Ящик апельсинов. Как мальчик Тарас через Крым в Америку бежал

КТО ОНА

Писатель-документалист, журналист. Родилась в Грозном. Когда ей было девять лет, началась чеченская война. Вела дневники. Спустя годы их опубликовали — в этих текстах была война глазами девочки, подростка, девушки. В 2013-м переехала в Финляндию, где получила политическое убежище. Финалист премии имени Андрея Сахарова "За журналистику как поступок" (2012 год), лауреат литературного конкурса имени Януша Корчака

ПОЧЕМУ ОНА

Свидетель двух чеченских войн. Автор книг "Дневник Жеребцовой Полины", "Муравей в стеклянной банке. Чеченские дневники 1994–2004", "Тонкая серебристая нить" (рассказы). В 2015 году в украинском переводе вышли "Чеченські щоденники 1994–2004 рр.", в 2016-м — "Тонка сріблиста нить", в 2017-м — "Осляче поріддя"

Одного пізнього вечора на кухні спалахнула дискусія, чи добре жилося в СРСР?

То сусіди пили в нас чай. Баба Ніна заявила, що непогано: колгоспи, городи; а тітка Тамара сказала, що завжди ненавиділа СРСР.

Мені ж, дитині, що СРСР, що Карабас-Барабас — було все одно. Я тоді нічого не розуміла.

Щоправда, якось, проходячи мимо плаката з Леніним в оточенні дітей, я спитала:

— Це все його діти? Багатодітний тато?

— Ні, — відповіла мама. — Він просто зібрав їх біля себе. Дітей революції породив. Та власних дітей, за офіційною версією, не мав.

— То він що — чужими дітьми прикрився? — спитала я.

— Тихо будь! — озираючись на всяк випадок, мовила мама. — Бо ще хтось почує! Колись люди доноси писали — і сусіди потрапляли в тюрму або їх розстрілювали! А в школі змушували носити значки з "дідусем Леніним"!

— Ти носила?

— Я ніколи не була в комсомолі! — чомусь гордо відповіла мама й додала: — А в школі всі ходили з тією фізіономією на значках.

На цьому моє пізнання дідуся Леніна обірвалося. Потім із книжок я довідалася, що його поцілили отруйними кулями, він довго хворів і помер, і на його місце прийшов якийсь Сталін, якого всі боялися ще більше й зовсім подуріли, списуючи папір доносами на сусідів…

— Залізна завіса! — наполягала тітка Тамара. — Люди — як піддослідні пацюки! — Ми пісні в колгоспі співали, як ішли в чотири години ранку корів доїти! Краса! — чомусь тішилася баба Ніна.

— Тридцять сьомий рік! ГУЛАГ! Штрафбати! — сперечалася, червоніючи з гніву, Тамара.

— Відлига! Проект БАМ! Біломорканал! Гагарін! Балет! Кукурудза!

— Черевиком по столу! Ганьба на весь світ! І люди не кохаються!

— Ну, прошу вас, я таких дурних балачок не слухаю! — сказав мій дідусь і вийшов покурити.

— Звісно, твій же літак відлетів! — гукнула йому вслід тітка Тамара.

А потім усі поглянули на маму, ніби вона мала стати на чийсь бік.

— Маленькою я вчилася в Ростові-на-Дону, — почала мама свою розповідь. — У нашому класі навчався хлопчисько на ім"я Тарас. У дванадцять літ він уже курив цигарки, цмулив пиво й зачіпав дівчат. Більше "двійки" не отримував, тричі його лишали в класі на другий рік… Це було на початку шістдесятих… Хлопчик мріяв утекти з СРСР і всім про це розповідав! Він нічого не вмів, лиш сяк-так грав на трубі. "Ось виросту й прославлюся в Америці!" — хвастався він. Тарасових батьків викликали в школу, соромили на кожних зборах. Ми тоді вивчали французьку мову — англійської в школах не було. Яка там Америка! Але Тарас не зважав на кепкування і щодня розповідав, що втече з СРСР. І якось — зник!

Міліція шукала, рідня була в розпачі, та його не знайшли. Потім уже, за кілька років, розповіли, що хлопчисько з Ростова-на-Дону доїхав на попутних вантажівках до Криму, проник "зайцем" на торговий корабель — і поплив до Америки. У дванадцять років! І трубу свою не забув!

— Невже він там прославився? — спитала баба Ніна, поправляючи круглі окуляри, які зі здивування сповзли їй на носа.

— Ні, не прославився. Але він довідався, що в Криму є великий порт, куди приходять кораблі з Індії, вантажі сортуються, частину їх везуть в Америку, — і він знайшов такий корабель! Минуло двадцять п"ять літ, і його сестра отримала листа. Мати вже померла, так і не дізнавшись, що з ним трапилося. А в листі Тарас писав, що заховався в ящику з апельсинами і їв їх, поки плив до Америки!

— А в туалет він як ходив? — поцікавилася я.

— Там був і туалет — в ящику! Схуд, захворів, пережив шторм, але доплив! Побачив статую Свободи! Крадькома зійшов із корабля. Мови не знав. Трубу якась шпана зразу ж і відібрала, добре відлупивши. Так він вивчив перші англійські слова. Брутальні, звичайно. Та ще знак пальцями замість лайки.

— Та ти що? Клас! — плескала я в долоні, не тямлячи, про що йдеться.

— Потім він мешкав у порту, крав, жебракував. Вивчив мову вулиці, вигадав легенду з таким же волоцюгою, як і сам, отримав паспорт і роботу на заправці. Грошей їм не платили, але були чайові за те, що протирав скло чи заливав пальне. В листі він писав, що раціон його добового харчування — це кухоль пива й кілька пиріжків. І так не рік і не два. Більше нічого. Він жив ощадливо, збирав гроші копійка до копійки — і викупив заправку. Потім, із тим же давнім другом, побудував готель. Змінив ім"я, одружився з американкою. На фотографії, що прислав у листі, йому вже років сорок. Респектабельний, солідний. Стоїть неподалік свого дому й авта, поряд — дружина й двоє синів. Такою виявилася його американська мрія. А от музикантом не став…

— От життя! — замислилася тітка Тамара. — Кіно треба знімати!

— Кожен викраде ключ від раю, якщо вдасться, — зітхнула баба Ніна. — Хто не зможе, лишиться в пеклі.

• Читайте также: За передовую магию. 5 лучших книг месяца

Мама налила сусідкам ще по горнятку чаю й пригостила домашнім печивом.

А я, втікши від дорослих, заплющила очі й уявила собі хлопчика, що потрапив у шторм у ящику з апельсинами, і більше за все на світі заздрила його нерозсудливій хоробрості.

Переклад: Оксана Думанська