Гетман в квадрате. Почему украинцы предпочитают культуре политику

Голосування по перейменуванню аеропорту Бориспіль закінчилося, але дискусії не вщухають й досі. ЗМІ, топ-блогери, фахівці, урядовці — навіть важко сказати, хто не висловив свою думку на цю тему. Чесно скажу, для мене така цікавість і гострота дискусії стали зовсім неочікуваними. На цьому фоні погасла зірка Горішніх Плавнів і навіть перейменування проспекту Бандери пройшло якось не сильно поміченим.

Я, як напевно хтось знає, виступала в "команді Малевича", і цей пост є такою собі моєю рефлексією на перебіг голосування і основні моменти, які мене в ньому порадували/засмутили.

Перша велика радість — це те, що українці вже дуже впевнено себе почувають в публічних дискусіях і агітаціях. Аргументи, мотиваційні матеріали, підтримка топ-блогерів з різних позицій — все проводилося навіть крутіше, ніж будь яка виборча кампанія, на яку виділяються фінанси і спеціальні фахівці розробляють меседжі. Порадувала також якість дискусії, яка постійно зростала. Якщо спочатку основні суперечки точилися на досить базовому рівні "на фіга перейменовувати — а чому б і не перейменовувати", то в останні дні основні баталії точилися через деталі біографій Мазепи і Малевича і порівняльні характеристики унікальності супрематизму VS унікальності українського барокко. Як художник і комунікатор я тішуся з того, як мала дитина, і вважаю це великою культурологічною перемогою. Думаю, це дуже важливо зафіксувати, насамперед, щоб зрозуміти, що українці зацікавлені в складних дискусіях і інколи навіть готові чути аргументи.

З такої великої "перемоги" треба перейти до "зради", бо цей український інь і янь вже давно став сюжетною лінією будь-якої статті. Хоч я і активно агітувала за Малевича, але для мене такою зрадою стала не перемога Мазепи, особистість якого я щиро поважаю, а популізм деяких учасників дискусії. Популізм — це взагалі така підступна річ, яка псує будь-яку круту вечірку і з якою практично неможливо боротися. Наприклад, як можна аргументовано довести, що ті, хто голосують за Малевича, теж патріоти, коли чітко написали, що всі патріоти голосують тільки за Мазепу? Або як пояснити, що вибір цільової аудиторії іноземців для Міжнародного аеропорту і орієнтація на них — це не є проявом меншовартості, а лише логічний висновок? Також дивно сперечатися з тим, що за Малевича голосують "неопатріоти" (такий ось термін з"явився) — ті, хто виріс на радянській культурі і хочуть терміново переписати культуру щиро українську на якусь, напевно, не щиро українську. Погодьтеся — тут у відповідь треба або рвати на собі віртуальні вишиванки, або припиняти дискусію. Особисто я свої вишиванки дуже люблю і перу виключно на делікатному режимі, а Малевича рекомендую з прагматичних міркувань: як би так Україні побільше заробити як матеріально, так і іміджево. Смішно би було такі примітивні мотиви рівняти з великими цілями "НЕнео-патріотів".

Також дуже важко мені писалися аргументи, які мають перебити посилання на російську Вікіпедію, де написано, що Малевич — російський художник і авангард, звичайно, теж російський. Ні цитати з автобіографії Малевича, де він чітко самоіндефікує себе як українця, ні посилання на статті українських і світових малевичезнавців, ні пояснення виникнення терміну "російський авангард" не могли перебити це чарівне вікіпедичне посилання.

Але найбільша напруга все-таки, за моїми спостереженнями, концентрувалася на емоційному рівні. Бо ми народ співучий і ліричний і навіть найвагоміші аргументи сприймаємо метафорично і персонально."Я тебе, звичайно, розумію, ти ж художник і ти любиш Малевича", "І що українці будуть прилітати в Чорний квадрат?", "Я, наприклад, не люблю Малевича" — всі ці коменти відразу складали враження, що ми не стратегічні рішення обговорюємо, а продаємо один одному картини у вітальню. До речі, я особисто з українських авангардистів у вітальню собі б повісила Екстер або Пальмова, якщо комусь цікаво.

І ще трохи про емоції на закінчення. Багато людей запитують мене, чи я "розстроїлася" через результати. Відповідаю лірично-емоційно: я суперзадоволена перебігом голосування і навіть самим фактом такого голосування, яке дало мені можливість познайомитися з прекрасними однодумцями і прийняти участь в наймасштабнішій інформаційній кампанії по Малевичу за 25 років (якщо вже не сказати за 100 років). Більше 9 тис. українців підтримали кандидатуру Малевича в Facebook, в той час як в офлайні за останні пару місяців кияни побачили виставку "Малевич+" в Мистецькому арсеналі, Дні Малевича від kmbs з насиченою дискусійною програмою, промоції книжок видавництва "Родовід". І я щиро тішуся, що Український кризовий медіацентр, з яким я маю радість співпрацювати, інформаційно підтримує повернення українського авангарду в Україну. Тобто я абсолютно не "розстроїлася" і точно знаю, що "далі буде".

Я вірю, що Малевич і український авангард стануть все ж таки тими символами, які будуть репрезентувати Україну у світі, але перш за все саме ми, українці, маємо стати більш відкритими до своєї культури і до культури світової, усвідомити її важливість, а не казати так підозріло: "Та можна подумати той Малевич такий вже знаменитий". Нам дуже важливо зрозуміти, що саме першість культури над політикою — є дуже впізнаним маркером європейських і, як прийнято казати, "цивілізованих" країн, в той час як винесені на міжнародну арену рефлексії на державних діячів і на політичну міфологію є ознакою країн або пострадянських, або тоталітарних.