Власть как была, так и остается плохой. Она только называется украинской, – Михаил Михалко

Я навчався в російськомовній школі, в інституті також викладали російською. Мати мені колись сказала: "Я тебе хотіла віддати в українську школу. Але ти так гарно розмовляв українською мовою, і я боялася, що ти не вивчиш російську". Тому так і сталося.

Що цікаво? Я закінчив школу у 1958 році, і у підручниках, по яких я вчився, згадувалося про русифікацію українців царським режимом. Потім Хрущов все це діло заборонив, і у нових підручниках нічого про це не писалося.

В кінці 50-х радянська влада взяла курс на ліквідацію національних мов. І вже Брежнєв, коли прийняв нову конституцію в 1977 році, прямо сказав: "Немає національностей, є єдиний радянський народ". Лише тут дехто почав замислюватися: "Ми ж українці. А чого це ми вже не будемо називатися українцями?"

З цією Конституцією в мене також є своя історія. Коли оголосили, що люди можуть вносити до неї пропозиції, я написав їх і пішов здавати. Прийшов у виконком Голосіївського району. Мені кажуть: "Та ми вже достроково звітували, нічого не приймаємо". Пішов в Київраду, ходив по кабінетах, але там також сказали, що вже достроково звітували. Я відчував, що всі ці заклики до внесення пропозицій — "липа", але поїхав у Верховну Раду. Навіть там спочатку ніхто не хотів приймати пропозиції. А потім мені сказали, у яке віконце їх можна здати. Те віконце було закрите, і я до нього стукнув, хотів щось спитати. Висунулась рука, схопила мій конверт, сховалась, і віконце швидко зачинилося. Я думаю: "Що воно таке? Ну добре, хоч здав. Буду чекати". Потім вийшла нова Конституція, а там ніяких моїх пропозицій не враховано. Я сів і почав думати, що робити. Вирішив боротися.

Почав писати листівки і розклеювати їх по Києву. Але була небезпека, що міліція їх одразу зніме. Тому я став маскувати свої листівки під оголошення. Наприклад: "Продається друкарська машинка для виготовлення листівок за незалежність України". Тобто міліція бачить, що в оголошенні є слово "продається", та не звертає уваги, а хтось інший побачить і задумається. Інша листівка: "Міняю першого секретаря ЦК Компартії України Щербицького на Петра Юхимовича Шелеста. Можливі варіанти, але кандидат обов"язково не повинен бути кремлівським сраколизом". Це було в 1977 році. Мені було 37 років, пора було й за голову взятися.

Потім я зайнявся виготовленням емальованих таць з українськими прислів"ями. Хотів, щоб люди не забували, що вони українці. Писав на тацях щось примітивне: "Хліб — батько, вода — мати". Дарував потім їх знайомим та родичам. Були в мене родичі-письменники. Писали про партію, про Леніна, але були патріотами України. Саме вони відкрили мені очі на небезпеку русифікації. Розповіли, що українська мова приречена на вмирання, тому що у науково-дослідних інститутах все пишеться російською. Отже українська бідніє і робиться неконкурентоспроможною. Рано чи пізно вона відімре.

Я працював та їздив у відрядження по всій Україні. І якось у Дніпропетровську зайшов у музей Яворницького та прочитав там оригінал листа запорізьких козаків. Переписав собі і вирішив у такому ж стилі писати листа Щербицькому. Написав, що вони там всі продажні шкури, що продали українську мову. Надрукував і відправив йому. Але ж я хитрий. Пішов на вокзал і попросив чоловіка, який їхав у Владивосток, кинути листа у скриньку там. Той кинув, і цей лист прийшов Щербицькому. Піднявся переполох. Але я не знав про це.

Я був невловимий, тому що працював сам. Друкував листівки, потім їхав у відрядження, а там розпихував їх по поштовим скринькам, по партам в університетах. Декілька разів ледь ноги уніс.

На чому я попався? В мене на Байковому кладовищі похований брат. Я ходив до могили брата та Михайла Грушевського. Купував польську фарбу, брав яйце та опускав одну його половину в жовту фарбу, іншу — в блакитну. Клав ті яйця на могилу Грушевського.

Я ж був тупий, не знав, що Байкове кладовище — то об"єкт спеціального спостереження, що там вичисляли націоналістів. Навіть якщо ти клав Грушевському звичайну цукерку, тебе вже фотографували та вважали, що ти симпатизуєш націоналістам. А я клав жовто-блакитні яйця. Якось я звернув увагу: два чоловіки стоять і уважно стежать за мною. Так мене і взяли на гачок.

Видно, вони вже хотіли ізолювати мене від суспільства, але потрібні були докази. І тут мене, дурного 45-річного націоналіста, кладуть у лікарню на обстеження. Начебто від військкомату. Я не звернув уваги, що мене посилав у лікарню не той відділ, який направляє на комісію, а перший відділ, де сидять КДБісти.

Прийшов у лікарню, ліг на обстеження. А там, видно, були підіслані люди, щоб ставити мені питання, провокувати. Я почав розповідати цим хлопцям, що вони можуть додому з армії не повернутися. Вони кажуть: "Та як це так?". Я відповідаю: "Вас пошлють в Афганістан. Ви навіть не знатимете, куди їдете". Це був 1984-й рік. Я перед цим їздив у відрядження в Крим та був у Керчі на кладовищі. Побачив там цілі вулиці зі свіжими могилами молодих здорових хлопців з написами "Загинув при виконанні службових обов"язків". Я радив цим хлопцям у лікарні вчинити якусь непокору, потрапити в тюрму на пару років і так оминути Афган, бо ця війна була несправедлива. Ну і ще розповідав їм про українську мову, патріотизм. Багато трепався.

Мене затримали на виході з лікарні 14 вересня 1984 року. Провели обшуки у нас вдома та у квартирі мого співробітника.

Що рано чи пізно буде арешт, я розумів давно. Але, може, це навіть і краще — тебе затримують, і ти можеш розповісти правду і слідчим, і судді, і тим, з ким сидітимеш. Можливо, це важливіше, ніж втекти і продовжити писати листівки? Це філософське питання.

За політичні погляди тоді суд КДБ міг дати лише три роки. І ще два — за боєприпаси, які в мене знайшли під час обшуку. Тому, щоб збільшити термін, вони хотіли приплести сюди ще господарські порушення. Тоді було модно давати строки за те, що людина поверталася раніше із відряджень, навіть якщо вона виконувала там всю роботу. Вони знайшли різні записи, докази, і на одному з судів суддя запросив 11 років.

Судів було декілька. Засідання офіційно були відкритими, але двері на них зачинялися. Тоді всі подібні суди так проводили. Казали: це для того, щоб ніхто не заважав, не ходив туди-сюди. На передостанньому суді мені дуже невдало підібрали адвоката. Він виявився колишнім прокурором. Гниль. Замість того, щоб захищати, почав сам мене засуджувати. Тоді мені дали 11 років. Але ще до цього мені добрі люди підказали, що суддя, який проводив засідання, — п"яниця. Я написав на нього скаргу — що він прийшов на засідання у нетверезому вигляді і що я прошу пересуду. Мені призначили новий суд.

Ми знайшли іншого адвоката — єврейку. А євреї — це люди, які служать тому, хто їм платить. А той колишній адвокат — зараза. Ми йому платимо, а він служить державі! Нова адвокат все зробила добре, і мені дали три з половиною роки. А випустили по амністії ще раніше — на місяць чи два.

Я вийшов у жовтні 1987 року. В той час вже два роки йшла перебудова. Я дивився на зоні телевізор, і з нього казали такі речі, які я на волі боявся подумати.

Пригадую, як йшов з тюрми до електрички і дивився на все. Земля під ногами колихалася. Такий цікавий був стан.

Потім почав влаштовуватися на роботу. Хотів повернутися на своє підприємство. Думав: вже перебудова, ніхто нічого не боїться. Прийшов до колишнього начальника, а він перелякався і втік. Я бачив, що мені симпатизують, але бояться прийняти на роботу. Такий в нас народ.

Дисидентство можливе і зараз. От люди з Майдану пішли на фронт і там побачили, що Порошенко нічого не робить. Вони розуміють, що треба повернутися і примусити його щось робити. Але в кожній військовій частині повно стукачів, і вони доповідають: "Такий-то обіцяє повернутися до Києва та організувати новий Майдан". Потім таким людям шиють кримінальні справи і саджають. Влада як була поганою, так і залишилася. Вона тільки зветься українською.

Зараз влада роздає учасникам війни та сім"ям загиблих земельні ділянки. Вже 220 гектарів лісу у Биковні роздали. Ці люди землю продадуть, і її просто забудують. Але у Києві є 100 тисяч незаселених квартир, а крім того — 50 будинків, побудованих без документів. Ось це людям і потрібно роздавати.

• Читайте также: Меня везли до Урала 36 суток, в этом же лагере погиб Стус, — Василий Овсиенко

15 травня Товариство політв"язнів запросило мене у Биковню на один захід. Я знав, що там буде президент, і намалював плакат. Президент прийшов, поклав квіти, потиснув руки політв"язням і вже розвернувся уходити. Тоді я встав на лаву позаду охорони, дістав свій плакат і кажу: "Петро Олексійовичу, підійдіть, будь ласка, до мене!". Він підійшов. Я кажу: "Почитайте". А там написано: "Вимагаємо припинити нищення Биковнянського лісу". Він прочитав і показав, що можна згортати. Я йому кажу: "Це злочин — знищувати природу, прикриваючись героями війни". Ну і він пішов. Тобто, ви бачите, дисиденти є завжди, і боротьба триває.