Дискуссии с кагебистами помогли мне избавиться от идеализма, — Левко Лукьяненко
Диссидент, правозащитник и дипломат Левко Лукьяненко — о дискуссиях с полковником КГБ, наказании за инакомыслие при Союзе и украинском национальном государстве
"Диссиденты" — совместный проект Фокуса и канала СТБ. Наши герои — люди, которые пережили идеологические запреты государства и за нежелание присоединить свои голоса к хору всеобщего "одобрямса" поплатились годами жизни в советских лагерях и тюрьмах. Сегодня, когда продолжается "гибридная" война, общество радикализируется, а для власти велик соблазн подменить реформы борьбой с фантомами прошлого, как никогда важно услышать голоса этих людей — диссидентов советской эпохи, когда-то не побоявшихся оставаться самими собой, быть другими, выступить против "генеральной линии партии".
Мы заплатили высокую цену за идеологические запреты в прошлом. Помним уроки истории, создавая завтрашний день.
Українці як нація постійно прагнули до незалежності. До XVIII століття включно вдавалися до зброї. XIX століття — просвітянське. XX століття — дві війни. Остання закінчилася 1956 року. Я вважав за свій козацький обов"язок підняти прапор боротьби за незалежність із рук останнього вояка Української повстанської армії й нести його до смерті. Зупиняти боротьбу не можна було, бо це дало б Москві підставу сказати, що Україну упокорила остаточно, що вже немає українців, а є малороси.
Левко Лукьяненко — украинский диссидент, в 1950-е работал в Радеховском райкоме КПСС, но в 1960-е осознал разрыв между советской идеологией и реальностью и начал создавать оппозиционный "Український робочо-селянський союз", выступавший за конституционное отделение Украины от СССР. За это в январе 1961 года Левко Лукьяненко был исключен из КПСС и приговорен к расстрелу по статье 62 УК УССР: "антисоветская агитация и пропаганда". Однако приговор был заменен тюремным заключением сроком на 15 лет. В 1976 году Лукьяненко вышел на свободу и стал одним из основателей Украинской Хельсинкской группы. В следующем году он был снова арестован и приговорен к 10 годам тюремного заключения и 5 годам ссылки. В 1988 году вышел на свободу
Ви питаєте, що я відчував, коли радянська влада пояснювала менi мої "злочини"? У час попереднього слідства в дискусії зі слідчими та комуністичними функціонерами різних рівнів я їм доводив, що суть влади — у її законах. Якщо дійсність не така, то тим гірше для дійсності. Начальник львівського УКДБ полковник Шевченко мені довів: влада — це не той образ, який виходить зі змісту законів, а практична діяльність людей у владі.
Ця влада вустами мого слідчого капітана Денисова мені заявила: коли б УРСС (партія, яку я створив у Львівській області у підпіллі) організувала в якомусь місті, наприклад, у Тернополі, велику демонстрацію за вихід УРСР зі складу СССР на підставі радянської конституції, то війська роздушили б таку демонстрацію.
— І ви б стріляли у демонстрантів?
— А навіщо ж ми тримаємо армію у всіх обласних центрах! – відповів.
Дискусії з Шевченком, Денисовим та багатьма такими ж, як вони, допомогли мені звільнитися від юридичного ідеалізму, хоч, правду кажучи, не вельми був і задогматизований ним.
Брехливість газетної пропаганди й агітації була така велика, що газети трирічної давності переносили до спецсховування і видавали їх читати за спецдозволами. Майже вся історична українська література була заборонена. З художньої класики дозволено було тільки дещо. Наприклад, повість Б. Грінченка "Під тихими вербами" була заборонена.
Коли з"явився самвидав, карали за ті статті, розвідки, вірші, які більш-менш відкрито критикували комуністичний режим. УНФ (Український національний фронт) підпільно друкував журнал "Воля і Батьківщина". Організатора Дмитра Квацька засудили до 15 років ув"язнення, а найближчого співучасника Зиновія Красівського — до 12 років ув"язнення. За працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" карали позбавленням волі.
Снимки лагеря Кучино, где отбывал наказание Левко Лукьяненко. Из архива диссидента Василия Овсиенко. Фото предоставлены историком Ярославом Файзулиным
Я не знаю прикладу, коли сама по собі розмова українською мовою привела когось до ув"язнення. Проте послідовне вживання української мови ставило людину під пильний контроль КДБ. Слідкування сексотів за такою людиною давало їм можливість зловити на якомусь критичному висловлюванні проти влади. Досьє зростало. І якщо в ньому бракувало явної антисовєччини, то КДБ знаходив спосіб спровокувати українця, і тоді формулювали звинувачення за ст. 62 КК України.
Яку культурну політику було б правильно запроваджувати в Україні сьогодні? Україна — незалежна держава. Вирвавшись із московської тюрми народів, влада зобов"язана організувати широку державну діяльність для подолання імперської колоніальної спадщини. Першорядним завданням є розвиток національного інформаційного простору й українізація освіти, науки і всього громадського й публічного життя України. Мета: державу творити як державу української нації, Україну зробити такою українською, як Польща є польською, а Франція — французькою. Методи досягнення цієї мети визначають співвідношення національних громад в Україні: українців — близько 80%, громадян інших національностей — близько 20%. Відповідно до міжнародних правових актів ООН, ЮНЕСКО національна держава це така держава, в якій корінний (титульний) народ (етнос) становить не менш як 67% населення країни. А нас 80%.