Таке кіно нам не потрібне. Чому в Україні Зеленського заборонили фільм із Зеленським

Що це за національна безпека така, якій загрожують Кіркоров, Галкін та Лепс? І, головне – чим? Щиро кажучи, це абсурд. Причому, абсурд, що використовується в цілях, зовсім далеких від того дбання за будь-яку нацбезпеку.

Зеленський у фільмі "Ржевський проти Наполеона"
Українська цензура "перемогла" чинного президента України Володимира Зеленського, заборонивши фільм із ним у головній ролі

Сорочий хвіст приніс новину про заборону в Україні фільму "Ржевський проти Наполеона" — комедійного фільму минулих років за участю нинішнього президента, який зіграв роль французького імператора. Формальна підстава для заборони — те, що напарником Зеленського по фільму став російський актор Юрій Гальцев, внесений до списку осіб, які "являють загрозу національній безпеці України".

Важливо
Один із фільмів за участю Зеленського опинився під забороною в Україні, — Держкіно
Один із фільмів за участю Зеленського опинився під забороною в Україні, — Держкіно

Той самий список, в якому вже прописалися такі потужні "загрози", як Максим Галкін, Філіп Кіркоров і навіть покійні Йосип Кобзон та Еліна Бистрицька (хто не вірить мені на слово, може зазирнути в список і переконатися сам: роки йдуть, а покійники продовжують бути у списку "загроз").

Найперша реакція на новий казус з "Ржевським проти Наполеона" полягає в констатації очевидного: цензурна змія закономірно вкусила себе за свій хвіст. В Україні Зеленського заборонили фільм із Зеленським.

І навіть якщо формально претензій до нинішнього глави держави цензори не мають, все одно виходить якось незручно: президент знявся у фільмі, що загрожує національній безпеці країни. Так, чи що?

Але ж таке й раніше було — пригадаємо, як до того ж "чорного списку" спочатку внесли, а потім сором'язливо "винесли" звідти ще одного росіянина Федора Добронравова, який знявся в продукті "Кварталу 95" — ситкомі "Свати". Який був заборонений в Україні за Порошенка, і "помилуваний" вже за Зеленського.

Втім, кого найменше в цій історії шкода, то це самого Володимира Олександровича Зеленського. Який, прийшовши до влади з рекордною підтримкою 73% громадян, мав усі можливості і повний картбланш для того, щоб разом і назавжди припинити цю ганебну практику заборони і "чорних списків", що дійшла до явного і очевидного абсурду.

І Зеленському, який би зробив такий крок, ніхто нічого не наважився б заперечити. І не тому, що в країні немає прихильників цензури, а тому, що ремствування вітчизняних "джо маккарті" просто потонули б у гучних оплесках з боку адекватної більшості українців.

А тепер по суті. Я пам'ятаю Україну без чорних списків і без списків небажаних осіб, які розрослися до непристойності, до яких нині включають, здається, всіх поспіль. У тій Україні "нев'їзними" через загрозу нацбезпеці були персонажі, яких можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Начебто злого клоуна Володимира Жириновського, який дозволяв собі відверто хамські та недружні висловлювання на адресу нашої країни. Або покійного вже московського градоначальника Юрія Лужкова, який справді відмітився антиукраїнськими спічами в Севастополі.

У цьому ж ряду — колишній російський депутат Костянтин Затулін і нині покійний письменник і лідер забороненої вже в самій РФ НБП Едуард Лимонов, бійці яких запам'яталися за часів Кучми гучними і яскравими пропагандистськими акціями проти політики України в Криму. Ось, мабуть, і все. Може, звісно, когось я й забув, але навряд чи доповнення до списку займуть багато місця.

Важливо
Культура виключення. Чому Green Grey не співатимуть на День незалежності
Культура виключення. Чому Green Grey не співатимуть на День незалежності

І найголовніше — в тій Україні, яку я пам'ятаю, головним критерієм потрапляння до чорного списку була справжня загроза нацбезпеці з боку людини, яка його поповнювала. Можливо тому цей список у ті роки був такий малий. Зате всі хто там був — були заслужено.

Що ж до переліків заборонених книг, фільмів та серіалів, що перетворилися нині на довгі, наче списки Тори, простирадла, то в Україні їх не було й зовсім. Хоча, мабуть, можна було тоді щось заборонити. Однак основним критерієм оцінки був все ж таки художній смак читача, глядача та слухача. У когось розвиненіший, у когось менше. Та що там говорити — хоч це й не є предметом особливої гордості, проте в тій Україні спокійно торгували з лотка в самому центрі Києва "Майн кампф" та "Протоколами сіонських мудреців".

Що характерно — сьогодні практично там же влаштовує карнавальні ходи доморослий Ку-клукс-клан із плакатами "Так, ми расисти". Або ж знімаються для подальшого викладення в соцмережі ролики із залякуванням та приниженнями жінок-ромів. І це не розглядається як загроза нацбезпеці. Натомість завзятий чинуша в інтерв'ю Укрінформу хвалить сам себе за пильність: мовляв, заборонив "Майстра та Маргариту". І яка різниця, що потім з'ясовується: заборонили не саму книгу, а конкретне її видання. А осад, як кажуть, залишився.

Важливо
Нетерпимість. Чому бойкот продуктів TM Yaro – ознака суспільної недуги
Нетерпимість. Чому бойкот продуктів TM Yaro – ознака суспільної недуги

Безумовно, якісь фільтри та якісь списки мають існувати. Але це мають бути фільтри з чіткими і фактажними критеріями. Кандидат у персони нон-грата повинен становити реальну, а не вигадану ретивими цензорами, загрозу нацбезпеці. У такому разі списки скоротяться у разів п'ять. Адже звідти зникнуть ті, чия провина полягає в тому, що їхні прізвища згадані рядком у титрах чужих фільмів або в передмовах до чужих книг, як це відбувається часто-густо зараз.

Зникнуть з таких списків і ті, чия вина полягає в тому, що вони щось не те сказали про Крим, про Майдан, про Путіна або ще про щось, що стосується виключно сфери приватної думки і не загрожує нікому. Тим паче, якщо йдеться не про політиків, чиновників чи військових, які приймають рішення, а про людей творчих професій.

Сюди ж — абсолютно ідіотська практика суто оруеллівського "вимарювання" тих, хто поїздив до Криму без дозволу у Києві.

Тим паче, коли йдеться про звичайні концерти чи гастролі, які ніяк не пов'язані ні з Україною, ні з її поточними відносинами з Росією, і взагалі не мають жодного політичного підтексту. Сумно, смішно і дико: ну, припустимо, актор, письменник чи музикант порушив міграційні правила. Порушив — виписуйте штраф, забороняйте в'їзд, ще якось карайте саму людину. Фізична особа. Але його фільми, книги та пісні тут до чого? Тим паче — зняті чи написані сто років тому, коли нікому й на думку не спадало питати одне в одного "Чий Крим?"

Нарешті, варто припинити ще ганебнішу і відверто сюрреалістичну практику перекидання сьогоднішніх кон'юнктурних політичних уявлень у далеке минуле. Коли, наприклад, скопом і заднім числом забороняються всі(!) фільми за участю якоїсь Аліси Фрейндліх або радянські фільми про Шерлока Голмса і Трьох мушкетерів, зняті 50 років тому, на тій підставі, що актори, що знялися в них тоді і постарілі на пів століття, чи режисери сьогодні підтримали Путіна. Це ж чисто як у тому анекдоті: Олександр Македонський — герой, але навіщо стільці ламати?

Та й взагалі, що це за національна безпека така, якій загрожують Кіркоров, Галкін та Лепс? І, головне – чим? Ні, звичайно, можна пуститись у розлогі пояснення на серйозних щах — про те, що, мовляв, верхи на Колобку з народної казки до нас приїде Путін на танку. Але, відверто кажучи, це абсурд. Причому, абсурд, що використовується в цілях, зовсім далеких від того дбання за будь-яку нацбезпеку.