Фабрика експертів. Історик Андрій Портнов про відмову від соціальних мереж, глибше переживання часу та смерть листування

ХТО ВІН

Історик, редактор, автор п"яти книжок та понад 200 наукових статей з історії Східної Європи, проблеми пам"яті регіону, історіографії

ЧОМУ ВІН

Єдиний професор історії України в Німеччині, виступає на багатьох академічних та медійних майданчиках в країнах ЄС

Чому ти як історик вирішив "піти" із соціальних мереж?

— Наприкінці літа 2017-го я вирішив "піти" з Фейсбуку — єдиної соціальної мережі, де я був. Це стало продуманим рішенням активного користувача, який розчарувався в самому форматі такого спілкування. Окрім того, я просто хотів мати більше часу для завершення своєї книжки про рідне місто — Дніпро. Тепер можу точно сказати, що життя без Фейсбука триває, і місцями воно навіть більш насичене й змістовне за життя із ФБ. Але це не значить, що я ніколи вже не повернуся до Фейсбуку...

Президентські кампанії, того ж Трампа, зав"язані на соціальних мережах, і без них зараз нікуди. Що публічні інтелектуали роблять в Фейсбуці та Twitter?

— Почну з того, що я не відчуваю себе "публічним інтелектуалом", але знаю, що деякі колеги так думають про мене. Очевидно, що більшість інтелектуалів в соціальних мережах шукають визнання і слави. При цьому в українському просторі той самий Фейсбук грає набагато більшу роль, ніж, скажімо, у Німеччині. Думаю, це пов"язано із структурою та проблемами медіа та медійного поля. До того ж інтелектуалам в Україні бракує зворотної реакції. Якщо вони публікують книжку, статтю чи просто пост, то саме Фейсбук дає хоч якийсь відгук. Мережі якісних інтелектуальних часописів чи навіть інтернет-форумів, принаймні із тих тем, якими я фахово цікавлюся, в Україні практично немає. А Фейсбук дає хоча б моментальний ефект зворотного зв"язку.

Чому для українських інтелектуалів важливий цей моментальний ефект зворотного зв"язку?

— Мені здається, в багатьох є проблема нестачі чи браку комунікації у ширшому фаховому колі. Але, мабуть, варто говорити й про інше. А саме: про нині вже очевидну специфіку організації інформації в соціальних мережах. Коли люди починають некритично описувати складну соціальну реальність винятково на підставі того, як виглядає їхня, зазвичай, як знаємо, свідомо допасована під певного користувача стрічка новин у ФБ. Від цієї небезпеки надмірної компліментарності ракурсу я також хотів звільнитися.

Фейсбук в Україні "монетизує" компетентність істориків?

— Монетизує. Я сам не раз опинявся в ситуації, коли після якогось мого ФБ-посту про актуальні польські чи німецькі події мене одразу запрошували прокоментувати ті самі теми на телебаченні. Але ФБ-пост не робить ні з кого "експерта" автоматично. Знайти справжнього експерта з будь-якого питання вельми важко. А от натрапити на самозакоханих "знавців усього" дуже легко.

Де межа між свободою, про яку ти кажеш, та бажанням заховатися від шаленого потоку новин про те, що відбувається в країні?

— Як на мене, варто більше читати книжок, а не лише зосереджуватися на поточних і часто надто скороминущих новинах. Читати Мопассана, Оскара Уайльда, Віктора Петрова-Домонтовича, Буніна... Такі тексти налаштовують на інакше, глибше переживання часу. А це те, чого дуже бракує в наш вік поспіху й поверховості.

Минулого року я прочитала листування Буніна та Набокова. А листування між інтелектуалами в Фейсбуці — це написання усної історії онлайн?

— Фейсбук є і цим також. Хоч мені дуже прикро, що месенджери вбили класичне листування на папері, з особистим підписом, з певними ритуалами листовного спілкування. Я щасливий, що встигнув ще листуватися із такими істориками, як Омелян Пріцак і мій науковий керівник — Ярослав Ісаєвич. Це був унікальний досвід. Лист є безцінним артефактом культури. І він практично зникає на наших очах.

Одна із твоїх тез була про те, що ми забагато документуємо. Що ти мав на увазі?

— Для мене Фейсбук — це насамперед історія Майдану і потім війни. Я сам став активно писати в ФБ, коли почалися події в Києві, а потім в Криму і на Донбасі. Деякі мої друзі видали пізніше книжки із своїми ФБ-дописами, і це дуже важливі книги. Натомість, як майбутнім історикам працювати із цілим велетенським масивом ФБ-текстів про Майдан, я не знаю.

Але ця інформація потрібна?

— Дуже потрібна. І через те, що це справді масове (тобто йдеться про велику кількість дописів) джерело. І через його безпосередність, миттєву фіксацію емоцій і оцінок. Зараз є немало дослідницьких проектів про інтернет-джерела, але я досі не побачив продуманої дослідницької стратегії, яка в першу чергу має відповісти на питання: хто потрапляє, а хто не потрапляє (і чому) в ту чи іншу вибірку? Водночас я не раз бачив статті, автори яких просто визбирують з соціальних мереж те, що їм подобається, і створюють таким чином дуже маніпулятивну картину подій. А кожен ФБ-запис, як і інші історичні джерела, потребує комплексної критичної контекстуалізації.

Про що питають твої німецькі колеги в академічних дискусіях про ситуацію в Україні?

— Майже завжди виникають питання про праворадикальні тенденції, про "героїзацію Бандери", про український націоналізм. Цілком серйозно існує загроза того, що Україна буде в першу чергу асоціюватися з Бандерою і правим радикалізмом. Як на мене, спектр культурно-політичних асоціацій з нашою країною міг (і мав би) бути значно ширшим: від Довженка і Підмогильного до цілого розмаїття єврейської, польської і російської культури, що постала на українських землях.

Ти викладаєш в Європейському університеті Віадріна, де сильний напрямок вивчення Східної Європи. Як протягом чотирьох останніх років у студентів змінився інтерес до України? Та що вони вивчають про Україну?

— Наш університет, Віадріна, був створений у 1990-ті роки, після об"єднання Німеччини, і його особливість полягає в тому, що він існує з двох боків кордону на річці Одер, тобто з німецького і з польського. Останнім часом саме у Віадріні створюються нові передумови для розвитку українських студій: існує професура з історії України, відбувається викладання української мови, проходить щорічна міжнародна літня школа "Віадрінікум", існує спеціальний проект для розвитку співпраці з Україною німецьких громадських організацій.

Мій досвід викладання про Україну в Німеччині розпочався 2012-го року в Університеті Гумбольдтів в Берліні, ще до Майдану. Хочу сказати, що вже тоді був очевидний потенціал україністики в Німеччини — на мої курси завжди приходило багато студентів. А вже після Майдану практично будь-яка українська тематика стала в Німеччині лакмусовим папірцем ідеологічних преференцій (тобто ставлення людей до НАТО, ЄС, німецької політики, Росії). А власне знання про Україну надалі потребує систематичного поглиблення й розвитку.

Мені здається, найбільший потенціал для україністики в Німеччині — це не суто "національна історія", а вивчення європейської історії крізь призму українських студій. Коли саме Україна стоятиме в центрі обговорення таких проблем як "іслам в Європі", "історія міграцій", "мовний і релігійний плюралізм" тощо.

Щоб знати ці теми, необхідно читати про них. Перекладів кого бракує в Німеччині для ознайомлення з Україною?

— З одного боку, німецькою перекладена вельми істотна частина сучасної української літератури. З другого — набагато менш відома, наприклад, українська література першої половини ХХ століття, а вона, як на мене, заслуговує на особливу увагу й визнання. У німецькому контексті ще й тому, аби показати, що українська культура, як і українська держава, не почалися лише після 1991 року і розпаду СРСР. Практично немає перекладів німецькою українських наукових видань. Видаються хіба що поодинокі статті, але не книжки.

Розкажи про свою книгу про Дніпро, над якою зараз працюєш?

— Це буде біографія мого рідного міста, яка охоплюватиме всю історію Катеринослава до Дніпра, від самих початків і до найсучасніших подій. Я пишу цю книжку вже понад п"ять років, бо в мої наукові плани великі зміни вніс Майдан і все пов"язане з ним. Моя біографія Дніпра буде багаторівневою історією різних спільнот: української, російської, єврейської, польської, німецької й історією міста, спільного для них. Міста, яке пережило всі найважливіші історичні події східноєвропейської історії: від імперських планів Речі Посполитої та Катерини II — через махновщину й радянську "закритість" — до сучасних пошуків міської міфології.

Фото: hromadske.ua, historians.in.ua