Мнение: Бути бунту

Двері-вінок-депутатські мордобої. Прокурорський східняк під акомпанемент "Мурки" звинувачує Луценка з Тимошенко. Газовий гарбуз від Білокам"яної. Шлепер-йолка-кровосісі. Інтеграційний гарбуз від Брюсселя. Податкові кодекс і майдан. Кредитна дуля МВФ. "Умикни Україну" і умикнута у Шкляра Шевченківська премія. Позичена "Опотьюніті Юкрейн" і завезена з Китаю гречка. А головне: протести-протести-протести... Як казав герой одного совєцького блокбастера: "Яке цікаве у людей життя! Туди їдуть – стріляють. Назад їдуть – стріляють!" Адреналін повернувся у кров приспаних постпомаранчевим застоєм українців. Жити не стало краще – тут ми дякуємо кризі – але стало веселіше – спасибі жителям Донбасу!

Тюремне "не вір, не бійся, не проси" стає принципом стосунків українців з власною державою.

"Які вибори?! Вони усіх куплять!" – сказав нам недавно один песиміст у маршрутці. Ну що тут заперечиш? "Вони куплять усіх, а ми купимо вила!" – тут-таки відповів йому з іншого кінця інший – здається уже оптиміст.

Чи змінилася Україна за ці два роки правління? З точки зору останніх десятиліть, певно, так. Але якщо глянути глибше...

Останні півроку ми працюємо над коміксом з історії України – короткою літературною версією для дорослих і дітей. І якщо глянути на теперішню ситуацію з точки зору віків, доведеться визнати, що все повернулося на кола свої. З часів монгольської навали і до сьогодні українці знаходяться у безперервній боротьбі проти влади. Вона має різні форми, але не припинялася ані на рік. Може, саме тому гербом України є вила?

Згадаймо, що ми маємо в Україні останні сімсот років. Стихійні бунти – від протимонгольських до Славянська у п"ятдесят шостому. Культурне підпілля – від братств до дисидентів і самвидаву. Повстанські республіки – від гайдамацьких січей до Колківської у 1943. Визвольні війни – від стодвадцятирічної протимонгольської до десятирічної кампанії УПА.

На межі двадцятого століття запал українців теж не згас. Революція на граніті і Помаранчева революція пішли "на ура" саме через звичку українців до спротиву владі. А от постпомаранчева депресія примусила засумувати.

І от тепер Янукович подарував нам надію на продовження бунтарських традицій. Що ж об"єднає українців у цій боротьбі? Які гасла згуртують нових гайдамаків?

Президент Янукович став символом воцаріння в Україні традицій і стандартів кримінальної культури і системи цінностей. Звісно, не він першим привів до влади злодіїв, але Гарантом цього процесу став саме діючий президент. Бандитські дев"яності легалізували кримінальну культуру, пустили її стандарти у широкий обіг. Тому коли у коридорах влади стали з"являтися колишні "кидали", шулери або грабіжники, їм не довелося навіть приховувати власних звичок і біографій.

А два роки тому державна піраміда склалася остаточно – збудована на кримінальному фундаменті система увінчалася "путьовим" дахом. І тюремне "не вір, не бійся, не проси" стає принципом стосунків українців з власною державою.

Проте у житті нормальних людей відбуваються зовсім протилежні процеси. Наприклад, масовий рух відродження вікових традицій культури, який росте і міцнішає з початку двотисячних. Книжкові виставки, фольклорні фестивалі, розквіт традиційних ремесел, обрядів і забав, епідемія вишиванок і сплеск популярності музичного неофолку – це наочні ознаки оздоровлення нації.

Є у цих тенденцій і свій символ – "Країна мрій" – фестиваль, який швидко переріс свій первинний задум і плани організаторів. Бо потрапив на народну хвилю. Новий культурний рух, як магніт, притягує і збирає докупи людей, які визначають авторитет людей не за кількістю ходок на зону, лейблами на одягу або страусовими туфлями. Україна поляризується: владні центри акумулюють блатних, культурні – людей порядних.

Протистояння на цій лінії напруги є зараз найбільшим. Форму протесту передбачити не візьмемося, але сторони його вимальовуються вже досить чітко. Саме тому, до речі, жоден партійний лідер не може ані засідлати, ані очолити цей процес.

Праця над історією України – хай би навіть коміксом – дозволяє подивитися на теперішніх правителів з історичної відстані. І знаєте що? Звідти їх зовсім не видно. Згадується анекдот сімдесятих років: у Енциклопедії ХХІ століття написано: "Брежнєв Леонід Ілліч – дрібний політичний діяч епохи Алли Пугачової". Тоді це було неймовірно смішно. А зараз? Хто пам"ятає орденоносного клоуна-убивцю, що розв"язав війну в Афганістані? А хто пам"ятає Мішку Япончика, який захопив колись Одесу і абсолютно серйозно збирався керувати містом?

Час мине. З владних кабінетів нарешті виженуть усіх персонажів з кримінальною біографією, аматорів шансону, усіх, хто хвалиться машинами, гелікоптерами та діамантами – незалежно від того, які політичні кольори вони представляють.

Мнение опубликовано на сайте Фокус.ua на украинском языке с целью сохранить особенности авторского стиля писателей.

Фокус.ua