У сучасному світі, перенасиченому «драстичною» інформацією та тривогами війни, ми часто втрачаємо зв'язок із власним корінням. 10 квітня у київському Pochayna Event Hall відбудеться ексклюзивний показ вистави «ЗЕМЛЯ-ПІСНЯ» Львівського академічного муніципального театрального, художньо-дослідницького та освітнього центру «Слово і голос». Це не просто фольклорне дійство, а духовна практика, де головною героїнею є сама Українська Пісня.
Режисерка вистави, лауреатка Шевченківської премії Наталія Половинка переконана: давня пісня — це код, що допомагає людині вистояти. В інтерв’ю для Фокусу ми говоримо про те, як у часи війни давня пісня стає «антеною», що вичитує смисли із часу та промовляє про те, що в нас найголовніше, як через імпровізацію на сцені віднайти в собі «точку перетину» болю та радості, як стирається стіна між сценою та глядачем, та чому українська пісня — це знання, яке здатне зцілити і дати сили жити.
- Назва «ЗЕМЛЯ-ПІСНЯ» звучить як єдине ціле. У пресрелізі йдеться, що земля — це і є пісня. Можете це пояснити?
Я, власне, говорю про нашу землю. Сама земля, по якій ми ходимо, Україна – це і є пісня. І я собі з дитинства завжди знала, що на цій землі всі люди її чують і всі звучать нею. Всі її співають.
Бо співає сама земля. Так уже сталося, що в нас в Україні найбільше знання, як жити, найбільша мудрість, найкраща поезія, найкраща музика — все наше найкраще, все знання як жити, зібралося в пісню. Народ висловив себе і висловлює-вигукує його собою до неба через пісню. Весь свій біль-радість так вимовляє-вимолює.
І тому нам треба нахилитися, побачити це золото під ногами й підняти, піднести його. Піднести та побачити, як воно сяє. Оце і є «ЗЕМЛЯ-ПІСНЯ».
Така праця — нахилитися, підняти й роздивитися ці пісні. Побачити, що в променях сьогоднішнього дня, вони тільки набирають своїх барв, змістів. Вони все багатші, глибші з кожним днем. І все сучасніші насправді. Тому що той зміст, який вони нам несуть і який ми, співаки на сцені пропускаючи через себе, передаємо іншим людям, цей зміст — він вічний і він ніби омолоджує, овічнює людину.
Тобто, завдяки пісні, як каже Шевченко, серце людини — «воно знову оживає і сміється знову». І людина разом з ним укріплюється, бо вона ніби пізнає своє справжнє обличчя.
- Вистава відбудеться у Страсну п'ятницю. В час тиші та глибокого зосередження. Чому саме цей день є найбільш звучним для того, щоб почути «ЗЕМЛЮ-ПІСНЮ»?
Знаєте, коли запропонували цей день, спочатку я сказала «ні». Бо в цей день ми завжди співали давні духовні напіви України по церквах — таку Прощу до Плащаниці.
А за кілька днів я зрозуміла, що це добрий день для цих пісень. Бо вони ніби натягують тятиву між землею і небом в тобі й через тебе. Струну, яка є те, що старці називають «вопль умний». Тобто це глибинне звернення людини до неба і настроєність почути оцей звук неба і поміч неба — благодать.
Ці ж пісні так і створювалися спокон віку, щоб ми настроїли свій слух на те, що більше за нас. Вони і є цим зверненням землі — до неба. І в якийсь момент у виставі наступить тиша, і це буде час, коли ми заспіваємо два духовні напіви саме зі Страсної П'ятниці і Великої Суботи.
Коли ми співаємо «ЗЕМЛЮ-ПІСНЮ», у нас часом виникає «Господи помилуй». А цього разу будуть оці два напіви Страсної Седмиці, як сама тиша насправді — як звучання самої тиші, яку весь час настроюють пісні.
- Один з глядачів зауважив, що в виставі немає жорсткого сценарію. Будь-яка актриса може розпочати будь-яку пісню, а інші підхоплять. Як ви досягаєте такого рівня взаємодовіри в колективі, де імпровізація стає існуванням на сцені, а не просто художнім прийомом?
Основна структура у виставі є, також в ній є цей елемент імпровізації — тобто є композиція, а вже всередині кожної частини можуть з'являтися несподівані якісь пісні, і вони можуть мінятися місцями і так далі. Яким чином випрацьовується, такий слух на можливість? Через спільний тренінг-ритуал. Він розробляє такий канон існування на сцені, коли воно відкрите, немає цієї стіни між глядачем — навпаки, поступово знімається стіна, поступово відкривається простір і в цьому просторі публіка крок за кроком стає співучасником.
Бо як і ми просто зараз відкриваємо для себе пісню, — не презентуємо пісню, а ми її саме пізнаємо от зараз на очах у публіки — так ми створюємо можливість для публіки теж просто зараз, в оцей час, пізнавати пісню. Як потік знання, який прямує просто до тебе, персонально до кожного — як до актора, так і до свідка, глядача.
- Чи складно сучасній людині віднайти в собі той давній звук, що йде з землі?
Якщо хтось десь колись мав можливість доторкнутися до процесу, як розчищають ікону давню — то це отака робота. Це неймовірно кропітка праця розчищання оцього лику тебе справжнього. Оця робота з собою, робота з колегами — саме розчищання ікони.
Коли працюю як педагог, то все-ж я тільки направляю. А основна робота чиниться самою людиною. Іде оцей складний і тривалий процес розчищання ікони, цього доступу до серця людини від завалів, для того, щоб вона могла почути справжнє.
Запитання до пісні. Відкрий мені своє обличчя. Про що ти? Що саме в тобі сховано за таким нібито простим сюжетом? Яка таємниця захована між словами і за красивою мелодією? Бо пісня — це таке закодоване знання. Воно, знаєте, як в казці пишеться: за сімома печатями, а потім треба дійти до дерева, піднятися на найвищу гілляку, а там буде таке яйце, а його треба розколоти… Тільки от такою дорогою.
От так довго-довго-довго йдеш і весь час питаєш, питаєш, «у чому твоя таємниця?» І оскільки пісня — це живий потік знання і краси, які спрямовані до тебе, то коли ти питаєшся, питаєшся його, то поступово відкривається тайна, яка, і поза сюжетом, і крізь сюжет, і поміж словами, і в тоні, і в саме такому мелосі, проступає та таїна, яка саме до тебе звернена. Саме тобі щось каже. Тому ці пісні живуть століттями, живуть і нас переживуть.
Тому що оце знання —це духовна вість, як тобі жити, яка передається з рук в руки до тебе і далі. Спочатку родове передання було — від батька до сина, потім — від майстра до учня. А сьогодні вже по-різному, і все одно ти весь час випитуєш, хоч і в книжці, в записі: що тут є таке, що мене настільки торкає? І тоді ти відкриваєш саме те, що дійсно до тебе персонально звернене.
Секрет, який є «прежде тебе», (старослов’янською), передує тобі, звернений до тебе, щоб ти прокинувся, ожив, оживотворився, усміхнувся, отримав і зцілення, і силу жити далі, і ковток повітря, і радість в очах.
- У 2026 році українська пісня сприймається інакше, ніж десятиліття тому. Чи змінилися сенси давніх пісень у вашому репертуарі за час повномасштабної війни? Чи взагалі під час війни, я би насправді сказала.
Пісня вичитує смисли із часу — працює як така антена, вловлювач, відчитувач, зібрання сенсів. І в час війни, зараз, пісня ще більше відкриває, наскільки життя людини — це хрест: «біль-радість».
Біль-радість як одне. Оця точка перетину хреста — це і є людина. Її розтягує горизонт світу, земля тягне до себе — її біль, її війна. І небо тягне до себе — з його поміччю, із його миром. І от людина в цьому хресті і є.
Людину життя зносить і розтягує в різні боки. А коли вона знаходить своє справжнє місце, то в ньому є одразу все і всі. І от це пісня і співає, несе тобі і відновлює в тобі оцю точку перетину, цього хреста, ніби несе тобі — все. Дає тобі можливість бути в рівновазі і з радощами повсякденного життя, і з великим болем цього тривання війни. Дає тобі силу бути в балансі, як би ми сьогодні сказали, у всеприйнятті, у всепрощенні, у примиренні з іншою людиною, і найголовніше — у примиренні з собою самим, що «я не можу все, але я можу бути на своєму місці і мати зв'язок з усім».
І оцей якийсь такий тихий внутрішній баланс так делікатно несе пісня, настільки сильну дію вона здійснює — в такий неймовірно тонкий, делікатний, бережний спосіб.
- Вистава описується як розмова землі з небом. Чи відчуваєте Ви під час виступу, що цей спів має терапевтичний ефект для глядачів, які прийшли з власним болем та втомою?
Пісня є і буде — вона йде до нас, вона йде крізь нас, іде далі, до наших дітей, внуків. І доки українці будуть співати, тоді буде Україна. І доки людина буде співати, тоді буде людство.
Ріка пісні, саме знання буття, яке вбирається в таку красиву форму, мелодію, текст. А насправді воно — прежде слова і прежде звуку, це знання, бо воно як народилося колись із тиші людського серця, так воно і торкається самої тиші людського серця сьогодні. І саме цей дотик пісні, він зцілюючий, бо він повертає тобі — тебе.
Тебе, якого ти не знаєш, якого ти тільки потрошки десь там впізнаєш, а часом зовсім губиш. А пісня тобі дарує тебе цільного, тебе такого, якого ти іноді лиш трохи себе впізнаєш. І оцей процес, коли по-справжньому хтось співає пісню, то це він її прямо зараз вперше відкриває.
І тоді ти, будучи публікою, чи свідком, ти теж відкриваєш. І ми так ніби йдемо разом таку прощу. Йдемо собі таку дорогу, цю дорогу веде пісня, ми собі йдемо поруч, як подорожні, і до нас спускається, снизходить, торкається нас оце вічне знання. Воно таке просте-просте, але чомусь, найпростіше — ми найбільше забуваємо. А саме оце найпростіше — це і є наше життя.