Вибори на валізах
Президентська кампанія очима заручників львівського вокзалу
Аліна Шеремета
— Ми дивимось на швидкий потік людей вже понад століття, ми бачили всіх, хто шукав тут притулку, купував квитки в інше життя, тікав, наздоганяв, поневірявся та шукав. Ми знаємо все про всіх, ми дивимось уважно і працюємо цілодобово. «Все, що у нас є, – це кам'яний старовинний фасад, на якому ми велично стоїмо та позуємо для фотокамер зацікавлених туристів», — наче промовляють своїми низькими тонами статуї Торгівлі та Промисловості на стіні головного входу залізничного вокзалу Львова.

Вони живуть на вокзалі найдовше, тримаючись свого місця на висоті. Сьогодні вони виконують ролі вільних спостерігачів.
Торгівля кидає несхвальний погляд на намет, де можна придбати пиво, води, соки, канапки з оселедцем, довгасті чіпси, печиво до чаю, сигарети поштучно. Вона уважно вивчає продавчиню із зав'язаним волоссям, яка сидить на табуретці та суворо підіймає погляд на потенційних покупців, що обирають смак сухариків та солодкої води. У продавчині сьогодні поганий настрій, вона не готова до конкуренції із сусіднім кіоском, куди заглядають клієнти за мокіято в пластмасовому стаканчику. Зваживши всі перспективи заробітку, сухо та нахабно каже: «Що вам, пані? Будете брати чи далі дивитися?»

Ні, Торгівлі не до вподоби такий підхід до справи.

Вона звертає увагу на чоловіка з вічною сигаретою в руках, який замовкає, лише коли затягується. Він універсальний приватний підприємець. Чоловік років 50 вільно ходить туди-сюди, вигукуючи:

— На Варша-а-а-ву! Польща! Медика! Гдиня-а-а! — витримавши секундну паузу та змінивши вектор руху, продовжує: — Робочі візи, хостел, Трускавець! — Не знайшовши охочих, не втрачає надії: — Польща! Чехія! Дєвушка, таксі?

Так, цей чоловік набагато успішніший в очах Торгівлі.
Статуя прискіпливо вдивляється у привокзальну територію. Їй прикро бачити боротьбу рагулізму та промінців прогресу. Тут рядами розміщено кафе, наливайки, ресторани, фаст-фуди, кав'ярні, обміни валют, ломбарди, сувенірні лотки та пресу. Рай споживацтва та гастрономії. Але Торгівля мовчки несхвально хитає головою.

А ось Промисловість не цікавить, хто і що продає. У неї відповідальніша роль. Вона пильно вдивляється за паркан, який огороджує майбутні зміни від шкідників порядку.

На львівському вокзалі — ремонт площі Двірцевої, що навпроти входу. Промисловість схвалює таке архітектурне рішення і дивиться, щоб робота виконувалась якісно.

Але сьогодні неділя — ніхто не працює. Промисловість сумує.
Лавка заробітчан
Сьогодні на вулиці тепло. Зали очікування перенесено на лавки, розташовані по обидва боки біля входу. Перша лавка — чоловіки, що голосно регочуть, кидають карти та недопалки на підлогу. Далі група школярів та школярок п'є кока-колу, роблять селфі, ведуть свої підліткові розмови, кидаючи косі погляди на наступну лавку, де сидить одна жінка з п'ятьма валізами та трьома пакетами.

Вона мружить нафарбовані очі, прикриваючи екран телефону рукою з рожевими нігтями. Їй трішки більше 65 років, називає себе Свєточка, мене — доцінька, своїх колег — падружками, а Львів — болотом.

— Мої падружки десь пішли погулять і оставили на мене всі вєщі. Дочка ото скидає фотографії нової машини в вайбері, а я не можу їх подивитися. Я їду до санаторію. Але сначала в Кривий Ріг, подарки нада вручить всім. Я ж 10 років тут не появлялась. Я вопщє в Італії живу, а оце рішила приїхать, провідать обстановку.

Жінка поправляє куртку, яку натягнула поверх тоншої куртки, нишпорить у червоній сумочці та дістає позолочену помаду. Поправивши свій макіяж, продовжує щиро розповідати історію свого життя.

Десять років тому зрозуміла, що не зможе прожити на свою пенсію. Пропрацювавши більше двадцяти років на заводі, жінка відчайдушно покинула все, купила квитки й поїхала до Італії — працювати. Оцінивши рівень життя, свої перспективи, та підрахувавши фінанси, Свєточка вирішила, що залишиться там назавжди. Зараз вона доглядає 93-річного діда, готує йому голубці, варить борщі, прибирає в будинку, відкладаючи кожну копійку на освіту для внуків. Двоє вже живуть та працюють у Москві, одна поїхала вчитись до Польщі. Донька живе в тому ж італійському містечку, що й Свєточка.

— Мені дочка каже: «Мама, ти не шарахайся, в Україні там всьо помінялось. У вас тут вибори ж скоро, да?»

— Так, сьогодні.

— Ну от, будь ласка! Сьогодні. Ай, та я вас умаляю, так ніби це шось міняє. Всіравно тут була і лишається бєдность, оця вся ніщєта. Я оце сижу тут, дихаю цим воздухом і понімаю, що пиль даже от на зубах чуствується. Знаєш, ти б поїхала якось в Європу, то точно б не захотіла вертатись. Смислу нема.

Дуже багато українок працює: і студенток, і бабів, як я. Дуже багато. А це й не странно.

Це мій перший отпуск. Дочка заставила. Каже, що я заслужила віддихнуть. А я шо? Я на роботі тоже віддихаю. Поки ше можу ходить – буду працювать, а як не зможу, то вже шось придумаю. Там тобі всі хочуть помогти.

Кажу тобі зі стопрацентною гарантією, що Україну ніяк не спасти, бо це просто страна бідняків і жлобів, які працюють, щоб вижити.

Свєточка показує фотографію свого діда, за яким доглядає вже кілька років. Показує відео з екскурсії по Венеції, фото доньки та внучки, а потім старанно замотує свій смартфон у серветку і кладе в пакетик до документів та монет в поліетиленовому кульку.

— Свєта, заховай то! Всі люди зглядаються! Хоч, щоб тебе ограбили? Ти якась вопше, — дають рекомендації колеги Свєточки.
До нашої розмови уважно прислухається інша жінка, яка присіла на край бетонної лавки та безцеремонно дивиться на Свєточку, не відводячи прискіпливого погляду.

Вона міцно стискає ручки шкіряної сумочки та пластикового пакету. Обличчя зберігає бетонний вираз невдоволення та злості, права нога нервово вистукує пришвидшений ритм метронома, а годинник щоразу розчаровує її повільністю своєї роботи. У неї коротке, світле волосся, недбало зібране у хвіст. Ледь помітний вчорашній макіяж на обличчі та залишки засохлої помади вказують на те, що ця жінка сидить на вокзалі не першу годину.
Дедукція не підвела.

— Я просто в шоці! Ця Укрзалізниця мене доконає. Я сама з Ужгорода. Маю приїхати в Харків на півдня, но мушу добиратися майже дві доби, бо в них поїздá не кожен день ходять. Я на цьому вокзалі вже вєчность сиджу. Скажу як є: той Львів у мене викликає омєрзєніє, як і вся ця пропаща країна.

Ми залишились на лавці вдвох. Жінка дуже емоційно розповідає про свої невдачі, бідкається на зарплатню, рівень життя, а всі мої запитання про вибори зводить до безвиході та зради.

— Я тебе умаляю. Зніми свої розові очки, які вибори? Так ніби у нас вибір є. Хто б не прийшов до влади – буде красти і думати тільки про себе. Ти їм тут до фєньки. З кожним роком тільки гірше стає. Канєшно, я не голосувала. Пфффф. Я тобі так скажу: не втрачай часу — їдь за кордон. Заробляй гроші й не сиди в цій дірі. Не будь такою наївною і молодою дурочкою — їдь звідси і не оглядайся.
Звертаючись до мене, вона дивиться кудись у небуття: крізь мене, людей, вокзал та Торгівлю. Жінка вчить жити, втлумачуючи свої матеріальні істини, звертаючись через мене до всього молодого покоління. Вона — заробітчанка, яка отримала депортацію і змушена страждати ще кілька місяців в Україні.

— Колись я працювала банкіром — ужасна робота. Стрес, нєрви всі тріпають, грошей мало. А потім якось поїхала на роботу в Чехію. Заробляла добре, відкладала, хотіла собі документи підмутити.

Розповідаючи про дванадцятигодинний робочий день без вихідних, жінка розводить руками:

— Оце було життя! А тут шо? Одні злидні, все таке немічне, шо аж тошнить. Нічо-нічо, я сина вже відправила в Словаччину, а дочку готую до Німеччини. Це дороге удовольствіє, але я їх звідси точно вивезу. Вони в мене не будуть за 5 тисяч спини гнути.

Ми ведемо одноосібну дискусію про українські перспективи, вибори президента, рожеві окуляри, Свєточку, якій «повезло», дорогі ціни за погану якість, сервіс залізниці та сенс життя.

Наша «лавка заробітчан» має вільні місця і запрошує всіх охочих побідкатися.

Повільним кроком, з опущеною головою, руками в кишенях спортивної куртки до нас підходить Вона – одеситка, зростом під два метри, вагою з центнер, з утомленими очима. Сідає на лавку, видихаючи звуком «о-о-о-о-ой», дістає з кишені тонкі сигарети. Завмирає в формі скульптури Мислителя.

— О, прівєт-прівєт. Ти ше не поїхала? — промовляє моя депортована заробітчанка своїй новоспеченій подрузі.
— Нєт.
Низький, хриплий голос, погляд, упертий в землю, бетонна непорушність пози очікування. Її вигляд чи то на межі розпачу та агресії, чи то на межі істерики та сну. Не будучи дружелюбною та балакучою, вона таки руйнує свою загадковість:

— Я с Адєси. Єду на работу в Гєрманію. На фєрму. Я торчу здєсь з сємі утра, нінавіжу путішествія. Я устала. Всю жизнь па заграніцам, а тут хоп – дєпорт на полгода.

Спільність проблеми з депортацією, заробітчанського життя, недовіри до української влади та години очікування потрібного потягу об'єднали двох жінок. Я сиджу поміж ними, періодично коментую та нагадую, що сьогодні були вибори і все може змінитись. Проте жінка-злість піднімає на мене косий погляд, тушить недопалок біля ноги, скручує його в ідеальну геометричну форму кулі та викидає прямісінько в молоде деревце біля лавки.

— Україна — страна бидла.

Я нінавіжу аставлять сваїх дєтєй і уєжать, но как іначе? Жрать-то ахота всєм. Ета мая пєрвая паєздка послє дєпорта, на сваї ліпавиє справкі я патратіла уже в районє двух штук євро.

— О, а я пачті штуку, — додає моя депортована заробітчанка з мадярським паспортом.

— А я не хочу їхати на заробітки. Я голосувала й вірю, що все в наших руках, — наражаю себе на неповагу та готуюся бігти геть.

— Ти просто ще наївна дура в розових очках, я вже казала.
Окрема держава
— Варшава. Гдиня. Лодзь. Таксі. Робоча віза-а-а-а-а…

Десь там усміхнена жіночка просить милостиню на церкву, записуючи до блокноту імена благодійників, щоб помолитись за їхнє здоров'я.

— На По-о-о-ольщу! Продам пєньондзи/злоті…

Десь поруч поліція виводить п'яного чоловіка, що без спротиву висить на їхніх мужніх плечах. Школярки знімають це на відео.

— Шановні пасажири. На другому пероні проводиться посадка…

У безкоштовному залі очікування тиха година. Тут ніхто не говорить, хіба поодинокі перешіптуються про номер вагону, час відправлення, місце прибуття. Усі можливості обговорити сьогоднішні вибори, українську владу та промити кісточки політикам залишаються десь за межами цього округу. Тут населення зберігає байдужий нейтралітет, сонливість та всюдисущу зраду.

Поважний голуб розгулює поміж рядами, ногами, пакетами та сміттям.

Він — член територіальної виборчої комісії. Під контролем тримає усіх: сплячих красунь, які відкинулись на кріслах з відкритими ротами, окулярами на обличчі та зажатими сумочками в руках; молодь, яка сидить у смартфонах не для того, щоб спостерігати за політичними новинами, а просто машинально гортати стрічку в Instagram. Бачить охоронця, який засинає на долю секунди й прокидається від вільного падіння голови на груди. Бачить безхатьків, яких випроводжають за двері.

Голуб зупиняється біля буфету номер 18, щоб перекусити крихт на підлозі.
Працівниця кафе-буфету найчастіше виконує роль бармена та озвучки цінників. Її бентежить моя присутність перед вітриною з канапками, салатиком «Дністер», смаженою рибою хек — замінником колись популярної мойви і курячими відбивними, які безцеремонно названо тут «стейками». Рука прогресу явно пролітала десь повз.

— Дівчино, ви оприділились?

Жінка дуже неохоче йде на діалог, але все ж зізнається, що за результатами екзитполу не слідкує, бо можливості не має, але перед роботою забігла і проголосувала. Проте свою кандидатку тримає в секреті.

Почувши від мене попередні підрахунки, жінка піднімає брови, корчить обурену гримасу та дивується, що я дивуюся.

— Та це було ясно, як Божий день. Ясно, шо той Зеленський і Порошенко будуть першими. Та я тебе прошу, який другий тур? Ні, не знаю коли він і знати не хочу!

Ображено повертається до мене спиною та намагається порахувати касу, де переважають купюри в 2 грн. Підходить прибиральниця, тихцем перехиляється через барну стійку і тихим, спокійним тоном оголошує вирок:

— Зеленський на першому місці.

— Йо, та я вже знаю. А шо, є чому дивуватися? Та то ця молодь його і обрала. Краще б вони взагалі не голосували!

— Ну, — підсумовує прибиральниця та зникає за дверима.

Я все ще намагаюсь зрозуміти політичну свідомість продавчині, яка ігнорує мене, новини, людей та покупців.

— Скіки за 100 грам? — кричить на повні легені чоловік, тримаючи в руці добрячу купу копійок.

— 30 гривень.

— Йо-о-о-о, я в шоці! Чо так дорого? — сміється, замовляє та підморгує. — А пєньондзи (польською — гроші) приймаєте?

Герої діалогу кидають на мене косі погляди, даючи зрозуміти, що говорити зі мною тут ніхто не збирається.
Голос емігрантів
Велике скупчення туристичних груп біля кас, маленькі спортсмени зі своїми тренерами біжать до потягу колоною по двоє, охоронці розмовляють між собою, деякі пасажири чекають на посадку, вивчають табло, читають оголошення про послуги Укрзалізниці.

— Жіночко, я вам кажу як громадянин Європи, Укрзалізниця не дістанеться жидам! Ми, українці, маємо її забрати собі, вона ж має для нас працювати, а не жидів підігрівати, — схилившись до віконечка інфо-центру, промовляє чоловік, демонструючи свою ID-картку. — Гарного вам дня і пам'ятайте про свої права.

Я не могла пропустити цього активного європейця української ментальності. Стоїмо біля каси на проході до перонів. Він має близько 45 років, ріст з метр шістдесят, невелику лисину та голос Вакарчука.

— Сонце моє, я живу в Голландії вже багато років, але сьогодні — вибори. І я пішов і проголосував. Скажу тобі чесно, за Грицика. Бо Зєлєнь і Порох — це повна жопа, інших навіть не буду обговорювати. Я сам львівський, приїхав провідати маму і дочку. Я ж для вас стараюсь. Мені та Україна трохи до лампочки, але я хочу, щоб ви тут перестали жити, як раби. Залізниця має працювати для людей, бо людина на першому місці, а не просто набивати жидівські кишені.

Антисеміт довго розповідає про права людей, про демократію в Нідерландах, про те, як він важко будував собі життя «там, бо тут це було нереально». Нас обходять маленькі футболісти, гордо несучи кубок перемоги в руках. Уважно підслуховує діалог касирка, визираючи через маленьке віконечко. Прибиральниця вже вимила до блиску плитку біля наших ніг, а емігрантський голос не вщухає:

— Якщо Порох виграє, то треба його на місце поставити і сказати: «Чувак, давай вже роби щось». Штопати нада тих політиків, сама знаєш, в яке місце. Якщо почнете це робити — свисни, і я приїду помагати. І, повір мені, не я один. А загалом кажу тобі: валити треба з цієї рабської системи, поки ще маєш можливість.

— Не всім бути емігрантами.

— Да, це ти правильно кажеш. Але ж мудрі валять. Бо що це за країна, коли заробляєш на те, щоб протриматись до завтра. Я от можу полетіти в Австралію, щоб кенгуру побачити, а мій батько може хіба поїхати в сусіднє село, щоб свиню купити. Але так, ти права, як маєш лишній час — штопай ту владу. Колись же мусить стати краще. Ну все, бувай здорова. Тримайся.

Він побіг на свій потяг до Мукачево, щоб вручити подарунки доньці.

— Мда-а-а, — закриваючи віконечко, підсумувала касирка.
Кінець робочого дня
Метушня поміж перонами вщухла, люди зайняли всі вільні місця в безкоштовному залі очікування, поприсідали під віконечками кас та полягали на рюкзаки. Табло стверджує, що найближчим часом ніхто нікуди не поїде.

Кафе-бар зачинено, буфети спорожніли, охоронці активізувалися та захищають приміщення від неприємних запахів незручних мешканців вокзалу.

Спостерігачі та члени комісій (статуї та голуби) теж притихли.

Мабуть, всі «політологи та активісти» поховались у вагонах електричок, бо виборча дільниця «Вокзал» мовчить.

Майже.

— Варшава. Медика. Польща. Останній автобус. Скоро їдемо.

Я покидаю міграційний округ з притаманним запахом залізниці. Сиджу на порожній трамвайній зупинці, роздивляючись навколо.

На горизонті трамвайних колій з'являється налякана жінка. Прямуючи до зупинки, вона поправляє штани та озирається в різні боки.

У неї чорний плащ, в'язана темна кофта, підтягнені штани та немите волосся.

Сідає поруч, нервово постукуючи пальцями по ногах.

— Бачили приблизні результати першого туру? — безнадійно запитую. — Ви ж голосували? Зеленський на першому місці, Порошенко — на другому.

Жінка підстрибнула на місці, перевела на мене погляд, трішки помовчала, замислилась.

— Зеленський? А як це його звати?

— Володимир.

— Аа-а-а, та-та-та-та, я знаю його, так-так-так, — протарахкотіла з блискавичною галицькою швидкістю, — він же виграв танці з зірками!

Ой, класно танцював, був у парі з Шоптенко. То шо він? На першому місці? Ну то шо ж, він гарно танцював. Я сьогодні теж голосувала! Ми завжди голосуємо. Такий день важливий….

Я вам не скажу, за кого. Це секрет!
2622
Фокус в соцсетях и не только. Присоединяйтесь!
Печать
Hide
Show
Hide
Show