Спорная территория. Чего не учла Украина, проголосовав за резолюцию Совбеза ООН

Ізраїль і Україну поєднує те, що обидві держави існують поруч із сусідами, які хотіли би їхньої смерті. Щоправда, на цьому всі подібності й закінчуються, бо Ізраїль ставиться до цього виклику дуже серйозно й усі інші проблеми сприймає через цю призму. З Україною, на жаль, це не так. Вірю, що поки що.

Вороже зовнішнє оточення Ізраїлю та складна історія цієї країни аж ніяк не зобов"язують Україну всіляко підтримувати Ізраїль. Щонайменше доки ми не укладемо союзницький договір. Але це абсолютно точно має враховуватися для того, щоб уникати заяв про те, що окупація Криму і єврейські поселення — це те саме. Це така ж несправедлива заява, як і те, що Крим належить Україні незаконно.

Але Бог з ним. Погодимося з тим, що союзницьких зобов"язань перед Ізраїлем у нас немає, а сам Ізраїль часто нагадував нам про те саме — вчиняючи не те, що було б потрібно Україні, а те, що потрібно для національних інтересів Ізраїлю. І Україна не ображалася. Тим більше публічно.

Але на цьому тема останнього голосування в Радбезі ООН не вичерпується.

Ізраїль реагує явно істерично. Але це не емоційна реакція. Швидше — майстерний спектакль. Ізраїль, перш за все, мітить дипломатичну територію (показує, куди іншим державам заходити небезпечно) і попереджає, що нічого нового з поселеннями або в близькосхідному врегулюванні не відбудеться. Думаю, що попереджає, прорахувавши варіанти. У тому числі взявши до уваги факт, що Дональд Трамп стоїть на прямо протилежній позиції до адміністрації Барака Обами у цьому питанні. Примусити Ізраїль ніхто не зможе (те саме питання ядерної зброї, яка у нього є), а міжнародну ізоляцію можна буде невдовзі подолати за допомогою Вашингтона. Можливо, є й інші, скажімо, внутрішньополітичні причини для цього спектаклю (зізнаюся, що не є знавцем внутрішньополітичної кухні цієї країни).

Не є емоційною реакція Ізраїлю ще й тому, що ця держава доклала неабияких зусиль, щоби не допустити цього голосування в РБ ООН. Значить, знала заздалегідь розклад голосів і була готова до результату.

А ось Україна не була. Маю на увазі не була готова до такої реакції Ізраїлю.

Можу це довести. Якби Україна готувалася до бурхливих сцен образ з боку Ізраїлю, то, по-перше, не дозволила б принижувати свого прем"єр-міністра відмовою ізраїльтян прийняти його з візитом (можна було б і самим зробити оголошення про те, що візит переноситься через зайнятість прем"єра підготовкою до посівної), а, по-друге, українська влада не дозволила б цій темі два дні гарцювати по інфопросторам батьківщини на ізраїльському скакуні (перші роз"яснення МЗС України з"явилися аж під вечір неділі).

Це добре, що Володимир Гройсман людина спокійна і закликав не драматизувати, не нагнітати навколо питання перенесення його візиту до Ізраїлю (хоча не здивуюсь, якщо виявиться, що Володимир Гройсман став першим євреєм, якого не захотіли бачити в Ізраїлі, — але це вже справи приватні).

Погано, що прем"єром України є по суті молодий і недосвідчений політик, який не розуміє, що відмова прийняти його в Ізраїлі є образою для України, а не для нього особисто, а також те, що його меседж про те, що "перенесення візиту — це нестрашно" більш досвідченими політиками може інтерпретуватися як те, що нічого особливо важливого під час його візиту до Ізраїлю не планувалося.

Це назагал порушує наступне питання: а чи є особливий сенс у зовнішньополітичній діяльності прем"єр-міністра України? Якби наша країна не була парламентсько-президентською республікою, то можна було б щиро сказати: немає, і слава Богу! Але політична реальність в Україні дещо складніша і добре це Володимиру Гройсману зрозуміти до того, як він втратить прем"єрську посаду.

Є в цій ситуації питання і до МЗС України. А чи прораховувалася ця ситуація? Якщо прораховувалася, то чи слід розуміти так, що принципи міжнародного права в окремій резолюції Радбезу, що не стосуються напряму України, для нас важливіші, ніж відносини з Ізраїлем? Усі аргументи, надані досі українською владою, стосувалися винятково ООНівської сторони справи. Але ж вона не єдина у цій ситуації!

Якщо ситуація прораховувалася, то чи був готовий Володимир Гройсман до дзвінка свого ізраїльського колеги? І чи висувала наша держава якісь зустрічні побажання чи пропозиції до Ізраїлю?

Якщо Україна не торгувалася, заявивши, що "Платон мені друг, але істина важливіша", я це можу зрозуміти. Хоча я пам"ятаю, що колись нам дуже були потрібні ізраїльські дрони. І на мою скромну думку, дрони важливіші для збереження життя українських солдатів, ніж чергова паперова спроба розв"язати близькосхідну проблему і засудити тероризм. Принаймні спроба отримати таке устаткування робила би українській дипломатії честь, і в разі відмови Ізраїлю знімала би будь-які подальші питання щодо голосування.

Усі ці питання далеко не риторичні, якщо дивитися на них з погляду управління зовнішньою політикою. Справа зовсім не в Ізраїлі, а в тому, чи здатна українська дипломатія до комплексного мислення, розрахунків варіантів, моделювання? Чи війна у нас війною, а голосування в ООН — це голосування в ООН?

При цьому підході ми теоретично можемо все правильно й красиво проголосувати в ООН, але програти війну. То чи потрібна нам така дипломатія?

За матеріалами: Богдан Яременко/Facebook