ПЕРСОНА
BИХІД.
РІК 27-й
Фокус поговорив із письменником Сергієм Жаданом про зйомки фільму за його романом «Ворошиловград», про новий роман «Інтернат», про людську відповідальність і зраду, про страшенні наслідки війни на Донбасі, про життя, смерть та шлях
ПЕРСОНА
BИХІД. РІК 27-й
Фокус поговорив із письменником Сергієм Жаданом про зйомки фільму за його романом «Ворошиловград», про новий роман «Інтернат», про людську відповідальність і зраду, про страшенні наслідки війни на Донбасі, про життя, смерть та шлях
ХТО ВIН

Український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Лiдер рок-гурту «Жадан i Собаки»
ЧОМУ ВIН

Зараз проходять зйомки фільму за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». А у видавництві Meridian Czernowitz вийшов його новий роман «Інтернат», на недавньому Форумі видавців у Львові названий переможцем в номінації «Сучасна художня проза»
Олена Боришполець
Журналіст
Ми зустрічаємося з Сергієм у затишному одеському подвір'ї. Надворі тепло, курортне місто живе за своїми правилами буть там що. Ми посміхаємось. Вже через декілька годин у Сергія потяг — він їде країною зі своєю новою книжкою, і не тільки. Попереду серйозна розмова.
Місце сили
Місце сили
У стрічці Ярослава Ладигіна Сергій Жадан знявся в епізодичній ролі
— Фільм «Ворошиловград» ще не знятий, але продюсер Володимир Яценко говорить, що його чекають у Каннах і на Берлінале, українська прем'єра відбудеться вже після цих двох випробувань. Є думка, що Наталія Ворожбит написала дуже сильний сценарій. Письменники вкрай рідко бувають задоволені тим, що роблять сценаристи з їх історіями. У вас які відношення зі сценарієм фільму «Ворошиловград»?
— Я скоріше належу до тих, кому сценарій подобається. Але розумію також, що будуть люди, які його не сприймуть. Категорично. Тому що вони чекатимуть на екрані книжку «Ворошиловград». А книжки не буде, буде фільм. Дуже багато речей зникне і водночас з'явиться. Тому що візуалізація — річ надзвичайно серйозна, щось зникає обов'язково. Думаю, багатьох читачів книжки це розчарує.

— Але вас це не розчаровує.
— Мене — ні. Бо я робив спробу створити сценарій. Ми з режисером Ярославом Лодигіним перед тим писали два варіанта сценарію, і я розумію, наскільки краще це вийшло в Наталки. Вона надзвичайно талановита і професіонал, я щасливий, що ми звернулися саме до неї. Загалом схиляюся до тієї думки, що кожен має робити те, в чому він сильний, а от саме в драматургії Наталка на своєму місці.

— Є така думка: якщо фільм вдалий, це заслуга режисера, а якщо ні, це провина сценариста.
— Безперечно, хоча в цій ситуації не позаздриш ані сценаристу, ані режисеру, тому що обов'язково критикуватимуть і його, і її. У більш виграшному стані, звісно, лишається автор. У разі, якщо фільм вдасться, можна сказати: так книжка ж хороша, з такої книги не міг вийти поганий фільм. А якщо фільм не вдасться, можна сказати: зробив все що міг. Жартую, звісно. Насправді я так не буду говорити, мені страшенно не подобається, коли наші письменники нарікають на кіношників. Це не етично. Тим більш з цією командою ми працюємо дуже близько, і після Наталки я працював зі сценарієм, з діалогами, тому вже не можу сказати, що не маю стосунку до нього. Це не чужі для мене люди, я сам був на знімальному майданчику. Це вже велика родина, друзі, і я страшено переймаюся всім, що відбувається в цьому кіно.
«У разі, якщо фільм вдасться, можна сказати, так книжка ж хороша, з такої книги не міг вийти поганий фільм. А якщо фільм не вдасться, можна сказати, що я зробив все що міг»
— «Найочікуваніший український фільм», «Найочікуваніший роман про війну на Донбасі». «Цей фільм — знакова культурна подія для України», — читала я і таке, адже кіно навіть ще не зняли, а всі вже його якимось чином оцінили. Як долаєте усі ці не жартівливі очікування глядача, читача? Вони далеко не завжди виправдовуються. І у разі провалу фільму письменникові ще можна відійти у бік, а у випадку з книгою відходити нікуди.
— Завжди можна знайти якесь виправдання, наприклад, сказати, що книжка погана, але вона добре продається. Насправді я до цього доволі іронічно ставлюся — «головна книга», «найважливіша книга». Я ніколи так не називаю свої книжки. У кожного з нас власне розуміння літератури, свої культурні запити. Завжди є люди, яким не сподобається те, що ти говориш, те що ти робиш. З часом виробляється таке собі ужиткове ставлення: «головне, щоб говорили». Навіть якщо критикують. Погано, коли ніхто не звертає увагу, найгірше – це повний ігнор.

— Але ж таке ставлення прийшло не одразу?
— Не одразу. Коли на перші книги з'являлися негативні рецензії, це викликало почуття паніки. Та в якийсь момент зрозумів: що б ти не зробив, обов'язково знайдуться люди, яким це не сподобається. Тим більше, що є частина людей, які від початку, що б ти не робив, налаштовані реагувати негативно. І, скоріше за все, вони реагують негативно не на те, що ти робиш, а на тебе особисто. Ти їм просто не подобаєшся. У багатьох випадках, коли ми щось не приймаємо, ми в опоненті насправді ж не приймаємо себе. Працює ефект дзеркала, коли говориш щось негативне, виговорюючи свої проблеми, недоліки і комплекси. До цього треба ставитися з розумінням.
«У багатьох випадках, коли ми щось не приймаємо, ми в опоненті насправді ж не приймаємо себе. Працює ефект дзеркала»
Життя і смерть
Життя і смерть
Сергій Жадан з виконавцями головних ролей у фільмі «Ворошиловград» Олегом Москаленко та Русланою Хазиповою у Старобільську
— Старобільськ сьогодні — маленьке, спокійне містечко. Тут річка Айдар, тут суржик, тут ллється ростовська густа мова, тут бабусі з «ЛНР» в ситцевих хустках селяться в готель. Попили квасу, отримали українську пенсію, поїхали назад в «ЛНР» отримувати іншу. Це якась еклектика сумбуру. Навіть складно сказати однозначно, на що схоже.
— Це схоже на війну.

— Вся ця тиша, присутня у місті, вона здається оманливою.
— Так, за дев'яносто кілометрів лінія фронту. У 2014 році власне звідси все починалося. Формування батальйону «Айдар», сепаратисти, які захопили на день чи два місто. У Старобільську була база українських військ, лікарня, яка приймала поранених, загиблі, яких туди везли. Поруч із Старобільськом є село Чмирівка, що згадують у «Дванадцяти стільцях» Ільф і Петров. Там є цвинтар з двома військовими похованнями. Перше — це польські офіцери, які сиділи в таборі у монастирі у сороковому році. Частина з них померла, і їх поховали в Чмирівці. І там зараз є меморіал поховання «айдарівців», багато з них не ідентифіковані. Привезли рештки, взяли ДНК, якось намагаються ідентифікувати, а поки просто стоять хрести з написом «Невідомий солдат». І це лише крапля в цій війні. Скільки пройшло через Старобільськ поранених і загиблих під час активної фаза боїв у Щасті, чи коли брали Луганськ, чи коли зайшли росіяни й вибили наших звідти! Це був перший пункт, що зустрічав поранених і загиблих. Насправді ця тиша — це тиша після бою. Травматична тиша. Там багато хто пам'ятає 2014 рік, і це надзвичайно важливі події для міста. Спочатку була «російська весна», спроба захопити місто. Потім формувалися українськи групи, потім під'їхали добровольці, а потім ввійшла українська армія. Місцеві їх зустрічали, одягали, взували, ремонтували військову техніку, бо станом на 2014-й вона просто не рухалася. А потім була війна.

— Коли ми поверталися із Старобільська, у потязі Лисичанськ — Київ зі мною сталося своє кіно. Я зайшла у купе, і там зустріла жінку років сорока з трьома баулами, один з них був накритий величезною алюмінієвою мискою. Як тільки я увійшла, жінка відразу оголосила, щоб я була украй обережна з баулами, тому що у неї там гранати і інша зброя. Усе це вона дослівно повторила половині пасажирів вагону. Їй співчували і хвалили за місію. І тільки після моїх загроз викликати представників СБУ і зупинити потяг, провідник погодився перевірити її багаж, але цього не зробив, сумки розкрив актор Олег Москаленко, який грає Германа у «Ворошиловграді». Це усе територія сюрреалістичного тепер. І це страшно.
— Ну там же не було гранат?

— Ні, звичайно, та справа не в тому, що їх там не виявили, а в тому, як всі спокійно реагували на те, що вони там можуть бути.
— Тому що ніхто їй не міг повірити.

— Я їй повірила. Колись ми не вірили в те, що війна в Україні можлива, але вона є.
— Ви повірили, бо ви не місцева. До війни звикаєш. Там дуже жорстко всіх перевіряють. Навіть нас, волонтерів, які їдуть допомагати військовим. Пам'ятаю, коли була Дебальцівська операція, ми з друзями-журналістами були біля Дебальцево, їздили, дивилися, робили матеріали, просто намагалися зрозуміти, що відбувається. Невелике село, зранку туди прилітає снаряд. Вулиця виходила в бік фронту, було зрозуміло, звідки прилітає снаряд, тому що наша артилерія дивиться в інший бік, і снаряд прилітає з російського боку. Десь у десяти метрах від будинку утворюється величезна воронка, з якої можна зробити басейн, навколо воронки бігає жінка, радісно хреститься і кричить: «Як здорово, що не попало». Десять метрів праворуч і було б три трупи. А так життя триває. І коли починаєш питати їх, хто вас обстрілює, вони говорять: «Ми не знаємо». І ти кажеш, що он же наші гармати, спрямовані в інший бік, очевидно що стріляють росіяни. Але вони відповідають, що нічого не знають і не розуміють. Це з одного боку втіха від того, що ти живий, а з іншого — дитячий інфантилізм, спроба перехитрити самих себе. Такі речі свідчать про те, що людська психіка здатна підлаштовуватись під будь-що, але в якихось принципових питаннях вона не включається. Не включається логіка, раціональне мислення. Спрацьовують захисні механізми, але не більше. Думати логічно вже важко, бо в такому разі ти береш на себе відповідальність. Ти мусиш вийти із зони комфорту і визнати, що по мені стріляють ті люди, яких я не вважаю ворогами. І потрібно з цим визначатися.

Це речі, які не є зрозумілими самі собою. Зараз багато хто говорить про ставлення до цивільного населення в прифронтовій зоні. Є різні точки зору. Від радикальних, що всі там колаборанти, зрадники і вони самі винні, що почалася війна, до іншої точки зору, згідно з якою винні всі інші, лише не місцеві. Мовляв, люди не винні, війна сама прийшла в їхній дім. Мені здається, що справедливіше говорити про те, що є люди, які справді кликали цю війну, є люди, які справді зрадили свою країну, і ці речі треба називати своїми іменами. Людина, яка підняла зброю проти своєї країни, почала зривати державний прапор — це зрадник. А з іншого боку, якщо людина не порушувала закон, вона не є зрадником. Якщо вона не взяла зброю, не підтримала референдум, як можна її в чомусь звинувачувати? Просто ця людина теж повинна розуміти, що в якийсь момент вона теж повинна брати на себе відповідальність. За тебе ніхто не вирішить всі питання, так чи інакше ти маєш визначатися сам.

— Сьогодні вранці моя мати, вона вчителька, як і герой вашого роману «Інтернат» Паша, обурено мені скаржилася, що у неї голова йде обертом через недолугий шкільний розклад. Він змінюється щодня через нову викладачку англійської мови. Вона переселенка з Донецька і не може ніяк вийти на роботу унаслідок глибокої, бачите, депресії. Моя мати не розуміє, що за «депресія така у неї», половина України не розуміє, що є війна і це наша війна. Як ми це долатимемо?
— Насправді це велика проблема. Людині, яка ніколи не була в зоні війни, важко уявити емоції і рефлексії тих, хто звідти виїхали й змушені були залишити будинки та квартири. З одного боку це стосується цивільних, а з іншого — тих, хто пройшов безпосередньо через війну. Люди травмовані. Подивіться на наших військових, які повертаються додому. Це велика суспільна проблема, з якою ми вже зіткнулися. І, можливо, навіть не усвідомлюємо ще її масштабів. Але нам із цим доведеться жити, і добре було б, якби у нас випрацювувалось до цього розумне адекватне ставлення. Багато моїх друзів виїхало з Донецька, з Луганська, вони живуть зараз по всій Україні: в Харкові, Києві, Львові, — і час від часу доводиться від них чути про таке незрозуміле ставлення до них. Так відбувається, що війна для багатьох із нас — певна абстракція. Є картинка з монітора, де показують війну, показують, які вони, солдати-герої. Так, вони справжні герої. Мені здається, що українська армія це дійсно зразок для багатьох із нас. Але деякі при цьому забувають, що завжди є зворотній бік медалі. Що у цих героїв є свої потреби, проблеми, що є картинка, а є реальність, і вона не настільки яскрава й сонячна, як нам того хочеться. І потрібно не просто захоплюватися, потрібно допомагати. Допомагати не істеричними постами в соціальних мережах. Армія складається з живих людей, це — пазл, який розкладається на маленькі складові, і за кожною складовою своя біографія, своя доля, людина. Мені здається, що найбільша проблема цієї війни — це розлюднення. Коли ти перестаєш за подіями, операціями, за лінією фронту бачити людей. Навіть вчора на презентації книги постійно говорили: «А яка там кількість людей за нас, а яка проти нас?».

— Життя і смерть в статистиці.
— Так, коли говорять про людей у відсотках, починається ставлення до них, як до певної маси. У ставленні до якої головне визначитися, який процент «за нас», а який «проти». Мабуть, це один із найжахливіших наслідків цієї війни.
«Коли говорять про людей у відсотках, починається ставлення до них, як до певної маси. У ставленні до якої головне визначитися, який процент «за нас», а який «проти»
— Так вийшло, що в день, коли прочитала «Інтернат», я закінчила читати роман Маріам Петросян «Дім, в якому…». Книга розповідає нам історію замкненого соціуму дітей-інвалідів, які живуть в особливому інтернаті. І ось поки діти живуть в цьому будинку, він, будинок, потихеньку вбиває їх. Будинок не просто немилосердний, він категорично жорстокий і непередбачуваний. Але коли настає час покидати його, половина випускників інтернату вважають за краще померти/зникнути, якщо не можна залишитися. Світ зовні вони називають «около», діти не приймають його, як колись воно їх. Виходить, що Україна для багатьох на сході країни — це «около»?
— Є такі люди, які просто не знають своєї країни, не відчувають її. Живуть, так би мовити, «под собою не чуя страны». Здебільшого це йде не від якогось усвідомленого несприйняття України, а від елементарного її незнання. Коли ти не знаєш, не розумієш, що це таке. Коли ти ніде не був і нічого не бачив, а сприймаєш реальність у тому вигляді, в якому її тобі пропонують засоби масової інформації, передусім російські. Вихід поза межі реальності, до якої ти звик, тобі просто не потрібен. Він травмує. І тут знову треба переглядати важливі речі про відповідальність.

— І це справа кожної особистості.
Колоною можна кудись рухатись, але вибір усе одно доводиться робити самому. Найбільш дієвий спосіб — взяти людину з її середовища і хоча б на короткий час просто перевезти в інше. Дати їй можливість поспілкуватися в іншому середовищі. Це ламає дуже багато стереотипів. Наш благодійний фонд постійно намагається щось подібне робити. Вивезти дітей до іншого міста на екскурсію чи конференцію, запросити вчителів на якийсь освітній захід. Влаштовувати культурний обмін. Зрозуміло, що людина, яка приїхала на два дні до Харкова, не стане іншою, її світогляд не зміниться, але можуть запуститися певні механізми. Це страшенно важливо і насправді дуже просто.
«Колоною можна кудись рухатись, але вибір усе одно доводиться робити самому»
Письменник і критики
Письменник і критики
— Учора, на другій великій презентації роману «Інтернат» в одеському Зеленому театрі, ви сказали, що до критиків треба прислухатися. Критики роман лають, але рекомендують до прочитання. Щось вже уловили з розбору роману, з чим згодні?
— Поки що не дуже. Мені здається, критики занадто швидко його прочитують. Є цікаві статі, цікаві думки, але загальне прочитання дещо поверхневе. Ну а це взагалі остання справа, коли письменник скаржиться на рецензії.

— Рецензія Євгена Стасіневича не здалась вам глибокою?
— Та ні, чому? Цікава рецензія. Мабуть, його рецензія і рецензія Ганни Улюри поки що найцікавіші. Але це той випадок, коли людина робить серйозний аналіз, а в кінці приходить до якогось дивного висновку.

— Мені дуже цікаве питання рефлексії про псів у романі. Мені здається, що тут Євген не влучив.
— Ну ось мені теж так здається. Принаймні я закладав у текст щось цілком протилежне. Можливо, мені це просто не вдалося. У будь-якому разі рецензії читаю з цікавістю і готовністю визнати власні недоліки.

— Але пси — це алюзія на місцевих жителів сходу? Це важливе питання.
— Алюзія, безперечно, є, але подібне трактування цих «собачих» образів, як чогось суто негативного, критичного стосовно цілого регіону, страшенно здивувало. «Расчеловечивание Донбасса», яке мені свого часу закидав Захарченко — те, про що мені йшлося найменше.

— Стасіневич назвав невизначеність головного роману сірою зоною. Зона і справді сіра. І чесно признаюся, я не дуже в неї вірила, поки читала роман. Невизначеність геолокацій в романі працює відразу на роман, а ось сіра зона героя — не дуже. Але учора, після презентації, до вас підійшов хлопчик з Луганська. Я стояла у нього за спиною, коли він запитав: «А міг би я бути героєм вашого роману? Я теж не знаю, за кого я», і сіра зона спрацювала. Але мене могло не бути за спиною цього хлопчика. І для тисяч людей, котрі прочитають роман, це запитання залишиться сірою зоною.
— Для мене ця невизначеність — якась очевидна річ. Я бачив сотні таких людей, бачу їх і дотепер. Такий опис героя типологічний, я його не вигадував, а просто взяв з життя. Але розумію, що читання цієї книги для багатьох буде неоднозначним. Якщо ти цей текст читаєш просто на рівні сюжету, фабули, є ймовірність, що тобі це буде просто нецікаво. Тут справді багато важить рівень заглибленості в контекст.

— Ви розуміли це, коли писали роман?
— Звичайно. Я розумію, що ця книга багато кому буде просто нецікава. Є такі люди, яким усі ці деталі, пов'язані з військовими, волонтерами, прифронтовою зоною, з ваганнями людей, які живуть у Донецьку, але їздять на нашу територію, нецікаві в принципі. Ви згадували бабусь з «ЛНР» у хустках, які приїжджають до нас за пенсією. За великим рахунком, кому ці бабусі цікаві? А «Інтернат» — книга саме про таких бабусь. Тут немає якихось прикрас, немає іронії, немає спроби робити з цього «літературу». Це взагалі такий нелітературний твір, як мені здається. Частина наших читачів, критиків, літературознавців схильні і далі говорити, читати і писати про літературу в тих критеріях, які існували до війни. Це має бути нормальна захоплююча література з цікаво прописаним, хитро вигаданим сюжетом. З вигаданими «літературними» персонажами. Багато хто хоче захопливого чтива. А коли з'являється щось таке максимально нелітературне, це просто не сприймається. Але я до цього готовий.
Наслідки локалізації
Наслідки локалізації
Сергій Жадан і продюсер фільму «Ворошиловград» Володимир Яценко під час зйомок стрічки
— Цей самий хлопчик з Луганська захотів національну ідею від Сергія Жадана. Як у нас справа з ідеєю? Ми взагалі ідейна нація або опозиційна?
— Я цьому хлопчику сказав, що в мене немає відповіді на його питання. Я не можу сформулювати національну ідею, тому що розумію, наскільки у нас складна і суперечлива країна. Наскільки вона багатовимірна і парадоксальна. Якби я пробував щось сформулювати, то почав би шукати цю ідею в принципі самої незалежності, свободи, окремішності. У відстоюванні наших кордонів, у відстоюванні нашого права на ці кордони. Але навряд чи така ідея когось влаштує. Переважно людина потребує простих відповідей на складні питання.

— Відстоювання кордонів — цього достатньо?
— Принаймні, це дієво. Згадайте 2014 рік, коли багато українців раптом включилися в ситуацію, зрозумівши, що завтра можуть втратити Батьківщину. Втратити те, що називається твоєю країною. Ці люди не цікавилися політикою, не були українськими націоналістами чи державниками, раніше у них до держави було скоріше скептичне ставлення. І раптом ця загроза втратити кордони.

— Дім?
— Питання все ж таки не про дім. Можуть прийти окупанти і дім тобі залишити, питання про щось глибше, ірраціональніше. Поняття Батьківщини, яке не обмежується лише домівкою. З домом така страшенно цікава штука: іноді доводиться спілкуватись із людьми, які залишилися у Донецьку, Луганську, з тими із них, хто, умовно кажучи, знаходиться на непроукраїнських позиціях. Не можу сказати, що вони великі фанати сепаратизму, але скоріше прийняли зміну влади, зміну формату. І в них одним із головних аргументів є саме поняття дому. «Ми залишилися тут, це наш дім, і ми маємо на нього право. Не треба за нас боротися і нас звільняти, ми самі собі дамо раду у своєму дворі, в своєму провулку, на своїй вулиці».

— Життя поза країною в принципі.
— Так, таке максимальне звуження оптики, максимальна локалізація. Створення капсули. Їхні аргументи, з одного боку, важливі, а з іншого — коли крім твого дому в тебе більше нічого немає, очевидно, ти перебуваєш у конфлікті з людиною, що намагається говорити про суспільство, про країну. У вас просто різні рівні аргументації і навряд чи ви між собою порозумієтеся. Власне, це проблема, яку теж мало хто сьогодні проговорює. Добре говорити про локальний чи глобальний патріотизм, коли ти живеш в тиловому місті, якому нічого не загрожує.

Щодо загальної ідеї, мені здається, що ідея сприйняття та захисту самого поняття Україна мала спрацювати, але чим вона наповнюватиметься, ця Україна, ця держава, ці кордони, українське суспільство, думаю, це питання дуже великої дискусії. Як вести цю дискусію, не зовсім уявляю. Є надзвичайно багато ідей, позицій, концепцій. І зазвичай, коли хтось цю ідею формує, він її висуває доволі категорично та безальтернативно. Є така річ, як неготовність багатьох із нас сьогодні почати говорити, вести діалог, шукати порозуміння. В умовах війни саме поняття «порозуміння» відразу викликає у багатьох із нас спротив. Коли ти говориш: я хочу почати діалог, тобі відповідають: ти хочеш домовлятися з ворогом, ти зрадник. Але в більшості випадків не йдеться про домовляння з ворогом, не йдеться загалом про контакт із ним. Йдеться, як це парадоксально не звучить, про домовляння між собою. Чи радше про складність такого домовляння, про неможливість діалогу між людьми, які знаходяться по один бік лінії фронту. Це сумно. Ми втрачаємо час, сили і віру.
«Є така річ, як неготовність багатьох із нас сьогодні почати говорити, вести діалог, шукати порозуміння. В умовах війни саме поняття „порозуміння“ відразу викликає у багатьох із нас спротив»
— Ви намагалися максимально відсторонитися від оцінки подій на сході при написанні роману. Але під час написання — це одне, а після виходу роману — інше. Яке відчуття зараз, вийшло відсторонися?
— Мабуть, не до кінця. Так чи інакше суб'єктивність в романі з'являється. Але не знаю, як можна зробити це інакше.

— Це відчуття суб'єктивного прийшло після виходу книги?
— Після написання. Але я вирішив нічого не змінювати. Бо на цей момент я інакше написати не можу. Я розумів, що хтось обов'язково буде вважати цю книгу заангажованою. Як це дивно не звучить, заангажованою в обидва боки. Є читачі, які говорять, що моє ставлення до героїв негативне. А є навпаки точка зору, що я виправдовую всіх на сході. Це знову ж таки про прочитання себе у книзі. Питання очікувань може бути фатальним. Людина очікує не книгу як книгу, вона очікує знайти в книзі відповіді на свої питання, своє ставлення до певних речей.
Відповідальність, або куди ми всі йдемо
Відповідальність, або куди ми всі йдемо
— Мені здається, ви людина украй обережна у висловлюваннях. На питання про скандал навколо тексту Юрія Андруховича «Эдиная краина» про непримиренність і прірву між сходом і заходом країни дасте відповідь швидше за все витіювато. Але я задам його таким чином: ви насправді вважаєте цей текст Андруховича гумористичним? Що за тенденції витають у повітрі, якщо з'являється такий гумор? Чи не вважаєте, що іноді краще нічого не писати, чи суспільство знову не там шукає ворога?
— Так, я справді вважаю, що Юрко хотів написати іронічний текст. Принаймні, він про це сам говорить, і я не бачу підстав йому не вірити. Наскільки це йому вдалося, має оцінювати кожен сам. Я знаю Юрка доволі давно, і ми з ним говорили відразу після написання цього тексту. В Ізюмі, на фестивалі, який ми робили, у нас була публічна розмова. Я запитав, як він ставиться до взаємного несприйняття сходу і заходу у розрізі численних стереотипів, які між нами існують. А він сказав доволі несподівану річ, яка мене здивувала. Сказав, що, на його думку, я перебільшую кількість і вагу цих стереотипів, наше суспільство більш об'єднане, ніж це іноді здається. І що більшість стереотипів ми, насправді, самі собі вигадуємо. І що не так вже й багато між нами розбіжностей.

— Тоді ми не там знов шукаємо ворога?
— Гадаю, що не там. Просто мені здається, що це знову ж таки стосується нашого невміння й небажання вести діалог. Причому стосується всіх нас, всіх потенційних учасників цієї розмови. Якщо тобі не сподобався текст Андруховича, варто зреагувати і висловитись із цього приводу. Але питання в тому, як ти про це говориш, якими методами, за допомогою яких аргументів. Якщо одразу все зводиться до звинувачень у зраді, прокльонів і закликів до спалювання книжок, то навряд чи в цій дискусії буде щось конструктивне. З іншого боку, й ми, письменники, коли щось говоримо, маємо бути готові, що на наші слова реагуватимуть і не завжди ця реакція буде приємною. З цим стикаєшся постійно. Настільки часто, що вже можна звикнути до того, що ти вкладаєш у текст щось одне, його прочитують інакше, на виході ти отримуєш по повній і не розумієш за що. Я за здоровий глузд навіть при обговоренні гострих питань.

— Влад Троїцький вибрав темою цьогорічного ГОГОЛЬFESTу — ковчег, увесь мега-фестиваль побудований навколо цього біблейського сюжету. Дуже прицільне попадання в стан нашого суспільства. Щось не те ми усі узяли, і ось де ми тепер. Що Сергій Жадан візьме з собою на ковчег?
— Я не думав про це.

— А якщо ми завтра відпливаємо, що візьмете?
— Куди відпливаємо? Я не хочу нікуди відпливати. Я бажаю залишитися тут, і що далі, то більше. У мене бажання тут щось робити і не відбирати тварин по парі, а працювати з тим, що є. Якщо рятуватися, то треба рятувати все.

— Не потонемо з таким багажем?
— Це від нас залежить. Від розміру й температури нашого серця. У мене, мабуть, зовсім інше відчуття країни. Я з великою повагою та інтересом ставлюся до того, що робить Влад Троїцький, і ідея ковчега оригінальна, але я особисто не можу спроектувати її на країну. Треба буде з ним про це поговорити, можливо, я просто чогось не прочитую. Мені більш близька інша біблійна метафора — про блукання сорок років пустелею. Наполеглива щоденна праця. Зупинишся — не дійдеш. А чим наполегливіше рухаєшся, тим більше шансів дійти туди, куди хочеш.

— Ми на якому році блукання вже?
— На двадцять сьомому, звісно.
«Я не хочу нікуди відпливати. Я бажаю залишитися тут, і що далі, то більше. Якщо рятуватися, то треба рятувати все»
Фото: Катерина Бакурова, Павло Шевчук
Теги: , , , , , , , , , , , ,
8058
988
Делятся
Google+
Google+
0
Печать
Hide
Show
Show