Святі та Освячені. Мій диплом полтавського педу мав би уже заряжать воду

Як то годиться, статтю про стереотипи треба було почати із стереотипної фрази. Тому от "як то годиться" я і починаю… і продовжую. З прадавніх часів, чи з якогось там лихого часу у нас повелося святенництво серед професій. Яку тільки не візьми, так і свята і освячена, і "не ровня вам, жлоби мєщанські і офісна щурня".

В переліку святих професій я за своє скудне життя бачила багато. Тут тобі і поліцейський, колишній міліціонер, тут і лікар, і поряд з ним комбайнер. А ще ж було в совєцьких агітках "священні руки пахнуть хлібом", про хлібороба, хоча, якшо копнуть, то як такої професії хлібороба нема, і це такий зборний образ із німбом над головою, серед пшеничного поля і з короваєм в руках. Бо хлібороб це і той шо гній у полі розкида, і той шо сіє, і агроном теж німбо-сяйний, а комбайнер так взагалі, а ще ж шофер, фахівці елеватору, мельники, і вже аж тоді технологи і роботяги пекарні.

А ще ж про святу роботу суддів чули, і про священну професію древнейшу – журналістику. А вчитель, скільки в світах і в журналі "позакласний час" написано про святість роботи вчителя, шо мій диплом полтавського педу, мав би уже заряжать воду і світитися в темряві. А ще ж от є про божественність мистецьких професій. Тут таки я дважди священна, бо ще й трохи режисер, хоча чого вже там, трижди бо й в журналістах походила, а ще ж хліб вмію пекти, ой ну взагалі –многократно свята женщіна.

І всі такі ми виходимо на вулицю, і йдем посеред осяйних, святих і освячених людей. Наступаєм один одному на святість, товчемося німбами, і йдем у світ неметених вулиць, розбитих тротуарів, у своє власне, персональне пекельце… а поміж нами всякі оці несвященні програмісти, комєрчєскі дірєктора, редактори оці, дизайнери і даже, прости Господи, таксісти. Ось вона недосконалість світу. Мусить свята людина вчитель спілкуватися з комєрчєскім якимсь директором, або от доведеться актору щось пояснити якомусь девелоперу.

Хоча… власне, що тут священного? Що тут святого? Ми всі свого часу обираємо свій шлях, враховуючи ризики і таланти, можливості і бажання. Хтось іде і роками вчить світ двійкового коду, хтось іде розбиратися що від дітей хотіли Сухомлинський з Макаренком, комусь миліша доля розтинати жаб, а ще комусь доведеться вивчити касовий апарат і навіть всі оці штуки з дебетом-кредитом. І от в ту мить приймаючи оці рішення, роблячи вибір, ми ж самі берем на себе відповідальність за власне життя. І жертовність тут ні до чого, і святенність тут ні до чого, і німб – це лише начос.

Я і тільки я відповідальна за мій вибір, і з такої позиції святенництво ж не клеїться. Так? Ну не я ж відправляла дівчинку Галю вчитися на лікаря, то чому всі мають домальовувати їй німб і слухати про те як ми, плебеї ущербні, їй винні. Не я майбутню Марію Іванівну батогом заслала вчитися в пед і працювати вчителем, то чому до мене претензії, щодо недостатнього почоту перед священністю її роботи.

Всі ми працюєм – продавці в рибних лавках, копірайтери, прибиральники на вулицях, лаборанти і шофери, льотчики і поліцейські, комбайнери, охоронці супермаркету і навіть маршрутчики. Це наш вибір, можливо під впливом якихось факторів, але без автомату ж у спину. Тому кожна, будь-яка професія, безумовно варта стартового пакету поваги, а вже далі, все залежить від професіоналізму, конкретної людини.

Є тільки професіонали, які несуть відповідальність за свій вибір і свою роботу. Тому безглузді ці усі заяви, "а ви спробуйте попрацювати…" бо в кожній професії є свої труднощі і якщо толково і професійно робити своє діло, то робота ніколи не буде легкою.

Тож перестаньте носитися з цим безумовним святенництвом деяких професій, не треба, ми самі обрали цей шлях, і треба або йти ним з гідністю. Або злазьте, бо скіки ж можна?!