Як у Бога за гратами. Чому платні камери в українських СІЗО — це свинство

Всі вже мабуть чули, що Міністерство юстиції запустило в Україні програму платних камер в СІЗО. І ще хвалиться, що платні камери вже почали приносити "прибуток".

Таке відверте зізнання, що ніяка Україна вже не "соціальна держава". Такий собі "дикий капіталізм". Де все вирішують гроші.

Мені свого часу, під часу виборювання Незалежності, довелося посидіти в Лук'янівському СІЗО. Недовго. Звісно, в загальній камері.

Тобто, в Мінюсті вирішили, що все населення — це "бидло", яке повинно бути в стійлі, а якщо правопорушення (або підозру на правопорушення, бо в СІЗО повинні сидіти ті, хто ще не набув вироку) здійснює людина з грішми, то у неї інші правила.

У своїй роботі "25 сходинок до суспільного щастя" я якраз пишу, що постійна проблема, що "право на щастя" в Україні мають лише ті, хто належать до влади (і їхні нащадки-мажори) та ті, хто мають кошти.

Якщо правопорушення на дорозі здійснила звичайна людина, то шанси бути покараною у неї в рази більші, аніж у родин прокурорів, суддів, чиновників, депутатів або олігархату.

Тепер це правило ще і затверджено на рівні Мінюсту щодо СІЗО. Маєш кошти — можеш не сидіти в загальній камері.

Замість того, щоб зайнятися реорганізацією СІЗО і загальним покращенням умов там (які часто геть не відповідають європейським нормам), МІнюст вирішив, що першочергове завдання — це платні камери для мажорів.

А "бидло"? А "бидло" має чекати. Воно ж бидло. Мовчазне і звикле до батога.

Я — не бидло. Я не мовчазний, і не сприймаю батога.

Тому чітко кажу: те, що Мінюст замість реорганізації СІЗО взявся за організацію платних камер, та ще має нахабство цим хвалитися — це свинське рішення.

Першоджерело.

Публікується з дозволу автора.