Операція "Локалізація". Чи є в Україні приклади успішного протекціонізму?

2020-07-27 10:07:13

87 0
Операція "Локалізація". Чи є в Україні приклади успішного протекціонізму?

Зараз у парламенті зареєстрований та ухвалений у першому читанні законопроєкт №3739 про локалізацію виробництва при публічних закупівлях. Документ пропонує тимчасово з 1 січня 2021 року і терміном на десять років, встановити особливості при проведенні держзакупівель окремих товарів, якщо обсяг їх виробництва в Україні знаходиться нижче встановлених законом норм локалізації. 

При цьому, запропоновані норми стосуються тільки держзакупівель спеціального транспорту для потреб енергетики, муніципального транспорту і ЖКГ. Для даних видів продукції встановлено такі норми локалізації: з 2021 року - 25-45% спеціального транспорту має виробляється в Україні. З 2024 року - 40-60%.

Прихильники локалізації говорять про те, що таким чином підтримують вітчизняного виробника, актуалізуючи відоме гасло "Купуй українське!". Противники ж такого протекціонізму критикують його за те, що на їхню думку, він сприяє корупції і суперечить зобов'язанням України перед ЄС в частині неприпустимості дискримінації іноземних виробників в процесі держзакупівель. 

Поки одні лобісти сперечаються з іншими, є привід поговорити про дещо інший аспект цього питання. А саме: чи є в Україні приклади успішного протекціонізму?

 Я наведу принаймні чотири відомі мені випадки, коли протекціонізм/локалізація та вирощування "галузей-малюків" не спрацювали, або успіх є доволі сумнівним. Два – очевидні, а два – не дуже очевидні. 

Перший приклад — це стимулювання виробництва сільгосптехніки та устаткування. 

В Україні вже принаймні 15 років діє програма компенсації вартості закупівлі вітчизняної сільгосптехніки (до 30%) для аграріїв (за виключенням 15-17рр.). Чи бачимо успіхи? Ні. Аграріям більше подобається купувати імпортну техніку.

На практиці  ми стикаємось із ситуацією, коли інвестиції в техніку та обладнання і так відбулись би, безвідносно до наявності компенсації, а сама компенсація є просто приємним бонусом для виробників. З точки зору ефективності використання грошей платників податків – це абсолютно даремна трата ресурсів, оскільки нічого нового чи додаткового це не створює.Більше детально про це вже писав раніше.

Другий приклад — виробництво азотних мінеральних добрив. Нещодавня голосна історія про ідею запровадити квоти. Але вже і до цього моменту (з 2008 року), виробник(и) азотних міндобрив були непогано захищені від конкуренції. Чи допомагло це розвитку галузі? Відповідь очевидна – ні. 

Третій приклад  — мито на експорт насіння соняшнику. Мито було запроваджено ще в 1999 році, та фактично змушувало аграріїв реалізовувати соняшник на внутрішньому ринку за нижчими цінами. Це є захистом/підтримкою виробників олії. Всі знають, що наразі переробні потужності олійно-екстракційних заводів за останні 16 років збільшились більш ніж у 5 разів, і зараз вони становлять близько 19,5 млн т олійних. Україна – номер один в світі за експортом олії соняшникової, ніби так і треба далі. І зараз вже багато можна чути, що із соєю потрібно зробити аналогічно.  Проте якою ціною все це відбулось?

Можливо парадоксально, але звичайні арифметичні розрахунки дозволяють засумніватись в тому, що Україна отримує більше доданої вартості від довгого ланцюжка (соняшник-переробка-експорт) ніж від коротшого ланцюжка (соняшник-експорт).  І я не згадую вже екологічну складову, сівозміни і тд.

Четверте — виробництво курятини. Ніби успішний кейс, дуже ефективнивне виробництво, атакуємо експортні ринки і тд. Але питання — якою ціною, адже з 2002 до 2012 виробники курятини (за даними ОЕСР) мали значну підримку (різними шляхами), яка в сукупності складала щонайменше 40% від їх доходу. 

Ще раз, принамні 40% доходів виробників курятини — завдяки різноманітним протекціоністським заходам з боку держави та лобістів галузі. За успіх галузі заплатили ми всі, споживачі (через вищі ціни) та платники податків (через субсидії). Чи можливий був би подібний результат без підтримки — моя відповідь ствердна, адже все в Україні грає на руку таким виробництвам — із коротким циклом (коротше ніж виростити зерно), навалом свого відносно дешевого зерна і тд. 

Звичайно, ще треба все достеменно підрахувати, але протекціонізм в цьому був зайвий. Ці кошти можна було використати більш ефективніше.

А які кейси можете згадати ви?

Першоджерело.

Публікується з дозволу автора.