Все статьиВсе новостиВсе мнения
Украина
Мнения
Красивая странаРейтинги фокуса
Фабрика експертів. Історик Андрій Портнов про відмову від соціальних мереж, глибше переживання часу та смерть листування

Фабрика експертів. Історик Андрій Портнов про відмову від соціальних мереж, глибше переживання часу та смерть листування

Професор історії України в Європейському університеті Віадріна (Франкфурт-на-Одері) Андрій Портнов у інтерв’ю для Фокуса розповів про написання усної історії в Фейсбуці, українські студії в Німеччині та бачення Європи через досвід України

010

ХТО ВІН


 Історик, редактор, автор п’яти книжок та понад 200 наукових статей з історії Східної Європи, проблеми пам’яті регіону, історіографії

ЧОМУ ВІН


 Єдиний професор історії України в Німеччині, виступає на багатьох академічних та медійних майданчиках в країнах ЄС

Чому ти як історик вирішив "піти" із соціальних мереж?

— Наприкінці літа 2017-го я вирішив "піти" з Фейсбуку — єдиної соціальної мережі, де я був. Це стало продуманим рішенням активного користувача, який розчарувався в самому форматі такого спілкування. Окрім того, я просто хотів мати більше часу для завершення своєї книжки про рідне місто — Дніпро. Тепер можу точно сказати, що життя без Фейсбука триває, і місцями воно навіть більш насичене й змістовне за життя із ФБ. Але це не значить, що я ніколи вже не повернуся до Фейсбуку...

Президентські кампанії, того ж Трампа, зав’язані на соціальних мережах, і без них зараз нікуди. Що публічні інтелектуали роблять в Фейсбуці та Twitter?

— Почну з того, що я не відчуваю себе "публічним інтелектуалом", але знаю, що деякі колеги так думають про мене. Очевидно, що більшість інтелектуалів в соціальних мережах шукають визнання і слави. При цьому в українському просторі той самий Фейсбук грає набагато більшу роль, ніж, скажімо, у Німеччині. Думаю, це пов’язано із структурою та проблемами медіа та медійного поля. До того ж інтелектуалам в Україні бракує зворотної реакції. Якщо вони публікують книжку, статтю чи просто пост, то саме Фейсбук дає хоч якийсь відгук. Мережі якісних інтелектуальних часописів чи навіть інтернет-форумів, принаймні із тих тем, якими я фахово цікавлюся, в Україні практично немає. А Фейсбук дає хоча б моментальний ефект зворотного зв’язку.

Чому для українських інтелектуалів важливий цей моментальний ефект зворотного зв’язку?

— Мені здається, в багатьох є проблема нестачі чи браку комунікації у ширшому фаховому колі. Але, мабуть, варто говорити й про інше. А саме: про нині вже очевидну специфіку організації інформації в соціальних мережах. Коли люди починають некритично описувати складну соціальну реальність винятково на підставі того, як виглядає їхня, зазвичай, як знаємо, свідомо допасована під певного користувача стрічка новин у ФБ. Від цієї небезпеки надмірної компліментарності ракурсу я також хотів звільнитися.

Фейсбук в Україні "монетизує" компетентність істориків?

— Монетизує. Я сам не раз опинявся в ситуації, коли після якогось мого ФБ-посту про актуальні польські чи німецькі події мене одразу запрошували прокоментувати ті самі теми на телебаченні. Але ФБ-пост не робить ні з кого "експерта" автоматично. Знайти справжнього експерта з будь-якого питання вельми важко. А от натрапити на самозакоханих "знавців усього" дуже легко.

Де межа між свободою, про яку ти кажеш, та бажанням заховатися від шаленого потоку новин про те, що відбувається в країні?

— Як на мене, варто більше читати книжок, а не лише зосереджуватися на поточних і часто надто скороминущих новинах. Читати Мопассана, Оскара Уайльда, Віктора Петрова-Домонтовича, Буніна... Такі тексти налаштовують на інакше, глибше переживання часу. А це те, чого дуже бракує в наш вік поспіху й поверховості.

Минулого року я прочитала листування Буніна та Набокова. А листування між інтелектуалами в Фейсбуці — це написання усної історії онлайн?

— Фейсбук є і цим також. Хоч мені дуже прикро, що месенджери вбили класичне листування на папері, з особистим підписом, з певними ритуалами листовного спілкування. Я щасливий, що встигнув ще листуватися із такими істориками, як Омелян Пріцак і мій науковий керівник — Ярослав Ісаєвич. Це був унікальний досвід. Лист є безцінним артефактом культури. І він практично зникає на наших очах.

Одна із твоїх тез була про те, що ми забагато документуємо. Що ти мав на увазі?

— Для мене Фейсбук — це насамперед історія Майдану і потім війни. Я сам став активно писати в ФБ, коли почалися події в Києві, а потім в Криму і на Донбасі. Деякі мої друзі видали пізніше книжки із своїми ФБ-дописами, і це дуже важливі книги. Натомість, як майбутнім історикам працювати із цілим велетенським масивом ФБ-текстів про Майдан, я не знаю.

Але ця інформація потрібна?

— Дуже потрібна. І через те, що це справді масове (тобто йдеться про велику кількість дописів) джерело. І через його безпосередність, миттєву фіксацію емоцій і оцінок. Зараз є немало дослідницьких проектів про інтернет-джерела, але я досі не побачив продуманої дослідницької стратегії, яка в першу чергу має відповісти на питання: хто потрапляє, а хто не потрапляє (і чому) в ту чи іншу вибірку? Водночас я не раз бачив статті, автори яких просто визбирують з соціальних мереж те, що їм подобається, і створюють таким чином дуже маніпулятивну картину подій. А кожен ФБ-запис, як і інші історичні джерела, потребує комплексної критичної контекстуалізації.

Про що питають твої німецькі колеги в академічних дискусіях про ситуацію в Україні?

— Майже завжди виникають питання про праворадикальні тенденції, про "героїзацію Бандери", про український націоналізм. Цілком серйозно існує загроза того, що Україна буде в першу чергу асоціюватися з Бандерою і правим радикалізмом. Як на мене, спектр культурно-політичних асоціацій з нашою країною міг (і мав би) бути значно ширшим: від Довженка і Підмогильного до цілого розмаїття єврейської, польської і російської культури, що постала на українських землях.

Ти викладаєш в Європейському університеті Віадріна, де сильний напрямок вивчення Східної Європи. Як протягом чотирьох останніх років у студентів змінився інтерес до України? Та що вони вивчають про Україну?

— Наш університет, Віадріна, був створений у 1990-ті роки, після об’єднання Німеччини, і його особливість полягає в тому, що він існує з двох боків кордону на річці Одер, тобто з німецького і з польського. Останнім часом саме у Віадріні створюються нові передумови для розвитку українських студій: існує професура з історії України, відбувається викладання української мови, проходить щорічна міжнародна літня школа "Віадрінікум", існує спеціальний проект для розвитку співпраці з Україною німецьких громадських організацій.

Мій досвід викладання про Україну в Німеччині розпочався 2012-го року в Університеті Гумбольдтів в Берліні, ще до Майдану. Хочу сказати, що вже тоді був очевидний потенціал україністики в Німеччини — на мої курси завжди приходило багато студентів. А вже після Майдану практично будь-яка українська тематика стала в Німеччині лакмусовим папірцем ідеологічних преференцій (тобто ставлення людей до НАТО, ЄС, німецької політики, Росії). А власне знання про Україну надалі потребує систематичного поглиблення й розвитку.

Мені здається, найбільший потенціал для україністики в Німеччині — це не суто "національна історія", а вивчення європейської історії крізь призму українських студій. Коли саме Україна стоятиме в центрі обговорення таких проблем як "іслам в Європі", "історія міграцій", "мовний і релігійний плюралізм" тощо.

Щоб знати ці теми, необхідно читати про них. Перекладів кого бракує в Німеччині для ознайомлення з Україною?

— З одного боку, німецькою перекладена вельми істотна частина сучасної української літератури. З другого — набагато менш відома, наприклад, українська література першої половини ХХ століття, а вона, як на мене, заслуговує на особливу увагу й визнання. У німецькому контексті ще й тому, аби показати, що українська культура, як і українська держава, не почалися лише після 1991 року і розпаду СРСР. Практично немає перекладів німецькою українських наукових видань. Видаються хіба що поодинокі статті, але не книжки.

Розкажи про свою книгу про Дніпро, над якою зараз працюєш?

— Це буде біографія мого рідного міста, яка охоплюватиме всю історію Катеринослава до Дніпра, від самих початків і до найсучасніших подій. Я пишу цю книжку вже понад п’ять років, бо в мої наукові плани великі зміни вніс Майдан і все пов’язане з ним. Моя біографія Дніпра буде багаторівневою історією різних спільнот: української, російської, єврейської, польської, німецької й історією міста, спільного для них. Міста, яке пережило всі найважливіші історичні події східноєвропейської історії: від імперських планів Речі Посполитої та Катерини II — через махновщину й радянську "закритість" — до сучасних пошуків міської міфології.

Фото: hromadske.ua, historians.in.ua

1
Делятся
Google+
Загрузка...
Подписка на фокус

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.