Штірліц був кілером. Чому політичні вбивства вічні як людство

Моторошно усвідомлювати, що в сусідній країні є організація з підрозділами, які мають дуже вузьку спеціалізацію, — смерть. Алгоритм стандартний: вибір жертви, розробка способів виконання вбивства та призначення виконавців "держзамовлення".

Простому смертному важко уявити, як це можливо, — дорослі люди прокидаються, ковтають каву, збирають дітей до школи та поспішають на роботу, намагаючись встигнути на "планерку" з головною темою: "Вбивство об"єкта N. Куля. Автокатастрофа. Альпеншток. Мотузка. Синильна кислота. Полоній. Переваги та недоліки запропонованих методів. Дискусія. Голосування".

Політичні вбивства вічні як людство. Ті, хто штовхають виконавців на криваві чи безкровні ліквідації супротивників, цілком можливо, дуже "вразливі" особи, які люблять домашніх котиків і непритомніють, поранивши палець. Але вони, без сумніву, страшніші за самих "кілерів", бо переконані в тому, що мають абсолютне право вказувати своїм блідим перстом на потенційних жертв.

Підозрюваний у замаху в Солсбері полковник Чепіга має українське прізвище. Цілком можливо, й українське коріння. Не дивно, адже майже мільйон квадратних кілометрів далекосхідного Зеленого Клину було заселено майже виключно українцями. Сумно, що таких "чепіг" з нашого народу вийшло чимало. Деякі дійсно були фанатичними слугами режимів.

Класичний приклад — Павло Судоплатов. Народився в Мелітополі, вже в чотирнадцять(!) років працював у системі каральних органів СРСР. Вільне володіння українською дозволило йому під іменем Павлуся Валюха втертись у довіру до Євгена Коновальця. "Павлусь" навіть відвідав з лідером ОУН могилу Симона Петлюри у Парижі, проронив сльозу, взяв у хусточку жменьку землі (щоб відвезти в Україну). Наказ на вбивство Коновальця дав особисто Сталін. Міна, закамуфльована під коробку цукерок, вибухнула в роттердамському кафе 23 травня 1938 року. Вбивство не розкрито.

Богдан Сташинський увійшов в структуру МДБ-КДБ не за "покликанням душі", а за фатальним збігом обставин — студент педагогічного інституту спіймався на безквитковому проїзді на потязі. Замість штрафу йому запропонували працю в спецслужбі, шантажуючи можливими репресіями проти рідних, які співчували українському спротиву. Два роки інтенсивної підготовки в Києві — у Східному Берліні в розпорядження старшого лейтенанта Демона (яке промовисте прізвище!) з"являється "фольксдойч" Йозеф Леман.

• ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Правый крен. Почему польский антибандеровский закон и украинские нацдружины стоят друг друга

Далі — регулярні завдання в Західній Німеччині. Наказ провести "тестовий" замах на професора Льва Ребета. Страшно. Але вибору немає. Ребета вбито. Черговий наказ — вбити Степана Бандеру. 15 жовтня 1959 року в Мюнхені Сташинський-Леман стріляє в обличчя провіднику ОУН із спорядженого синильною кислотою двоцівкового механізму. Вбивцю не знаходять.

Якби не втеча Сташинського на Захід, можливо, злочин так би й залишився лише у таємних звітах КДБ. Під час гучного суду (в СРСР, звісно, про цей процес не було жодної згадки), окрім жахливих подробиць злочину, викрились і трагікомічні деталі: виявляється, що пігулки, видані вбивці куратором як протиотрута, насправді були сильним транквілізатором, що мав зняти страх перед виконанням замаху…

Мій армійський приятель якось розповів про свого київського товариша, який потрапив у "мишоловку" КДБ майже по-сташинськи. Він працював водієм на кіностудії Довженка і поцупив з костюмерної справжнісінький есесівський шкіряний плащ. Спіймався. Замість двох років у в"язниці йому запропонували роботу "стукачем". Проінструктували. "Ти всіляких Степанкових та Миколайчуків по домівках після ресторанів розвозиш. А вони часом таке верзуть…"

Принагідно до теми. У серії "Штірліціади" Юліана Семенова є один не дуже відомий роман "Третя карта". В ньому ще передвоєнний Ісаєв викриває "зрадницькі плани українських буржуазних націоналістів", контактує з Бандерою, Мельником, Лебедем, Стецьком. У СРСР цей роман не екранізували. Звісно.

І ще в романі "Третя карта" я вичитав, що зірка радянського "мильного" кіно та анекдотів Штірліц, виявляється, теж з українськими генами.

Ось цитата: "Отец Исаева-Штирлица, профессор права Петербургского университета Владимир Александрович Владимиров, уволенный за свободомыслие и близость к кругам социал-демократии, был женат на Олесе — дочери ссыльного украинского революционера Остапа Никитовича Прокопчука. Мать Исаева-Штирлица, Олеся Остаповна, умерла, когда мальчику было пять лет, — скоротечная чахотка в сибирской ссылке многих свела в могилу.

Он помнил только теплые руки ее и мягкий украинский говор — тихий, певучий, нежный…"

Глеб Иванович Бокий однажды пошутил:

— Плохой ты хохол, Владимиров, песен наших не знаешь.

— Я знаю, — ответил тогда Всеволод, — я помню две маминых песни, только мне слишком больно вспоминать их…Втім, і кінематографічний Штірліц був кілером. Пригадуєте, він особисто застрелив агента Клауса з пістолета.

• ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Белое солнце пустыни. Кем на самом деле является красноармеец Сухов

Не крадіть шкіряні плащі, не знімайте шапки з перехожих, платіть за проїзд у громадському транспорті — це допомагає вберегтись від сумнівної слави Богдана Сташинського, президента Януковича чи полковника Чепіги.