Флешмоб-діагноз. Суспільство не готове визнавати депресію як хворобу

Я дуже люблю спостерігати за різними флешмобами в мережі. Це не просто якась феєрія прихильників та антагоністів в коментах – це кожен раз нові й нові діагнози нашому суспільству.

От в усьому світі як – флешмоб в мережі – це спроба виявити масовість певного явища, і інколи навіть можливість знайти шляхи вирішення проблеми.

От для прикладу флешмоб #faceofdepression в усьому світі викривав шалені масштаби проблем людей з депресією, її діагностики, існування цих людей в суспільстві, взаємодія людей з депресією і умовно "здорових", окрім портретів депресії, люди мали змогу отримати цілу схему дій. Як зрозуміти, що в твоєї близької людини депресія, коли треба бити насполох, як вмовити людину сходити до лікаря, як діяти коли загострення. Цей флешмоб навіть дав змогу людям з депресією заявити про себе – ось я, я існую, існує моя хвороба, я хочу вижити, я борюся з нею. І так було по всьому світу. А в нас?

У нас цей флешмоб поставив діагноз суспільству. Поганий діагноз. Він виявив, що наше суспільство не те що не наблизилось до готовності прийняти людей з депресією, суспільство не готове взагалі визнавати депресію як хворобу. Адже безліч було коментарів "та що ви вигадуєте, то від бездєлія, ідіть онино лопатою помахайте і все пройде", "от дура якась, три місяці з дому не виходила", "подумаєш плакала до втрати свідомості"… Знецінення, яке йде аж до заперечення. І так з кожним флешмобом.

Замість висновку "проблема з насиллям в суспільстві існує і вона масштабна" після флешмобу #янебоюсьсказати виявилось що суспільство схильне вірити в постулат #самавинна. І нічого було очікувати перегляду кримінального кодексу в цій частині, змін процедури розслідування таких злочинів. Флешмоб зашумів і потух, лиш зрідка виринаючи іронічними постами гострословів яким радісно пащекувати на цю тему.

І вся оця збуджена зацікавленість проблемою харасменту в США, вся оця вайнштейнівська хвиля по-українськи, вона, як відгук на американський флешмоб, знову ж таки діагноз, новесенький діагноз нашому суспільству. Діагноз про те, що чоловік, який пропонуватиме вам роботу в обмін на секс завжди лишиться захищеним і законом і суспільством, а ви будете в зоні суспільного осуду незалежно від пішла чи не пішла. І вся ця навала дописів в українському сегменті соцмереж – це виявлення нової проблеми.

Іноді після перечитування дописів і коментарів під подібними хвилями, хочеться й справді вийти з фейсбуку, із себе, з дому, з планети. Та куди ж ти дінешся, бо завтра на роботу, післязавтра на ювілей до сусідів, а потім ще треба сходити на концерт і ти знову і знову варишся в цьому суспільстві, лиш іноді озираючись на того, хто стоїть в тебе за плечима.

Бо часто навіть інтелігентний і чемний флешмоб типу #ячитаюукраїнською може теж поставити діагноз суспільству, в якому буде гострий шовінізм з синдромом прихованої булгаківщини, спричиненої вродженим пушкінізмом.

Будьте чемними…