ФОТОПРОЕКТ
Перші дні війни
У четверту річницю звільнення Маріуполя документаліст Олесь Кромпляс, учасник операції, згадує подробиці штурму, а також описує власні враження від перших етапів війни. Тексти та фотографії увійшли до його проекту «Війна поруч», який сьогодні починає експонуватися в Києві
Олесь Кромпляс
Автор
Після полону в Криму мої кулаки скрипіли від люті. Захоплення східних міст озброєними людьми тільки розпалили мою жагу діяти у відповідь. Після успіху статті про кримську пригоду дістати посвідчення преси було неважко. Ламінована картка та наївний лист від редактора журналу Esquire на диво просто і легко дозволили мені влитися до лав добровольчого батальйону «Азов». Я не чекав місяцями відправки на фронт. Хто хотів, той ішов напролом. Три дні тренувань під Києвом, два дні зборів — квиток на автобус до Бердянська в кишені.

Звичайна туристична база, повна бородатих мешканців. Автоматів усім не вистачало. Видавали лише «найбільш досвідченим». Мені зброя дісталася помилково, замість хлопця, який служив срочку в хорошій частині. Увечері отримали сигнал до зборів на Маріуполь. Перша сотня, яка мала штурмувати місто, виїхала ввечері. Друга сотня пізніше. Нам заледве до світанку вдалося дістатися центру міста на старому пазику. Автобус так летів, що його аж заносило на поворотах. Таких новачків, як я, поставили на другорядний напрямок, за двісті метрів до порожньої барикади на Грецькій вулиці. Спокійний тихий ранок, мертве місто, теплі жовті промінчики повзуть по вулиці, і враз постріли, вибухи РПГ, крик. Зі своїх позицій ми тільки чули по рації про захоплення чергової вулиці, підбитий ворожий БРДМ, втечу сєпарів. У нас було тихо, проте я не міг не «отлічитися». Щойно помітив рух за «нашою барикадою», пустив чергу з АК. Місцевий, як виявилося, житель швидко сховався у дворі. Таким чином відкрив у собі неприємну здатність — холоднокровно стріляти в будь-яку мішень без зайвих вагань.

По закінченні штурму нас направили на зачистку. Групи по 3–5 осіб прочісували будинок за будинком. Ми перевіряли дахи та підвали приватного сектору. Ледве не потрапив на розтяжку, останньої миті товариш умовив піти іншою стежкою. «Гравців у хованки» виявляли ледь не в кожному третьому будинку. Сєпарів пакували на траву, де на їхньому тлі давали інтерв'ю політики. Поки всі кричали на спійманих, я підійшов до одного з них, тихенько поговорив. Полонений здав усіх, кого знав, ми проїхалися за вказаними адресами. Там нікого вже не було, проте вдалося захопити хоча б якісь документи — список терористів, із граматичними помилками в кожному другому слові.

Доба без сну, п'ять випущених куль, кілька полонених — особистий результат моєї першої штурмової операції.

Далі на нас чекали два місяці тренувань, нудна охорона порту і власної бази, Іловайськ та захист Маріуполя. Було важко, були втрати, але в ті часи ми були сповнені юнацького оптимізму і віри у власні сили та скору перемогу.

Гортаю ці фотографії й думаю: чому так мало знімав? Лише кілька прострочених плівок. Упродовж перших місяців війни мене не полишало враження, що це якийсь сон, рольова гра, що ще трохи і все закінчиться, і нема тут з чого робити фотоісторію.