Шкарпетка одинока. Чому я не людина вищого порядку

Сьогодні я заборонила собі купити новий моток шерсті. Мацала його, крутила, заглядала йому у виточки і між волокон, а тоді взяла і отак прямо не купила. Я сильна, я це можу.

Кожної осені, як тільки починає падати листя з дерев, в мені спрацьовує якийсь прадавній ген, який терміново вимагає щось рукотворити. Кажуть, це не тільки в мене так, у людей взагалі катастрофа, як жовтий лист впаде на землю, так і починається чергове плетіння ковдри.

Усі минулі роки я теж купувала моток чи й кілька шерсті і уявляла, як я така сиджу, верчу спицями, на екрані там кудись бігають і ловлять злочинців американські детективи, а я рукотворю, і мої оці прям "золотезні" руки в уяві моїй витворяють то шкарпетки, то шапки, то рукавиці, то навіть кофту і цілий такий великий плед. В своїй уяві я можу плести все що завгодно. На ділі ж все трохи не так.

От припустимо, вже осінь, вечір, серіал із сміливими американськими копами, і я така беру моточок пахучої шерсті, спиці (всі п"ять штук) вмощуюся і починаю в"язати шкарпетки. В цьому є щось магічне і символічне, типу, "ось, коханий, я зв"язала тобі шкарпетки вони дають +10 до харизми, +20 до здоров"я і іще +500 до захисту від морозів".

Це дуже мило отак уявляти сідаючи в крісло з моточком ниток. В моїй уяві ніхто не висмикує спиці з рядків, кіт не грається клубками, і ніхто не відволікає на банальні речі, типу "мама, там котик не хоче їсти каву".

Я ще коли на гурток ходила в школі вчилась оцьому плетінню, то в мене мрії летіли швидше ніж дійсність. Дівчата було надумали пальто зв"язати – сидять і в"яжуть по півроку. Я ж бралася в"язати шарф, потім терміново вирішувала, що треба шапку, десь на півдороги розуміла, що шапка теж не варіант і терміново треба світер, світер в"язався теж не весь і от десь на 1/6 того процесу, я згадувала, що треба в"язати шкарпетки.

Але в цьому ж і була пастка, бо шкарпетки треба в"язати парою, а тут проблема, вся уява і фантазія так реалізується в отому одному шкарпетоні, що на другий вже сили немає.

Я з 12 років складала ті одинокі шкарпетки різних кольорів у шафу і думала, ну колись же має прийти час, що я отак візьму і зможу, осилю другу шкарпетку. Але мій ген рукоділля таки десь збоїть, бо в моїй хаті і досі живуть десятки одиноких шкарпеток.

Бо друга шкарпетка – це уже вищий рівень дзену. Я дивлюся на людей, у яких вистачає витримки зв"язати щось із шести деталей і думаю, що це люди вищого порядку, майже наближені до Бога, такі собі просвітлені зі спицями в руках. В той день, коли я все ж таки дов"яжу другу шкарпетку, я встану і зрозумію, що мій світ безповоротно змінився, і ось я – людина скеля, людина, яка може все.

Сьогодні я вперше не купила моток шерсті… Взяла отак і не купила, я це можу, я потужна жінка! Я маю прагнути довершеності і колись таки сісти і зв"язати другий шкарпетон, по образу і подобі котроїсь із тієї шафи. Господи, дай мені сили і витримки і новий сезон хорошого серіалу!