образование
|
Три мнения о школьном курсе истории, разнице семейной и «большой» истории и учебниках, по которым было бы интересно учиться
ОБРАЗОВАНИЕ
Страницы прошлого
Три мнения о школьном курсе истории, разнице семейной и «большой» истории и учебниках, по которым было бы интересно учиться
Галина Ковальчук
Журналист
Я училась в школе в ранние 1990-е, в тот уникальный период, когда из советской она превращалась в украинскую. Дело было в маленьком городке Черниговской области, где до сих пор нежно любят Ленина и вздыхают по СССР, посему эта трансформация не была однородной или простой. Мы ещё были пионерами и уже изучали «народознавство», всё ещё мыслили в терминах «классовой борьбы», но знали о культе личности Сталина. Клинч советской идеологии и новых пластов информации был особенно острым, когда речь заходила об истории.

В старших классах, когда мы изучали Вторую мировую войну, всё ещё не писали о терроре сталинского и гитлеровского режимов, но говорить свободнее уже можно было. И вот однажды приходит в класс наша учительница истории и говорит: «Дорогие дети, а знаете ли вы, что в 1939 году в Бресте состоялся совместный парад советских и немецких войск? Мне дедушка по секрету рассказывал». Помню, что учительнице мы ни на йоту не поверили. Как такое может быть? Как наша доблестная армия могла маршировать рядом с этими нелюдями? Всё, о чём мы знали раньше из советских учебников, книг и фильмов, подверглось сокрушительному удару. Потом я, конечно, прочла свидетельства о Голодоморе, «Архипелаг ГУЛАГ» и поняла, что выхолощенные советские учебники истории готовили людей к жизни в такой же выхолощенной стране, из которой вынули половину событийного потока. И советские дети совершенно не были готовы к новой стране, Украине, где реальность гораздо сложнее «верного пути к коммунизму». В 1990-е я судорожно навёрстывала пропуски в школьном курсе истории и до сих пор считаю, что открывать «белые пятна» и развенчивать мифы истории важно.

Но это мой личный опыт, и я подозревала, что он отличается от опыта моих соотечественников. Мои собеседники — люди, которые родились и выросли в разных областях нашей страны, говорят по-украински и по-русски, учились в разное время и по разным учебникам. Но все они умеют думать и рефлексируют и над личным, и над нашим общим прошлым. Я задавала героям интервью вопросы, которые мучают и меня: об их воспоминаниях и впечатлениях о школьном курсе истории, о пробелах в образовании, о том, как их личная история переплетается с событиями «большой» истории. И мои подозрения подтвердились: у разных поколений украинцев разный опыт изучения истории, различные рефлексии о событиях прошлого. А общее в этих историях то, что они очень интересны и полезны в осмыслении как поколенческой разницы, так и сложной реальности, в которой все мы живём.
Петро Балог
41 рік, віце-директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві. Проживає у Львові. Навчався у школі в 1983—1994 роках біля Мукачева
У мене була досить хороша вчителька з історії, вона, можна сказати, жила своїм предметом і нас старалася зацікавити ним. Мене, у всякому разі, зацікавила: не раз бував на історичних олімпіадах. Коли я навчався у школі, був переломний момент — кінець Радянського Союзу і початок незалежної України. Щороку історія «мінялася», виходили нові підручники, приміром, в 11-му класі ми починали вчитися з одним підручником, а закінчили з іншим. Вони швидко ставали неактуальними. Пам'ятаю, що у нас дуже неповно і фрагментарно була представлена світова історія, тому в учнів були у цьому плані прогалини.

Авторів шкільних підручників я вже не пам'ятаю. У радянських підручниках, що видавалися наприкінці 1970-х років, чи навіть у 1980-х роках, було багато комуністичних штампів, навіть якщо розповідалося про стародавні часи. Коли писали про Стародавній Єгипет, то наголошували, що там був рабовласницький лад, додавалося про боротьбу «трудящих класів» проти «панівних класів». Так само у параграфах про давні Грецію і Рим вживалися також типові марксистські штампи про «революційний момент», «панівний клас» та «пригноблених». Ці розповіді завжди виглядали чорно-білими: ті, хто панував, завжди були погані, а ті, хто внизу — завжди хороші. І якщо виникали повстання, то підручники описували їх як «справедливу боротьбу мас» і як прообраз жовтневої революції...

Тепер важко оцінити, чи з точки зору фактології було у тих підручниках щось перекручене. Можливо, у них були прогалини, білі плями, ідеологічні вставки та інтерпретації. Після школи я вже не мав справи з підручниками. Але потім сам надолужував прогалини у своїх знаннях з історії. Читав часом, наприклад, книжку «Європа. Історія» Нормана Дейвіса — грубезний том на півтори тисячі сторінок. На відміну від істориків минулого, для автора цієї книжки Європа простягається від Ірландії до Уралу. Тому він описує історію і Російської імперії, і України в рамках історії Європи. Також я читав кілька книжок французького історика Жака ле Гоффа, присвячених Середньовіччю та релігійним питанням. Звичайно, я не заповнював прогалини всього шкільного курсу, тільки певні теми, що були мені цікаві. Ле Гофф, як один із засновників «історії ідей» (у нас цей тип історії певною мірою проводить історик Наталя Яковенко), більше наголошував значення для історії ідей серед суспільства, аніж різних політичних чи мілітарних подій, бо другі випливали з перших, а не навпаки. Йшлося фактично передусім про «історію простих людей», а не лише про «історію визначних людей».

Я би не сказав, що якісь нові факти, які оприлюднювали в ранні 1990-ті, мене вразили. Бо про них я дізнавався раніше, у 1980-ті, в часи перебудови. Тоді в газетах можна було почитати історичні статті, про злочини партії та КДБ, зокрема, і преса була набагато вільніша й ліберальніша, ніж пізніше. Потім уже схаменулися, за часів початку Кучми в Україні і середини Єльцина в Росії. Інформацію почали дещо контролювати, преса розділилася на «табори»: одні писали позитивне про Україну, інші були проросійськими. Маю на увазі історіографію.

Вдома про історію говорилося, бо я її вивчав не тільки в школі. Ми дивилися історичні ток-шоу по телевізору, читали у пресі про історичні факти і обговорювали їх. Звісно, то були не наукові дискусії, а розмови «кухонного» формату. У поглядах на історію в нас з батьками була єдність. Крім дідуся по маминій лінії, який помер у середині 1980-х, у нашій родині ніхто не був у комуністичній партії. Загалом у нас, на Закарпатті, вважалося, що коли людина вступила до партії, то це ганьба, він «пішов до тих і продався», тобто «партійним» став. Партійним мусило бути тільки керівництво заводів та фабрик чи керівництво шкіл, приміром, натомість решта — це були в очах людей «пристосуванці».

Моя родина не була задіяна у величезних історичних подіях. У нас не було Голодомору, під час світових воєн на наших територіях не було якихось жорстоких битв. На Закарпатті постійно змінювалися режими — то Австро-Угорщина, то Угорщина, то Чехословаччина, то Угорщина знову, то Радянська Україна, а потім уже Україна. А ті самі люди жили на тих самих землях, говорили тією самою мовою, та й усе. Ми на історичні інтерпретації політичних подій дивилися ніби збоку, для щоденного життя вони не мали великої ваги. Звичайно, були різного роду дискримінації місцевого населення з боку чергових режимів. Про це згадували в родині. Особливо погане і навіть часом шовіністичне ставлення до русинів-українців було під час угорської влади, «при чехах» вже було набагато краще. Наше суспільство зачепили утиски греко-католицької церкви за радянської України. Бо в 1940-х роках греко-католиків змусили перейти у православ'я. Тих, хто цього не хотів, репресували. Але за Горбачова, наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, багато з тих, що тоді «перейшли у православ'я» (тобто кого змусили це зробити), знову стала греко-католиками. Ці переходи деколи супроводжувалися бійками, суперечками. У своїх діях люди покладалися не на підручники чи офіційну історію, а на власну живу пам'ять. Вони пам'ятали, що колись були ось такими і хотіли ними знову стати.
У нас немає розуміння, що саме спільне ми будуємо. І винні у цьому передусім ми, а не Євросоюз чи Росія
Українці, як і інші народи, будують свою державу на героїці. І мене інколи дратують не так конкретні історичні міфи, як цей акцент на героїчному, що виглядає чорно-білим. Не знаю, наскільки це виправдано. Але, може, нам було б корисно проаналізувати наші помилки в історії і не постійно винуватити інших у наших «програшах». Ось приміром, Київська Русь була велика могутня держава, а потім вона розвалилася, бо князі пересварилися, труїли один одного чи вбивали. Держава поділилася, і її було легко захопити. У зникненні Київської Русі «винні» не лише монголо-татари зі сходу чи поляки із заходу, чи Московське князівство, що швидко розрослося. Винні теж були наші предки, яким бракувало «думання про спільне», натомість яких згубило «думання про своє особисте». Фактично свою незалежність Україна отримала 1991 року, до того були невдалі намагання чи деякі фрагменти незалежної держави. Звісно, можна звинуватити інших, що нам не вдалося раніше стати незалежними. Але нам треба проаналізувати всі невдачі в нашій історії, щоби вона стала для нас вчителькою життя. Щоби знову не повторювати помилок і не будувати історичних «рожевих» уявлень про самих себе у минулому.

Нам і зараз бракує спільної ідеї, щоб рухатися вперед. Тому когось тягне до Радянського Союзу, когось — до Євросоюзу, хтось віддає перевагу ліберальним цінностям, хтось — традиційним. У нас немає розуміння, що саме спільне ми будуємо. І винні у цьому передусім ми, а не Євросоюз чи Росія. Звичайно, успадкована історична ментальність у багатьох теж дається взнаки, але вже, думаю, час було її позбутися — стільки «знаків» в останньому часі проти радянської минувшини як у нас, думаю, не мав ніхто інший.

Міфи розвінчують різні люди. Є такі, хто робить це з любов'ю до своєї країни. А є люди, що розвінчують міфи із пропагандистською метою. Це можуть бути історики з інших країн, історія яких переплітається з нашою. У них свій погляд на події. Ось у мене була дискусія про те, як у XIV столітті Польща захопила території сучасної Західної України. І поляки інтерпретують це так, що на нашій території тоді майже нікого не було, українці ще не існували, а були тільки «дикі пусті поля». І їх могли брати чи захопити всі, хто хотів. Я кажу: «Уявімо, що ми, українці, вирішили, що в Польщі дикі поля, і захопили Краків, Варшаву, наприклад. Що б ви на це сказали?» Але ніхто не хоче ставити себе на місце жертви. Частка правди у позиції поляків є, бо після монголів наші землі були спустошені чи ослаблені, а національні держави дійсно почали формуватися лише після французької революції, і особливо у XIX столітті. Але не можна сказати, що прабатьки теперішніх народів не існували, що це були якісь дикуни, мавпи, несвідомі своєї приналежності. Тоді була інша свідомість, інший тип усвідомлення народу, але то вже були не дикі кочові племена, а люди на своїй землі. Не можна використовувати тимчасову слабкість сусіда, щоби захопити його землю. З другого боку, повторюю, наші предки в дечому самі винні, що, на відміну від західних європейців, дозволили себе спустошити монголо-татарам і потім на віки втратити незалежність.

Якщо йдеться про історичні книги чи підручники, то мені подобаються історії, написані гарною і живою мовою, у яких історик є майже професійним письменником. Кажуть, що справжня історія є досить нудною, тому історичні повісті чи фільми трохи, а деколи навіть і не трохи «домальовані». Але, думаю, можна написати історію з різними цікавинками, оповідями про винаходи у той чи інший період, наприклад, про різні кумедні випадки у житті якогось народу, про різні «дивні» звичаї чи традиції. А також живо описати, не відходячи від фактології, чи то біографії політичних, релігійних, культурних діячів різних епох, або і просто людей даного часу.
Віра Моторко
27 років, менеджер проектів у «Вікімедіа Україна». У школі навчалася на початку 2000-х у Рівному
Мене вражало, наскільки історія України була відірвана від всесвітньої історії, особливо в останні роки вивчення. Навіть у курсі 10-го класу, присвяченому історії початку XX століття, коли в України було багато міжнародних зв'язків. А коли я у художній літературі, наприклад, натрапляла на те, що зв'язує Україну зі світом, то була вражена, що це відбувалося в той самий час. Ось у 1492 році була перша згадка про козаків, і Колумб відкрив Америку, і коли ти співвідносиш це у своїй голові, то це дивує. А не мало б дивувати.

Я навчалася за українськими підручниками. У школі я була налаштована на сприймання інформації, а не на її оцінювання. Була відмінницею, а це означало значний рівень конформізму в діях, навіть якщо подумки згоден не з усім. У принципі, до викладу історії у підручнику мені було байдуже. Та все ж було трохи неприємно, що будь-яка тема розглядалася у розрізі подій і можновладців, що воюють між собою. А потім наприкінці параграфів йшла невеличка тема про соціально-культурне становище території. І я думала: «Боже, невже те, як люди жили, їхні побут і наукові відкриття настільки неважливі порівняно із суперечками двох шизофреників, чия буде корона?»

Моя старша сестра навчалася за книжкою «Україна. Історія» Ореста Субтельного. Я її теж читала — все-таки погляд з діаспори був мені цікавим, але вона мені не сподобалась. З одного боку, Субтельний не перевантажує датами, з іншого — без дат я втрачала розуміння того, про який момент часу у нього йдеться.

Нещодавно я прочитала книжку «Смаки раю». Вона про те, як у Європі з'явилися чай, кава, яке ставлення було до пива, далі автор торкається наркотиків тощо. І цей побут, пов'язаний із історичними подіями, про які я знала зі шкільного курсу, був для мене настільки цікавий і невідомий, що я відчувала великий захват. Так от: побутову, популярну історію читати набагато цікавіше.

Пригадую розмови між моїми батьками та їхніми друзями, наскільки відрізнявся побут людей на заході і в центрі України. Моя мама з Полтавщини, а тато і його друзі — з Полісся. Вони говорили про те, як були влаштовані колгоспи, і це були різні речі, попри те, що все відбувалося в одній країні. Родичі були не згодні одне з одним, бо моя бабуся, мамина мама, була цілком влаштована тим, що отримувала, вона не знала кращого, і їй усе було окей. Тоді як західняки були незадоволені тим, що відбувалося. Це були розмови про попередні покоління, і це теж уже історія.

Я навчалася на початку 2000-х, і з історією про колгоспи все було гаразд. Пригадую, що наша вчителька була незгодна з викладом історії про УПА. Але вона нас чесно попередила, що навчалася в інший час, має іншу інформацію та інакше налаштовані емоції. Тому вона сказала, що просто розповість по підручнику, а про власне ставлення ми говорити не будемо. Я думаю, що вона зробила правильно. Не сказати про своє ставлення було б нечесно, бо діти все одно вловлюють інтонації, з якими ведеться розповідь. Ми ж не глухі, чуємо сарказм у голосі.

Я намагаюся не складати остаточної власної думки про дражливі історичні питання. Я відкрита до нової інформації, бо жодна людина не може знати історію достеменно — так, як вона сталася. Існує така велика кількість містифікацій, що я не можу довіряти будь-чому, що я читаю про минуле. От, наприклад, як фашистська Німеччина зробила вигляд, що Польща на неї напала. Це ж було невідомо дуже довгий час, і тільки тепер ми знаємо, що сталося насправді. І це абсолютно інша точка зору. Я просто приймаю інформацію до відома і намагаюся вкладати її в голові. А такого, щоб я сперечалася і доводила, що було тільки так, а ось так не було — то ні, я так не роблю.
Можна поставити пам’ятник трипільцю в кожному містечку, де він колись жив. Головне, щоб люди розуміли, що це просто казочки
Історичні міфи — це дуже великі спрощення. Звичайній людині хочеться отримати відповідь від NASA, є НЛО чи немає. Ніякий науковець не може сказати те, що неможливо довести. Він скаже, що за такий-то період не було достовірних свідчень про існування НЛО, але все одно це не буде сказано зі стовідсотковою впевненістю. І, звісно, людині така відповідь не сподобається. Їй потрібно «так» або «ні», щоб усе було просто, аби було хороше й погане, однозначна правда і брехня. З того міфи й виростають. Про тих же трипільців набагато довше і нудніше розповідати, яка це була культура, що ті люди жили на теперішній території України і так далі. Це нудно, людям потрібно, щоб історія гарно і просто звучала.

Міфи не несуть великої шкоди, коли вони не впливають на відносини України з іншими народами, коли ніхто більше не претендує на статус нащадків трипільців, окрім нас. Хай такі міфи собі будуть. Власне, нам потрібно якось продавати себе іншим, щось показувати в музеях, заохочувати туристів. Можна поставити пам'ятник трипільцю в кожному містечку, де він колись жив. Головне, щоб люди розуміли, що це просто казочки. Думаю, що багато людей, які отримали сяку-таку освіту, розуміють, що є казочки, з якими можна жити, інакше буде нудно. А коли це така болюча тема, як Волинська різня, яка призводить до конфліктів з іншим народом, то таким міфам піддаватися не варто.

Якби я зараз пішла в школу, то у підручниках мені було б цікавіше читати про побут. Подивитися на історію крізь призму того, що людина винаходила — як вона винайшла колесо, а потім паровий двигун, як світ зменшується, пришвидшується з часом. Як зростає швидкість обміну думками між різними народами. Це було б цікавіше.
Катерина Малкина
17 лет, выпускница Мариупольского технического лицея, абитуриентка Pearson College UWC в Канаде. Сферы интереса — биология, экология
У меня историю вёл классный руководитель, и уроки были хорошими. Мы не только слушали лекции, но изучали материал методом дискуссии. Я считаю, так и должно быть. Мне очень нравилась всемирная история XX века — например, кризис в США, как он повлиял на Европу и развитие нашей страны. История Украины тоже очень интересная, и я сначала хотела ее сдавать вместо математики на ВНО. Но всё же выбрала математику, потому что вся моя дальнейшая учёба будет посвящена естественным наукам. А ещё меня смущают и вводят в сомнения некоторые нюансы истории Киевской Руси. Например, все пишут о князе Даниле Галицком, а при этом его останки не были найдены.

Мы не пользовались учебниками. Смотрели видео-курсы и ролики, которые ведут сертифицированные преподаватели истории. Если там рассказывали не все, то наша учительница всегда останавливала видео и дополняла, исправляла неточности, находила информацию в специальных трудах по истории или архивных реестрах. Учебники мы использовали только для тематических контрольных. Преподаватель нам задавала каверзные вопросы, и, чтобы на них ответить, нам самим нужно было «вытянуть» информацию из учебника, сформулировать ответ и добавить своё мнение.

Нам преподаватель сразу говорила, что в учебниках написано не так. Когда мы изучали тему референдума о независимости Украины, то она нам показывала фотокопии с вопросами с референдума и показывала разницу, как теперь в СМИ рассказывается об этом.

У меня были и школьные, и домашние уроки истории. Мой папа увлекается историей, нумизматикой, поэтому я с ним часто обсуждаю вопросы, которые у меня возникли в школе. И когда я уточняю у него некоторые моменты учебника, то получаю лекцию на полтора часа. На уроке у меня обычно возникает так много вопросов о новой теме, что на них все невозможно ответить за лекционную пару, которая идёт раз в неделю. Поэтому я иду к папе, и он помогает мне, находит дополнительный материал для прочтения. Мы очень редко расходимся во мнениях. Обычно я принимаю тот факт, что знаю намного меньше, но это не значит, что я позаимствую папину точку зрения. Я возьму её в расчет, наравне со всей информацией, что он мне даёт.

Во время войны, когда была эвакуация, моему прадедушке по маминой линии было пять-шесть лет. Он жил в детдоме, и вот его посадили в автобус, привезли в Мариуполь. Мы ничего не знаем ни об обстоятельствах, при которых его перевозили, ни о том, что было с ним раньше. Ему просто дали имя и фамилию, и наша родословная началась здесь с нуля. По папиной линии семью переселяли, отбирали имущество, в целом история была такая, как в недавнем украинском фильме о Голодоморе, в котором показано, как история влияет на жизнь конкретных людей.
В учебниках нам подают сразу ситуацию, но я считаю, что так не нужно делать — мы сами должны анализировать факты
Когда я узнаю об исторических мифах, то начинаю думать, может, то, что нам преподавали — тоже миф того времени? Или нет? Я не полностью верю ни одной версии, а делаю предположения. Ведь когда я провожу мои научные исследования, тоже на 100% не знаю, подтвердятся ли мои гипотезы. Мне не нравится, когда начинают переворачивать, перекручивать события прошлого, хотя с историей всегда игрались. Когда был референдум за независимость Украины, то, если я не ошибаюсь, в бланке было два варианта ответа: «остаться в составе СССР» и «выйти». Не было формулировки о провозглашении независимости, хоть оно и подразумевалось. А сейчас это преподносят так, что мы изначально отстаивали не просто отделение, а идеологию независимости Украины.

Я еду учиться в Канаду по двухлетней программе, которая охватывает 17 колледжей по всему миру. Там можно выбрать три предмета — на стандартном и высшем уровнях. Мой друг учился по этой программе, причём изучал всемирную историю на высшем уровне. Мы привыкли к ВНО, но у него не было тестов, а выпускной экзамен выглядел так. Ему дали историческое событие, и он должен был его описать и подкрепить собственным анализом. То есть показать, что он знает ход событий и имеет мнение об их последствиях и результатах. Мне нравится система образования, в которой за девять лет даётся база, а дальше каждый выбирает, что ему интересно, и занимается своим предметом. Я думаю, это лучше, чем когда девочка или мальчик приходят в класс и отсиживают положенное время ради проходного балла.

Для меня идеальный преподаватель — тот, кто даёт сводку информации. А подкреплением её должен быть справочник с картами, чтобы мы видели наглядно, куда шло войско, например. Мне нужны свидетельства, какой у этого войска был план и как военные ему последовали. Ученики должны видеть факты, а не агитацию. В современной истории нам подают сразу ситуацию, но я считаю, что так не нужно делать — мы сами должны анализировать факты. Такие справочники должны поощрять нас думать и рассуждать, провоцировать на собственное мышление.
Фото: Getty Images, из личных архивов
Теги: , , , , , , , , ,
3293
0
Делятся
Google+
Google+
0
Печать
Hide
Show
Show