Денег нет. Какая пенсионная реформа нужна Украине

З січня 2018 року уряд хоче запустити чергову пенсійну реформу. За останні 13 років це буде вже третя спроба оптимізувати пенсійну систему. І справа не стільки у вимогах МВФ зменшити навантаження на держбюджет і фонди соціального страхування. За існуючої ситуації суспільство не може забезпечити пристойні пенсії своїм громадянам.

Зараз ситуація така: пенсіонерів в країні понад 12 млн. А працює на них усього 10 млн. Працюють за невеличкі зарплати, отже страхові внески до Пенсійного фонду сплачують теж невеликі. В результаті за останні 5 років дефіцит Пенсійного фонду із 40 млрд грн зріс до 148 млрд. Такі цифри нещодавно оприлюднив віце-прем"єр-міністр України Павло Розенко. Він назвав увесь цей негатив наслідком попередніх недолугих пенсійних реформ.

Довiдка

У січні 2004 року в Україні стартувала пенсійна реформа. В її основу було покладено страхові принципи пенсійного забезпечення: людина зі своєї зарплати сплачує страхові внески, які згодом повертаються до неї пенсійними виплатами.

Передбачалося, що пенсійна система в Україні буде трирівневою. Перший рівень — солідарний, придуманий ще Бісмарком: люди похилого віку отримують пенсії із відрахувань від молодих працюючих. Другий рівень — так званий загальнообов"язковий накопичувальний. Усі працюючі мали платити певний відсоток від своєї зарплати на особисті пенсійні рахунки, ці гроші інвестувалися б в економіку, щоб на момент виходу на пенсію забезпечити людині додаткові виплати. Третій рівень мав бути добровільним накопичувальним: громадяни отримали право відкривати пенсійні рахунки в приватних фінансових установах, збираючи гроші на забезпечену старість.

Таким чином, пенсія пересічного українця повинна була складатися із трьох частин — участь у кожному рівні пенсійного забезпечення мала гарантувати йому певний дохід. Сумарно ж доходи з трьох джерел могли означати для українців спокійне сите життя.

Насправді ж вийшло не так оптимістично. Недержавні пенсійні фонди (третій рівень) сьогодні ледь зводять кінці з кінцями, запровадження загальнообов'язкової накопичувальної системи (другий рівень) відкладається з року в рік. Фактично реформи 2004-го і 2011 років зводились або до підвищення пенсійного віку, або до збільшення розміру страхового внеску у солідарній пенсійній системі.

В результаті цих реформ пенсіонер в Україні не став більш заможним. Павло Розенко сьогодні бачить вирішення проблеми в практичній реалізації ідеї трирівневої пенсійної системи.

Чи саме в цьому повинна полягати реформа? Фокус звернувся до експертів з питань пенсійного забезпечення, щоб з"ясувати, якою може бути альтернатива урядовим планам.

Ліміт віку і доходів

Саме собою напрошується запитання: чи можемо зараз ми дозволити собі трирівневу систему? Ні, точніше так: чи зможе пересічний українець сплачувати без відчутних втрат для свого сімейного бюджету внески одночасно у солідарну пенсійну систему, у загальнообов"язкову накопичувальну та ще й приберегти кошти для добровільних внесків у недержавний пенсійний фонд?

— Для загальнообов"язкової накопичувальної системи потрiбен нормальний рівень доходів у населення, щоб люди мали з чого відкладати кошти на майбутнє, — говорить директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ академік Елла Лібанова. — При наших зарплатах яка може бути накопичувальна система? Я не розумію, яким чином люди будуть відкладати від своєї зарплати 3–7% у накопичувальну систему.

У добровільну можна вкладати не 5-7% зарплати, а 100 чи 200 грн щомісяця. Чому б не скористатися нею?

— Сьогодні добровільна система теж ледь животіє — з тих самих причин: через відсутність у людей вільних коштів. До того ж відкладати 100-200 грн не вигідно, бо такі маленькі кошти просто з"їдаються адміністративними видатками.

Тобто не залишається нічого іншого, як підрихтувати солідарну систему?

— На жаль, сьогодні так.

Зауважимо, що "рихтування" солідарної системи у нас — це завжди "гра" з пенсійним віком, страховим стажем і розміром страхового внеску. Але ж людина не може працювати усе життя, а на страховий внесок віддавати усю зарплату. Повинні ж бути якісь оптимальні величини.

— Наскільки я завжди була прихильницею підвищення пенсійного віку до 60 років для жінок, настільки зараз я кажу, що за 60 років не варто переходити ні жінкам, ні чоловікам, — наголошує Елла Лібанова. — Тут питання в тому, що людина на пенсії живе приблизно стільки ж, скільки вона працює. Середня очікувана тривалість життя наших чоловіків у шістдесятилітньому віці складає лише 14 років. У жінок трохи довша, але і вона аж ніяк не перевищує середньої тривалості трудової діяльності. Нам просто нікуди підвищувати пенсійний вік.

Чи виправданою є однаковість пенсійного віку для жінок і чоловіків?

— У нас жінки до 2011 року йшли на пенсію у 55. І виходило, що тривалість життя на пенсії (це приблизно 23,5 роки) перевищувала тривалість трудового стажу. Погодьтеся, що це була нелогічна ситуація. Жінкам підвищили пенсійний вік до 60 років, тобто прирівняли до чоловічого. З моєї точки зору, це було цілком виправдано. Взагалі, звідки взялася ця різниця в 5 років? Згадаймо, коли в кінці 19 століття солідарна пенсійна система почала ширитися світом, жінки зазвичай не працювали. Вони могли отримувати пенсію за померлого чоловіка. Для розрахунку цієї пенсії бралися дані, які не мають жодного стосунку до нашої сучасної ситуації. Наприклад, середня різниця у віці між подружжям. Тепер жінка отримує свою, власно зароблену пенсію. А ми й досі воліємо оглядатися на речі, які були актуальними на кінець 19 — початок 20 століття.

На які ж фактори сьогодні треба зважати, визначаючи вік виходу на пенсію?

— Це комплекс факторів. Треба, зокрема, дивитися на демографічну ситуацію: середня тривалість перебування на пенсії не має перевищувати середній стаж, але не має бути і мізерною (10-12 років). Треба враховувати стан економіки. Щоб ми могли забезпечити робочими місцями людей молодого і середнього віку. Адже часто буває, що старші займають ті робочі місця, на які залюбки пішла б молодь, якби вони були вакантними. Треба з"ясувати, наскільки пенсійна система забезпечена коштами і які фінансові навантаження вона може витримати. Ще один важливий фактор — можливість збільшити надходження до Пенсійного фонду і оптимізувати його витрати.

Збільшити надходження — в який спосіб? Знову переглядати тривалість страхового стажу й розмір внеску? Чи просто суттєво збільшити заробітну плату, щоб автоматично виросли відрахування до Пенсійного фонду?

— Треба, по-перше, якщо не до нуля, то до мінімуму звести всі пільги зі сплати страхових внесків. Єдиний соціальний внесок має бути сплачений за кожну особу — чи державою, чи роботодавцем. А у формулі визначення розміру пенсії акцент треба перенести з розміру заробітної плати на тривалість страхового стажу.

По-перше, тому що в нашій країні далеко не завжди зарплата віддзеркалює суспільну значимість тієї чи іншої роботи — згадайте тих же вихователів чи бібліотекарів. А по-друге, людина починає реально працювати в 20 років, припиняє в 60 років, тобто маємо 40 років праці. Отже страховий стаж цілком може бути 30 років. Тоді 30 років будуть сплачуватися внески до ПФУ. Нехай хоч які маленькі, але вони сплачуватимуться.

Сьогодні розмір єдиного соціального внеску становить 22%. Яким він повинен бути з огляду на інтереси пенсіонерів?

— Грубо кажучи, якщо ми хочемо, щоб середня пенсія становила 50% середньої зарплати, і внесок має становити 50%. Це дуже проста арифметика. Але роботодавець на це ніколи не піде. Відтак пенсія в солідарній системі, де майже однакова кількість пенсіонерів і працюючих, апріорі не становитиме хоча б 50 % середньої зарплати.

Трохи ситуація покращилася із підвищенням мінімальної зарплати, оскільки Пенсійний фонд в підсумку отримав більше грошей. Але за логікою речей другим кроком після підвищення мінімальної зарплати має стати підвищення зарплати в бюджетній сфері. Це б змусило і підприємців збільшити зарплату. Однак поки що такої ланцюгової реакції ми не спостерігаємо. А немає підвищення зарплат — немає збільшення надходжень до Пенсійного фонду.

Взагалі, щоб оптимізувати солідарну пенсійну систему, треба згадати, що вона не автономна і пенсійна політика не може бути відірваною від політики оплати праці й політики оподаткування.

Відмовитись від усіх рівнів?

Вік, внески, стаж — як все складно і заплутано у цій солідарній системі. Вона чудово працювала у патріархальні часи, коли в сім"ях народжувалося по 4-5, а то й більше десятка дітей. І коли на одного старика припадало 3-5 людей працездатного віку. Сьогодні в українській сім"ї народжується у середньому 1,5-1,7 дитини. І працюючих в Україні з кожним роком все менше від пенсіонерів. То може варто кардинально змінити концепцію реформи і поступово згортати солідарну систему, раз із нею стільки мороки, — на користь накопичувальним?

— Впевнений, що добровільна накопичувальна система окремо від солідарного рівня не спрацює не лише в Україні, а й деінде, — розмірковує над такою перспективою доктор економічних наук, керівник відділу соціальної безпеки Інституту стратегічних досліджень Олександр Цимбал. — І справа, зокрема, в особливостях масової поведінки людини на мікроекономічному рівні. Економістам відомо, що цю поведінку узгодити з макроекономічними процесами дуже складно, і тим більше на тривалу перспективу.

Є люди, схильні до ризику, а є ті, що не схильні. Добровільне пенсійне страхування і взагалі довгострокові інвестиційні проекти для більшості людей це складна справа. І коли у пенсійному віці виявиться, що значна частина з них зробила неправильний інвестиційний вибір або взагалі проїла доходи, то що має з цим робити суспільство? Утримувати такого горе-інвестора за власний рахунок?

А чому б тоді не довіритися загальнообов"язковій накопичувальній системі під патронатом держави?

— Не все так просто й з нею. По-перше, це фінансова гра на 30-40 років наперед. Складно повірити у гарантованість пенсійного накопичення коштів державою, яка планує свою фінансову діяльність лише на рік і яка постійно перебуває у стані політичних, економічних та соціальних потрясінь.

Люди, що братимуть участь у накопичувальних системах, можуть сподіватися, що їхні кошти будуть приростати. Хоча б не менше, ніж на рівень інфляції. Бо якщо це буде не так, то через 30 років ми матимемо папірці, а не накопичені вклади. Отже фінансова установа, якій ми довіримо свої гроші, повинна мати можливість кудись вкласти їх так, щоб заробляти прибуток. То які це мають бути на сьогодні відсотки прибутковості? 40-50%? Однак в Україні немає достатньої кількості бізнесів, які б мали таку легальну прибутковість. І як на це можна розраховувати щорічно, та ще й протягом 20-30-40 років?

Крім того, чиста накопичувальна системи не передбачає механізмів солідарності. Тож суспільство має визнати для себе, чи воно є таким, де кожний сам за себе, чи ми згодні піклуватися про тих, кому повезло менше. Якщо кожний сам за себе, то тоді варто перестати називати такі системи соціальними.

Тобто трирівнева система неефективна і доцільно було б відмовитися від неї?

— Мені здається, у світі, як і в Україні, проблема не з ідеєю трирівневої системи, а з можливостями її сформувати в конкретних умовах та контролювати притаманні їй ризики.

Яка ж пенсійна система може бути оптимальною зараз для нас?

— Якщо суспільство не погоджується із збільшенням пенсійного віку, розміру страхових внесків тощо, я особисто не бачу іншого виходу, ніж замінити страхову пенсійну систему системою державного забезпечення. Тобто коли пенсії сплачуються із державного бюджету і не пов"язані безпосередньо із діяльністю підприємств та населення.

Ви пропонуєте відмовитися від страхового принципу пенсійного забезпечення?

— Але він в нас так і не запрацював. Якщо б внески до пенсійної системи були справді страховими, вони б залежали не тільки від розміру заробітної плати в окремий період трудового стажу, а від загального обсягу сплачених внесків, від прогнозованої для людини особистої тривалості життя, з урахуванням його способу та рівня потреб (наприклад медичних). Адже як працює звичайна страхова компанія? Вона спочатку вивчає клієнта: який у нього стан здоров"я, який у нього рівень доходу тощо. І врахувавши всі фактори, людині кажуть: для того, щоб ви протягом 20-30 років після виходу на пенсію могли підтримувати такий-то рівень життя, ваш внесок має бути ось таким і сплачувати його треба от такий період часу. Тобто страхування базується на тому, що страховий випадок є дійсно випадковим — він може статися або ні. У більшості ситуацій він таки не повинен статися, бо інакше жодна страхова компанія не змогла б працювати. Що ж є випадковим у пенсійному страхуванні? Вихід на пенсію? Ні, він є не те що невипадковим, він є обов"язковим. Випадковими є лише тривалість життя після пенсії і кількість осіб, що дожили до пенсії. Однак якраз ті параметри, які й забезпечують страховий характер пенсійної системи, у нас не враховуються.

У нас всі сплачують однаковий відсоток від свого заробітку у якості страхового внеску подібно до податку на доходи фізичних осіб. Тобто і за логікою нарахування, й згідно практики адміністрування (збирає не Пенсійний фонд, а фіскальні служби) український "страховий внесок" не є страховим.

За яких умов пенсія може стати справді страховою?

— Коли з кожним найманим працівником в індивідуальному порядку укладався б договір страхування відповідно до отих усіх факторів, про які я говорив вище. Технічні можливості сьогодні дозволяють це зробити в напівавтоматичному режимі. Про кожного з нас збирається дуже багато інформації, яка необхідна страховикам. Сьогодні вона є в різних інстанціях у розпорошеному вигляді, але її треба і можна об"єднати. Вже з початку життя людини можна вести її "страхову історію" — фіксувати усі важливі факти, аж до спадкових хвороб і заробітної плати. І комп"ютер, якщо потрібно, розрахує необхідні для страхування коефіцієнти за лічені секунди — й для накопичувального рівня, й для солідарного. Але це все — механізми. Важливо визначитися зі стратегічним напрямком пенсійної реформи. На моє переконання, поруч зі старою системою соціального захисту слід цілеспрямовано і поступово формувати нову. І нехай різні варіанти вирішення соціальних питань конкурують — життя саме покаже, що з них є більш життєздатним.

*** *** ***

Сьогодні в дискусії щодо принципів пенсійної реформи беруть участь економісти, юристи, соціологи. Але всі вони наголошують: соціальна сфера — це завжди похідна від економіки й політики. Для реформ потрібні гроші й політична воля. Ми ж від себе додамо: ще потрібен час. І хто знає, чи народилося вже в країні те покоління, яке після виходу на пенсію матиме доходи, вищі від прожиткового мінімуму.