В лагере я сидел с элитой общества — профессорами, генералами, врачами, — Виктор Кукса

Це був 1966 рік. Все було таке дрімуче, панувала радянська система. Єдиним ковтком повітря було "Радіо Свобода", а ще в Києві працював Клуб творчої молоді. Патріотично налаштовані люди ходили туди знайомитися, гуртувалися. Потім почали з"являтися патріотичні осередки. Там можна було вільно говорити, читати нелегальну літературу.

Ми хотіли зробити щось таке, що привернуло б увагу, показало, що не все знищено, що в країні є люди, які думають та мріють, які розуміють, що Україна — це не спальний район, а Батьківщина. Треба було щось робити. Але що? Це було не так просто. Зараз всі дуже розумні і сміливі. Але так було не завжди. Та епоха була страшна і жорстока.

Ми вирішили встановити на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства український національний прапор. Чому саме цей інститут? Бо він розташований біля метро, і молодь, яка йшла на демонстрацію 1 Травня, збиралася біля цієї станції метро. Ще прапор могли побачити люди, що їхали на трамваях. Отже, місце обирали з огляду на кількість людей, які зможуть побачити прапор.

Купили тканину і пошили прапор. Вирішили, що на ньому повинні бути всі наші державні ознаки. Зробили на ньому герб і написали: "Ще не вмерла Україна. Ще її не вбито". Патріотично звучить? А уявіть, як це звучало на той час.

Все робилося вночі. Я взяв прапор, кухонний ніж та поліз наверх. Було дуже тяжко, я навіть думав, що не осилю.

Видряпався на кришу, зрізав ножем червоний прапор та повісив наш, національний. Страшно було тільки на початку. А коли вже вирішиш щось зробить, то знаєш: якщо не ти, то ніхто.

Останнім трамваєм ми повернулися до гуртожитку і чекали на ранок. Звісно, що о десятій годині нашого прапору на інституті вже не було, але серед людей пішов слух. Був великий розголос, а ми цього й добивалися.

Чи думав я, що мене можуть заарештувати? Риторичне питання. Якщо так думати, ніхто ніколи нічого не зробить. Навіть, я вибачаюсь, злодій, який лізе у вікно в квартиру. Якщо він знає, що не досягне успіху, ніколи не полізе. Так і тут.

Звісно, після нашого вчинку КДБшники кинулись шукати винних. По літерах, які були написані на прапорі, вони встановили почерк та взяли мого подільника. Потім прижали його, і він розповів про мене. Куди йому було діватися?

Я розумів, що мене теж візьмуть. Але що можна було зробити? Нічого, чекай собі на свою чергу — та й все.

Я відсидів у таборі два роки. За цей час мої погляди стали міцнішими, я загартувався. У таборі багато людей, і всі вони були непрості. Це професори, доктори наук, академіки, студенти, офіцери, генерали, лікарі вищої кваліфікації. Я потрапив у елітарне середовище. Там можна було вільно говорити про те, що думаєш. Завдяки таким речам духовно зростаєш.

Після табору почалося дуже жорстоке і страшне життя. Постійні обшуки вдома, зміна місць роботи. Кругом стукачі та агенти, які пишуть на тебе наклепи. Раз на тиждень треба було відмічатися у КДБ. Люди боялися говорити зі мною.

• Читайте также: Меня везли до Урала 36 суток, в этом же лагере погиб Стус, — Василий Овсиенко

Було тяжко, але ми знали, що ця імперія скоро розвалиться. Врешті-решт, як ми мріяли, так і сталося.

Зробив би я той вчинок зараз? Тепер я старший, і вже немає тієї системи. Але я не змінився. Коли в людині з дитинства закладені патріотичні почуття, як би їх не намагалися стерти, вони залишаються.

• Читайте также: Власть как была, так и остается плохой. Она только называется украинской, – Михаил Михалко

Зараз у нас багато патріотичної молоді. Ви думаєте, ці люди виросли на голому місці? Ні. Коріння їхнє — там, десь у Холодному Яру, у криївках ОУН-УПА. Це коріння ніколи не витравити.

Як буде розвиватися далі ситуація в Україні, залежить лише від керівництва. Якщо воно буде опиратися на патріотичну молодь, а не на долар, нас ніхто ніколи не переможе.