Давай, 2017, – вали уже від нас. А з тобою, 2018, давай домовимось зразу

Ніколи не вміла підбивати підсумки. Це ж треба сидіти, згадувати, що було, чого не було.

Але, всі біжать і я галопом.

У нас є родич, дядько Петро, родинна клікуха Петруччо, так от у нього козирний новорічний тост, - "Ну, за новий рік, шоб був луччий ніж торік". Зазвичай перед цим тостом, інший родич казав тост за минулий рік "Давайте вип"єм за прошлий год, хай іде і не вертається. Ну його к манахам".

Кожного першого січня, я думаю, шо ну все, от в цьому році у мене все буде луччіше, тобто краще. Минулого 1 січня я мила вранці посуд і думала, що в цьому році я обов"язково допишу книжку для дорослих і іще одну для дуже дорослих, вивчу німецьку мову, а ще англійської трохи, поїду врешті-решт кудись за кордон, схудну хоч на 10 кілограм і взагалі зроблю цей світ кращим, але це плани, тобто те що мусиш зробити сам.

Побажання ж завжди з категорії див і чуд. Я бажала щоб закінчилась війна поверненням наших земель. Щоб сусіди наші небагополучні врешті зайнялися своїми скульптурами з лайна і не лізли зі своєю геополітичною маячнею ні до кого. Бажала щоб усі рідні і близькі були живі і бажано щоб здорові.

Війна триває. І як би не хотілося нам, щоб був паркан і рів з крокодилами і хлопці з дівчатами повернулися додому, вона проклятуща все ще триває. До того ж так чи інак просувається вглиб країни, то якимись заїжжими козачками, то вибухами поблизу мирних міст. То "найгуманнішими" судами серед судів, які випускають навіть наймерзенніших мерзотників. То політиками, які відверто плутають береги і несуть таку єресь, що навіть важко повірити, що так взагалі можна було. В моєму розумінні – це теж війна, бо це знищує нас, знищує країну. Але я обов"язково продовжу загадувати бажання щоб той сусід відвалив від нас, пішов ліпити нові архітектурні форми з гівна, та хай врешті робить що хоче, тільки забуде про нас. Просто забуде. Буду і далі бажати, щоб на сході більше не гинули люди, щоб кримчани могли повернутися додому.

Живі здорові. Тут теж, Йоло Пукі, дід Мороз, чи Санта Клаус недочув, чи відволікся. Або ж почув не все. Цієї осені я втратила людину, яка вірила в мене більше ніж я сама, без якої я б мабуть і не наважилася написати жодного речення. Моя Раїса Олександрівна була для мене стовпом, який тримав це небо. Я їй завжди дарувала книжки сучасних письменників. І так приємно було бачити, що вона їх читала, як робила примітки на полях олівчиком, ніби збиралася щось потім сказати тим письменникам. Ніби, якби іще трохи прожила б, то сказала б "Олександре, вам варто більше уваги приділяти образам жінок", "Артеме, працюйте над глибиною образів", "Руслане, допрацюйте епітети". Втрату можна пережити, якщо лишається глибока пам"ять, і є оці примітки на полях і історії від яких сльози котяться на посмішку.

Книжки. Це моє вічне поле прокрастинації. Ну бо можна написати цілу книжку, про те чого я їх так і не дописала. От уявіть, сідаєте ви такі і пишете, що ось героїня прийшла до героя, а герой їі каже, а героїня відповідає, тут прийшов персонаж і як давай… І на цьому "давай" вам треба йти варити вареники. Я тепер розумію, чому тих письменників всі близькі вважали падлюками. Бо які тут можуть бути вареники, коли починається замєс? А так уже після всього сідаєш, дивишся і ніфіга не розумієш, хто прийшов, чого прийшов, що йому треба. Тяжка письменницька доля. Надалі писатиму про вареники.

Німецька. Я все іще пробую взяти себе в руки і системно усе довчити, і бути розумною і дивувати якихось аахенців чи франкфуртчан своєю вимовою. Але ж… вареники. Тут теж так. Отак засів у ті ді дер даси, а тут голос коханого "Може вареників". Тож Іншульдіген мене аахенці з франкфуртчанами, не зараз ми з вами поговоримо, ой не зараз. Зараз ніколи, вареники з капустою.

Схуднути… Дякую, тобі Боже, чи хто там є над нами, шо хоч не росла. Я чесно зберегла собі чотири статті про правильні способи схуднення. Навіть пробувала щось там із них практикувати, але невчасно і підступно в житі виникали… вареники. З вишнями, наприклад. От як можна читати статтю про схуднення, коли в тебе вареники з вишнями?

В минулому році, я як і завжди робила помилки, і не тільки мовленнєві, чи пунктуаційні. В минулому році я втрачала, і знаходила. В минулому році я сказала найважливіше "пробач" другові, який просто своїм існуванням у цьому світі надихає і рятує. І це було дуже важливим уроком для мене.

Давай, 2017-й, – вали уже від нас, лишай нам помилки, непробачення, прогуляні побачення, спогади і недодумані думки.

А ти, 2018-й, давай домовимось зразу, що війна закінчиться, моя товаришка Таня повернеться у свій дім із садом в Криму, а Сірьожка, провідає маму в Донецьку. Давай щоб всі, кому ще не час, лишалися живі і здорові, а кому пора, то хай лишає по собі усміхнені спогади.

І хай нам буде тепле літо, врожай, світлі і розумні люди. А решту ми якось самі постараємось порішать.