Все статьиВсе новостиВсе мнения
Мнения
Журнал
Красивая странаРейтинги фокуса

Посміхайтесь і дякуйте. Як українцям стати більш цивілізованими

Посміхайтесь і дякуйте. Як українцям стати більш цивілізованими

Чотири правила життя в Канаді

8600

Нещодавно я переїхала до Оттави з Ванкуверу. Й у мене стався культурний шок. Тому що тут хоча і прийнято вітатися з водієм, але не заведено казати «дякую», коли виходиш із автобуса, як це було у Ванкувері.

Чи можете ви собі уявити аналогічну ситуацію в Україні, коли ти вітаєшся з водієм, питаєш, як у нього справи, а потім ще й дякуєш за ride? І не лише ти, а й більшість пасажирів.

Пам’ятаю, я якось написала на Facebook пост стосовно цього, і моя колишня колега з Києва вирішила спробувати таку маленьку дрібничку на водієві маршрутки. Водій тоді подивився на неї так, немов на ненормальну. Більше вона не пробувала.

Отже, правило перше — відкритість, спілкування та ввічливість

У Канаді все це звична справа — спілкуватися і бути ввічливим скрізь: на касі в магазині, на роботі, у транспорті, із сусідами, з перехожими на зупинці. І тебе вважатимуть божевільним, якщо ти цього не робиш. Або якщо і не божевільним, то принаймні заробиш собі славу непривітного аутсайдера, з яким ніхто не хоче мати нічого спільного. Перспектива не з найкращих, погодьтеся. У мене навіть є декілька знайомих наркозалежних на реабілітації, які їдуть зі мною одним автобусом щоранку в один і той самий час і завжди заводять так званий small talk, який я залюбки підтримую.

Тож, що дає це просте правило — посміхатися, бути привітним до людей, питати, як справи, і говорити «дякую»?

За два роки життя в Канаді я стала:

  • спокійнішою (допомагає справлятися зі стресом);
  • привітнішою (часто їду в автобусі й посміхаюся сама до себе);
  • відчуваю мир та гармонію в душі (бо це свого роду «соціальна» медитація);
  • більш відкритою (не сахаюся людей, які говорять до мене дорогою на роботу, а навпаки — підтримую розмову).

Правило друге — орієнтований на клієнта сервіс

Постійно читаю у стрічці новин моїх українських друзів про те, як їх не пустили у фітнес-зал, бо вони забули членську картку вдома, або як не дозволили зарядити телефон у кафе, або як нагрубили по телефону кол-центру банку тощо.

Мене це не просто обурює, а й дивує, бо я не розумію, як можна бути настільки примітивно мислячим, аби не розуміти, як усе це шкодить твоєму бізнесу.

У Канаді у мене постійно трапляються різного роду курйози. Наприклад, банк може помилково нарахувати комісію, якої не повинно бути. Тоді я спокійно набираю номер сервісного центру і кажу: «Доброго дня, як ви сьогодні? Я розумію, що це не ваша особиста провина, але у мене сталася така ситуація, чи не могли би ви мені, будь ласка, допомогти її вирішити?» Відповідь на тому кінці дроту: «Так, звичайно, я буду дуже рада вам допомогти! Нам дуже прикро, що так сталося, зараз ми все швидко владнаємо і повернемо вам гроші, а надалі зробимо усе можливе, щоб ситуація не повторилася. А наразі дозвольте вислати вам компенсацію $20 за це маленьке непорозуміння (або подарункову картку, або 1000 додаткових поїнтів, або картку віп-клієнта абощо). І до речі, у нас діє нова, вигідніша пропозиція, ніж є у вас зараз. Чи зацікавлені ви про неї почути?..»

Лише одного разу це правило не спрацювало. Я переїжджала до іншої провінції і захотіла термінувати своє членство у спорт-клубі (що є цілком законною вимогою). Власниця виявилася дуже неввічливою. Тоді я застосувала свої юридичні знання і домоглася компенсації. Щось подібне сталося в мого чоловіка і моєї подруги на роботі — коли їх намагалися обдурити, не виплативши належну оплату за працю. Тоді також довелося повоювати. Але до суду ніколи не доходило — достатньо було юридично грамотно скласти листа, в чому я їм і допомогла. Оскільки послуги юриста у Канаді коштують надзвичайно дорого, роботодавцям (як і будь-кому іншому у сфері надання послуг, з ким ви стикаєтесь) дуже невигідно доводити такі відносно дрібні суперечки до суду. Таким чином, «клієнт завжди правий». 

Правило третє — не буває непрестижної роботи; цінуй людську працю, люби те, що робиш, та роби те, що любиш.

Пам’ятаю, коли переїхала до Канади і почала шукати роботу, я зустріла багато іммігрантів, у яких удома (в Україні) було все — кар’єра, статус, а в Канаді їм довелося працювати в кав’ярні, на касі, прибиральницею або водієм таксі. Я була приголомшена і ледь не плакала, бо не хотіла свої вісім років навчання на юриста та досвід роботи просто «викинути на смітник» і починати все спочатку в… «Макдональдсі». Скажу відверто, мені пощастило одразу знайти гарну роботу — викладати в інституті. Але сталося це виключно за рахунок нетворкінгу та моєї активної життєвої позиції, яка допомагає зустрічати чудових людей на життєвому шляху. До речі, в Канаді велику роль грають особисті зв’язки та рекомендації, без яких нормальну роботу за своїми амбіціями знайти майже нереально.

Однак канадійці набагато простіші в цьому плані — вони з гордістю говорять про свою роботу, якою б вона не була

Є у мене один друг, дуже розумний, який вчиться на політичних студіях, але працював барменом і дуже полюбляв цю справу. Тож щоразу, коли ми обговорюємо новітні технології, книжки або політику Трампа, він жонглює апельсиновим соком і чашками з-під кави, — у нього світяться очі, а це багатозначніше за слова. І у мене повсякчас такий контраст перед очима — іммігранти з України, які просто ненавидять свою роботу, але не мають вибору, та канадійці, які завжди усміхнені й радіють від того, що мають роботу, яка їм подобається.

Тож насправді справа в особистому ставленні: не подобається — знайди щось інше, але не псуй життя собі й оточуючим своїм прикрим виглядом. Бо нещаслива людина — дуже поганий працівник.

А ще канадійці ні з ким не змагаються, натомість командна робота є надзвичайно важливою, коли ти — лише коліщатко у загальному механізмі та робиш свою частину роботи досконало, від чого отримуєш задоволення (бо ніхто «не втручається» і не розказує тобі, що робити). До речі, не лише командна діяльність, а й незалежність у роботі є досить важливим критерієм виживання на канадському ринку праці. Тому іноді це може збивати з пантелику тих, хто звик виконувати накази.

Також канадійці не перфекціоністи, вони просто роблять свою роботу.

Мені допомогло це правило, раніше я була яскраво вираженою перфекціоністкою та сontrol freak. Не скажу, що це погано, бо допомагає досягати всього, чого хочу, проте я не відчувала себе щасливою, бо всякчас думала про те, що ще не достатньо добре, можна краще тощо. За усім цим і незмінними змаганнями з іншими та собою у мене просто не було часу на щастя. Не скажу, що зараз я цілком «вилікувалася», просто стала спокійніше до всього ставитися, а відтак нарешті стала гармонійною особистістю. 

Правило четверте — досвід, навички та зв’язки важливіші за диплом та оцінки

У Канаді навчання платне, отже, система побудована таким чином, щоб дати можливість усім бути працевлаштованими — і тим, хто має гроші на магістратуру, і тим, хто не має.

Для останньої категорії існує коледж, куди йдуть, щоб отримати «професію» — певні практично-теоретичні знання, які знадобляться в конкретному секторі — будівельник, помічник юриста, поліцейський, бухгалтер тощо. Для більшості професій, насправді, достатньо вчитися рік-два, а потім просто підвищувати кваліфікацію на постійній основі через різноманітні курси.

Якщо людина не амбітна, а просто воліє працювати, скажімо, менеджером на звичайній фірмі (а таких людей, як ми з'ясували, абсолютна більшість, і вони щасливі), їй достатньо закінчити коледж. І навіть закінчивши коледж, будьте готові до того, що про диплом вас ніхто не запитуватиме (якщо це не державна робота, бо там, як і скрізь, бюрократія), адже знання/навички, досвід і бажання грають набагато більшу роль. Вас візьмуть на випробувальний термін, який і покаже, який ви робітник. І якщо ви провалили це випробування, то зовсім неважливо, скільки дипломів гарвардів висить на «стіні слави» у вашій вітальні або що ви навигадували у своєму резюме. Однак слід пам’ятати, що для деяких професій (наприклад бухгалтер) потрібно здати кваліфікаційні іспити, результати яких дають дозвіл працювати. Часто, щоби скласти ці іспити, потрібно провчитися навіть не на програмі чи специфічному факультеті, а просто на обраних курсах.

Крім того, важливим елементом є нетворкінг — твої особисті зв’язки. Чим більше людей з індустрії ти знаєш — тим більший у тебе шанс знайти роботу своєї мрії, адже роботодавці зазвичай шукають собі робітників завдяки особистим рекомендаціям (не плутати з «кумовством»). Саме тому і різноманітні групи за інтересами, які періодично збираються на «вино із сиром», — звичне явище у Канаді, особливо у великих містах.

Той факт, що всім байдуже, яка у тебе освіта, та чи є вона взагалі, робить життя простішим і спокійнішим. Так, магістри з пострадянських країн у такій системі відчувають себе просто інтелектуальними богами, працюючи при цьому на касі в магазині (не всі, не лякайтеся, але це явище розповсюджене), а прості канадійці з річним незакінченим сертифікатом коледжу отримують свої $50 на годину десь у маловідомій компанії, — і вони набагато щасливіші за нас з нашими науковими ступенями.

Тож змінюйтесь на краще, бо відчувати себе щасливим, наповненим і завершеним — це головне. 

86
Делятся
Google+
Подписка на фокус

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.