Російській пропаганді ще далеко до Белінського

Знов приходить річниця битви під Крутами. І до 16 січня знов з"являться в мережі роздуми на тему Центральної Ради, Симона Петлюри і того важкого, складного, часу. "Нє, – знов гірко напише інтелектуал з Фейсбуку, – ми програли Росії ще 18 року". І скрушно хитне головою десь за своїм монітором.

Він не правий.

В середині ХІХ століття в Росії був такий самий патріотизм, як і зараз: імперські ідеї, гордість за свою прекрасну країну. Мислителі писали статті про обраність російської нації, про її перевагу над усіма іншими. При цьому – як і зараз – до правлячої партії та імператора існувала опозиція. Задушені цензурою та обмеженнями, ці люди проживали за кордоном, були висланні зі столиць або просто перебували під поліційним наглядом. А потім були оголошені стовпами російської революції.

Опозиція, як і зараз, боролась і закликала до абстрактної революції. Опозиція видавала журнали, навіть популярні, до опозиції належали популярні люди – Некрасов, Белінський, Чернишевський та Герцен.

О! – закричите ви, – Белінський був українофоб. Він писав, – пригадаєте ви, – що Шевченко не мав права вигадувати пасквілі на імператора, що якби він був суддею, то відправив би того Шевченка не в солдати, а кудись іще подалі.

А найбільш обізнані згадають, як він Пантелеймона Куліша обзивав свинячим рилом за те, що той посмів писати, ніби є якась ще історія, крім тої, загальноприйнятої. І ставив у приклад Гоголя, який, як порядний громадянин, пише по-людськи і не вимахується.

Так от. Белінський не був українофобом – він не вивчав спеціально історії, в нього не було няньки-українки, яка не пустила його в 5 років на йолку, і який він після того мстився. Він був просто нормальною людиною свого часу, що мала нормальні на той час погляди.

Їдучи до Криму купатись, він з великою теплотою пише про "русские города Харьков, Николаев и Одессу, в которых в нашем русском театре играют наши московские актеры". Він зі злістю пише про "душные, пыльные степи Новоросии", але не через те, що вони не російські, а через те, що він був хворий на туберкульоз і кашляв від пилу своїх рідних, російських-новоросійських степів.

Приїхавши до Криму, він з хіхіканням описує, що тубільні нації – це татари, татарські барани і татарські верблюди, і походять вони, можливого, від одного спільного предка, бо дуже схожі один на одного, і балакають приблизно однаковими мовами.

А тепер перестрибуємо в наш час і читаємо "ватну" блогосферу. Та їм далеко ще до таких думок, які царювали в головах найпрогресивніших росіян XIX століття. І не тому, що вони порозумнішали, а тому, що 1918 року ми перемогли росіян і змусили їх капітулювати перед нами, дозволити нам державу (хоч і умовну), свою мову (спершу дуже навіть вільно), визнати наше право на свою історію і свою ідентифікацію як нації.

Далі вони, звичайно, порушили всі умови капітуляції і знов стали агресивно воювати з нами. Але сам факт війни з нашим народом був кращим доказом існування українців.

Тому не треба казати, мовляв, герої Крут – то була даремна жертва.