Все статьиВсе новостиВсе мнения
Украина
Мнения
Красивая странаРейтинги фокуса
<span class="label red">Диссиденты</span> Меня везли до Урала 36 суток, в этом же лагере погиб Стус, — Василий Овсиенко
Диссиденты

Диссиденты Меня везли до Урала 36 суток, в этом же лагере погиб Стус, — Василий Овсиенко

Член Украинской Хельсинской группы, политзаключённый, историк диссидентского движения Василий Овсиенко рассказал Фокусу о том, как проверять людей на порядочность, почему психиатрическая экспертиза хуже смерти, а арест иногда кажется спасением

000

У книжці Георгія Касьянова "Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 196080-х років" про мене є лише один рядок: "самвидавні статті серед студентів університету розповсюджував В. Овсієнко". Тільки я знаю, що це означає, — чотири роки носити в портфелі самвидав і постійно думати про те, що якщо хтось випадково загляне, побачить і донесе, то буде арешт.

Чим я керувався, коли давав комусь читати цю літературу? Якщо людина порядна й дрібницях, то їй можна довірити щось більше. Я давав читати самвидав десь двом десяткам людей, і ніхто на мене не доніс. А коли 1973 року я вже був під арештом, на мене прийшов подивитися університетський кадебіст. Його прізвище Люшенко. В кожній студентській групі у нього був стукач і ще той, хто доносив на стукача. Він мені сказав: "Як так сталося, що я вас не знав?" Я відповів: "А я вас знав". Слідчий Цімох Микола Павлович сказав: "От я десятьма роками раніше теж навчався в університеті. І ніхто не давав мені самвидаву". — "Але я мав справу з порядними людьми…"

Василий Овсиенко – публицист, политзаключённый, член Украинской Хельсинской группы. В конце 60-х — начале 70-х активно распространял в студенческой среде самиздат. Трижды сидел в лагерях — в общей сложности 13 с половиной лет

Стукачів завжди було легко відрізнити. Вони зазвичай самі багато балакали й розносили дисидентську інформацію, що когось заарештували або хтось опублікував статтю. Вони провокували тебе на розмову. Стукачі були в кожному колективі. У таких умовах ми жили.

На другому курсі в нас викладав логіку Василь Лісовий (філософ, організатор самвидаву в 1960-х роках. — Фокус). Від нього я найбільше діставав самвидаву. Влітку 1972 року він написав Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України. Я відвіз цього листа друкарці у Немішаєве, а забирав його за кілька днів, 6 липня, Євген Пронюк (діяч українського національного руху, автор самвидаву. — Фокус). Він повертався до Києва з листом, а у Святошині його взяли попід білі рученьки, завели в якусь кімнату метро, обшукали, забрали всі 75 примірників цього листа і затримали. 6 липня Лісового також викликали на роботу в Інститут філософії, затримали, обшукали його помешкання та відвезли на Володимирську, 33, до КДБ. Мене тоді не чіпали, і мені це було дивно.

У 2010 році я ходив в архів СБУ, щоб подивитися нашу справу. І виявив таке: коли я 26 червня 1973 року привіз до друкарки цей текст, вона того ж дня подзвонила до КДБ і спитала, що робити. Їй сказали: "Друкуй листа, щоб ми могли взяти його з речовими доказами". Тобто про мене знали, але не чіпали, бо хотіли вирвати всі зв'язки з корінням. Але які в мене були зв'язки? Я не знав нікого, крім Лісового та Пронюка. А їх заарештували. Я вважав, що це правильно — не мати широкого кола "підозрілих" знайомих, бо тоді мене давно виключили б із університету.

Мене взяли аж 5 березня 1973 року, у 20-річчя смерті Сталіна. Я тоді вже півроку викладав українську мову та літературу у школі на Переяславщині, в селі Ташань. Пам'ятаю, вночі випав сніжок, я йшов до школи, а тут два дебелі чоловіки кричать: "Василь Васильович! От у нас машина застрягла, допоможіть штовхнути!" Ну, думаю: такі лоби, снігу мало, як там машина застрягла? Я здогадався, що це кадебісти. Вони мене взяли та привезли у Переяслав. Потім повезли назад у Ташань на обшук. Того ж дня без мене зробили низку обшуків, у тому числі в рідному селі на Житомирщині. Воно, до речі, тоді мало назву Леніне, і тільки сього року, 4 лютого, йому повернули історичну назву Ставки. Все обшманали, але не все знайшли. В мене був текст, заклеєний у коробку з вермішеллю. Вони не здогадались її відкрити.

Яке в мене було звинувачення? "Антирадянська агітація і пропаганда". У письмовій і усній формі. Стаття 62 Кримінального кодексу УРСР.

Вони ж на брехню школу кінчали, а я не вмів брехати. Півтора місяця опирався, не давав показів. І тоді слідчий Цімох Микола Павлович сказав сакраментальну фразу: "Людині властиво захищатися. А ви не захищаєтеся. Це викликає сумніви у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу". Це було страшніше за смерть. Якщо людину запроторювали у "психіатричну", її заколювали там галоперідолом, і вона була загальмована місяцями й роками. Декого прив'язували до ліжка, в них ішла з рота піна. Я знаю випадки, коли, відбувши кілька років у "психіатричній", люди вже не дотягували до свого колишнього рівня фізично й інтелектуально. Я злякався такої перспективи, злякався, що у 23–24 роки мене зроблять людиноподібною худобиною. Я став у дечому зізнаватися…

Мені до кінця не повірили, дали чотири роки суворого режиму і вислали в Мордовію у політичні табори. Це було найкраще, бо, якщо б мене випустили із зали суду, то треба було б або повіситися, або спитися. Взагалі, коли мене заарештували, я відчув полегшення. До цього була напруга, чекання. Я ж розумів, що мене візьмуть. А тут усе стало на свої місця. Усі клопоти, тривоги та страхи залишилися позаду, і я нарешті опинився наодинці з цією машиною, яка переді мною знищила мільйони людей.

У Мордовії я познайомився з багатьма цікавими людьми, у тому числі з Василем Стусом. Я зіп'явся там на ноги і вже до кінця першого року брав участь у протестах і голодуваннях. Кадебістів це дратувало.

Мій батько воював у Другій світовій. Він приїхав до мене у Мордовію на побачення, щойно по радіо передавали похорон маршала Жукова. Батько сказав: "От ми воювали, а ви…". Я йому відповів: "Ну і що ви мені завоювали? Оцю тюрму?" Ми з ним більше не розмовляли на цю тему.

Коли мене випустили, одразу ж узяли під адміністративний нагляд. Я не мав права виїздити за межі району, мусив бути вдома з 10 вечора до 6 ранку і щотижня приїздити до відділку міліції відмічатися. Був на гачку весь час.

Після першого табору я став членом правозахисної Української Гельсінкської групи, але попросив, щоб мене не оголошували офіційно до нового арешту. Так воно й сталося.

Моє друге ув’язнення було кримінальним. До мене приїхала член-засновник Групи Оксана Мешко з Ольгою Бабич (сестра дисидента Сергія Бабича. — Фокус). Нас затримали, обшукали, мене обматюкали. Я подав на міліціонерів до суду. Але звинуватили мене, що я лаяв міліціонера непристойними словами та що відірвав йому два ґудзики. Це не було правдою, але мене відправили в кримінальну колонію на три роки. Там до мене зачастили кадебісти з допитами про Стуса, Мазура, Матусевича і Мариновича, Снєгірьова. Я не давав жодних показів. Тоді мене відвезли в Житомир, і слідчий Чайковський сказав: "Якщо напишете покаянну заяву до житомирської обласної газети, будете вдома ще до кінця трьох років. А якщо не напишете, то підете на повну котушку". "На повну котушку" — це означало десять років особливого режиму, п'ять років заслання і визнання мене особливо небезпечним рецидивістом. Я знав, що вже не сам по собі, як колись, що моє ім'я фігурує під документами Української Гельсінської групи. Треба було належно триматися, і я вибрав "повну котушку". Я не брав участі в розслідуванні. А на суді останнє слово сказав не судові, а матері та сестрі.

Мене везли до Уралу 36 діб. Я прибув у табір ВС-389/36 у грудні 1981 року. Які там були умови утримання? Ми жили у тісних камерах, де була "параша", навіть без перегородки. Часом не було води, щоб злити, і доводилося сидіти у смороді. Нас виводили у маленький дворик на прогулянку на одну годину на добу. Туди не діставало Боже сонечко, і ми бачили його лише у неділю, коли нас водили до лазні. Стіни у дворику для прогулянки були оббиті іржавим залізом, зверху — сітка з колючого дроту. Поміст, по якому ходив наглядач.

У тому ж таборі сидів та загинув Стус. Я був з ним в одній камері в лютому — березні 1984 року. Він був напружений, часом називав кадебістів фашистами та бандитами. Тиск на нього був шалений, особливо коли на Заході з’явилися його записки "З таборового зошита" і було створено комітет з висунення його на Нобелівську премію. Його часто кидали до карцеру. Я був трохи спокійніший. Мабуть, тому і вижив. Напевно, Господь зберіг мене для того, щоб я став свідком духовних подвигів найкращих людей мого часу. Якби і я там загинув, то деякі деталі не були б відомі суспільству. Я впорядкував багато книжок спогадів політв'язнів. Записав близько 200 інтерв'ю з ними. Михайло Хейфец, котрий сидів з нами в Мордовії, сказав таку річ: "Історія, на жаль, — це не завжди те, що було. Це те, що записане". Тому потрібно записати правду, і правду зробити історією. І я записую ту правду. Ми тяжкими зусиллями домоглися цієї свободи слова.

Дисидентство — це критика, відступництво, ревізія панівної (у нас — комуністичної) ідеології за тоталітарного режиму. Але ми вже не були "жалкими отщепенцами" від комунізму. Ми мали свою ідеологію — національної демократії. Так що цей термін щодо нас неточний. Тоді треба було ховатися з кожним словом. Тепер зовсім інші умови: стань на белебені й мели що хочеш. І, як казав Шевченко, "ніхто не поведе тебе в кайданах". Ну, якщо забагато балакаєш, то можуть убити. Арматурою поміж вуха — і все. Але якщо вб'ють, то вб'ють. Таке. Треба ж колись і помирати.

Є така штука, як людська і національна гідність. Її треба шанувати. У кінцевому рахунку, я зробив правильний вибір, крім того свого першого гріха, який тяжко покутував. Можна було написати покаянну заяву, і мене випустили б. Але за мною вже стояв громадський, національний інтерес. Це вища відповідальність.

Фото: из личных архивов

0
Делятся
Google+
Загрузка...
Подписка на фокус

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.