі садки й дитбудинки функціонували з перемінним успіхом до самого кінця окупації. За архівними документами, для харчування дітей виділялося 5 крб на день. (Міська управа писала навіть листа до шефа відділу культури та освіти міського комісаріату Гезанга з проханням «розробити та затвердити певні норми харчування» дітей, посилаючись на випадки смерті серед них, особливо дошкільнят. А ще управа просила мила, одягу й взуття. Що отримала у відповідь — невідомо.)

— Був голод неймовірний, — згадує Дмитро Малаков, що теж перебував у одному з дитбудинків. — На сніданок, обід — вода з кількома зернятками пшона, сірий хліб з просяних висівок і каштанів, іноді давали по картоплині. Нас заїдали воші, з ними боролися гарячою праскою. Наші вихователі добували нам їжу, вимінюючи на базарах дитячі речі з уцілілих дитсадків. Але ж ми вижили. В тих будинках старалися не говорити з нами про війну і переймалися вихованням — ми ліпили коників і грибочки, співали, нам читали книжки. Запам'ятав, як, наприклад, святкували 1 Травня. Посеред зібрання на педальному автомобільчику виїжджає Весна — дівчинка у віночку зі стрічками. Стоять шефи з міського комісаріату — червоні пов'язки зі свастикою на рукавах. Ми, діти, співаємо «а вже весна, а вже красна». Я декламую віршик: «Я маленький хлопчик, виліз на стовпчик, в сопілочку граю, весну прославляю». Жодної німецької пісні, нічого німецького, хоча портрет фюрера вісить.

До речі, восени 1943-го, перед приходом радянської армії німці робили спробу вивезти з Києва дитбудинок, в якому жив Дмитро, вихователі боялися дитячого концтабору. Але, на щастя, ешелон доїхав лише до Ворзеля.

Німці любили мистецтво — отже, з середини жовтня 1941-го в Києві починають роботу кінотеатри й понад десяток театрів — опера, оперета, комедія. І якщо кіно «крутиться» німецьке, з обов'язковою кінополітінформацією перед сеансами, то театральний репертуар — українська і світова класика. В оперному давали «Пікову даму», «Мадам Баттерфляй», «Фауста», «Травіату», «Тараса Бульбу». У головних партіях — легендарний Гмиря. Киян теж пропускали на сеанси й на вистави. А з червня 1942 року можна було слухати виступи оркестрів і ансамблів, які окупаційна влада дозволила створити голодним київським музикантам — щоб грали в ресторанах і на міських заходах.

Цікаво, що в окупованому Києві, крім Різдва чи 1 Травня (останнє нацисти відзначали, бо ж їхня партія була робітничою) проходили суто українські свята — наприклад, у березні 1943 року відбулося публічне вшанування Тараса Шевченка. І не де-небудь, а в приміщенні міської управи. За можливість читати вірші Кобзаря і взагалі говорити про нього довелося у промовах наголошувати на нордичному й навіть антибільшовицькому характері творчості поета.

Чи не найбільш активно в окупованому Києві працювали художники. Було відкрито навіть художній салон, пройшло кілька художніх виставок — на одній з них експонувалося майже 1000 робіт художників і скульпторів — Прахова, Кавалерідзе, Кричевських. Міська преса багато пише про ці події, вміщує розлогі рецензії. Наприклад, такі: «Творчість Миколи Прахова дуже оригінальна й яскрава. Його картини-етюди нагадують мозаїчний комплект різнокольорових камінців…»

— Дозвіл на виставки давав міський комісаріат. Але навіть газета «Нове українське слово», абсолютно віддана окупантам, жодним рядком не згадала про якусь пронімецьку чи колабораціоністську спрямованість київських художніх виставок 1942–1943 років, — зазначає Дмитро Малаков.

Ще в жовтні 41-го київські художники створили Спілку, яку очолив Федір Кричевський. Заробляти пробували по-різному. Наприклад, Георгій Терпиловський, що до війни оформлював Хрещатик і оперний театр до всіх радянських свят, реставрував церкви у Києві й у навколишніх селах. Плату брав зазвичай продуктами. Художник Володимир Матвіїв оформив табель-календар на 1942 рік, виданий у Києві. (У тих календарях, які готували і на 1944 рік, відзначалися, наприклад, такі дати: 28 травня — капітуляція бельгійської армії, 3 червня — помер український вчений Драгоманов.)

Головними покупцями картин були військовослужбовці окупаційної армії. Найчастіше вони замовляли свої портрети або портрети дружин і дітей. А ще — українські сентиментальні пейзажі. Розплачувалися продуктами, грошима. Дмитро Малаков знайшов сімейні записи Василя Кричевського про німецьких замовників. Наприклад, якийсь герр Нойберт за зображення Софійського собору заплатив 55 марок, а ще дав дві хлібини, дві гаванські сигари, 500 грамів масла і 20 яєць. А якийсь архітектор із Кьольна заплатив за свій портрет 120 марок. Він так замерз під час сеансів (малювався портрет у грудні, а приміщення не опалювалося), що привіз художникові 2 тонни вугілля й 2 кубометри дров.

Молоді художники могли на себе хоч якось заробити: як не картинами, то рекламою чи оформленням ресторанів або навіть гральних карт, які розходилися на ура — змучені війною киянки ворожили на майбутнє. А от старим живописцям, удовам померлих і репресованих митців жилося сутужно. Відомо, що на початку 1942 року в міську управу за матеріальною допомогою зверталося понад три сотні художників і членів їхніх сімей. Наприклад, знаменитий Іван Їжакевич, що розписував церкву на полі Берестецької битви, вдова Георгія Нарбута, вдова Миколи Пимоненка. Допомогу вони тоді отримали абсолютно символічну. Влітку йшлося вже про призначення персональних пенсій старим за віком художникам (тому ж 78-річному Їжакевичу). Навряд чи пенсії призначили — на відповідній заяві була резолюція: «З'ясувати, чи маємо ми тепер право звертатися з такими клопотаннями». Адже німцям до того часу вже набридло зображати з себе цивілізованих арійських гуманістів.

Із усіх дослідницьких знахідок Дмитра Малахова для мене особисто найбільш цінною є ось ця. 5 листопада 1943 року розвідники сержант Микола Кирюхін, рядові Костянтин Погорєлов, Микола Кир'янов прийшли у приміський хутір Дегтярі — просили провідника до Києва і… якесь червоне полотнище. З розвідниками хутір відрядив підлітка Миколу Дегтяренка. А хутірська жінка Ганна Кривенко віддала хлопцям свою ще дівочу хустку — червону з китицями. Від Дегтярів розвідка пробиралася до Михайлівської площі — щоб вивісити червоне полотнище над будівлею ЦК партії (зараз приміщення МЗС). Обривком німецького телефонного дроту розвідники прив'язали хустку до якоїсь планки. І 6 листопада в 00:20 прапор замайорів над Києвом. А до кінця дня в столицю вже зайшли радянські війська. Окупація закінчилася.

— Ті з киян, хто пережив війну в евакуації в Середній Азії, називали киян, що були в окупації, «німецькими вівчарками», їм у відповідь лунало: «Обізвалися бійці Середньоазійського фронту!». Вони були людьми різних доль, — закінчує розповідь Дмитро Малаков.

Використано гравюри і малюнки Георгія Малакова з книги Дмитра Малакова  «Кияни. Війна. Німці». Фото: Лада Бондаренко