Благословенная миссия. Почему американка Брия Блессинг поет на передовой в АТО

Її прізвище перекладається з англійської як "благословення". І, зустрівшись із нею, розумієш чому. Висока білявка Брія посміхається мені, тільки-но помітивши у кав"ярні в центрі Львова, де ми зустрічаємося для інтерв"ю. На ній сорочка і джинси, мінімум макіяжу. Вона трохи бліда, адже тільки напередодні повернулася з поїздки у Каліфорнію. Зміни часових поясів даються взнаки.

"Нічого, — каже вона. — Треба перетерпіти і не заснути вдень, щоб адаптуватися". Брія знає, про що каже, бо літає до рідної Америки останнім часом доволі часто, на гастролі й до рідних.

Брія Блессінг — американка, але вже понад 20 років мешкає в Україні. Вона вільно спілкується українською, добре знає українську історію та навіть мріяла про український паспорт.

Спiвачка народилася в маленькому містечку Шугар Ленд у Техасі. Її батько Марк Блессінг — пастор, який став місіонером. Наприкінці 1992-го він із дружиною Рондою та трьома доньками — Брією, Ліндою та Крістою — переїхали спочатку до Луганська, де прожили 4 місяці, а на початку 1993-го — до Львова. Тут Марк Блессінг заснував євангельську церкву "Живе Слово". Нова домівка настільки полюбилася американцям, що вони й не думають повертатися.

Брія самостійно опанувала вокал, фортепіано, гітару, флейту. До 25 років займалася музикою винятково у рамках церковної діяльності. Далі почала публічні виступи в одному з львівських джаз-клубів. Друзі неодноразово просили Брію взяти участь у численних талант-шоу на телебаченні, але вона відмовлялася. Аж поки 2014 року врешті погодилася спробувати сили в "Голосі країни". Пройшла відбір із піснею "Я піду в далекі гори…" та потрапила до команди Святослава Вакарчука. Після шоу вирішила займатися музикою професійно. Пише пісні англійською та українською, записала два альбоми, є автором пісні "Я відчуваю тебе", що стала саундтреком до фільму "Жива".

Про Україну

Вам було лише 13 років, коли ви переїхали з родиною до України. На початку була депресія?

— Депресія була до від'їзду, бо я дуже не хотіла їхати. Але потім, уже в Україні, мені було все дуже цікаво. Я була дитиною, вперше за кордоном, куштую іншу їжу, чую іншу мову, бачу інших людей.

Вам допомагали родичі чи знайомі?

— Фінансова допомога була зі Штатів, особливо на початку, коли в нас не було нічого. Допомагала церква, родичі, писали нам листи, дзвонили, щоб підтримати. Ну а на місці ми знайшли собі нових друзів і вже допомагали один одному.

Ви казали, що в батьків не вистачило грошей на вищу освіту для вас і ви отримали лише домашнє навчання.

— Так. В Америці є така система — "Домашня школа". Дуже багато батьків вирішують навчати своїх дітей вдома. Є спеціальні підручники для домашнього навчання. Я була старша і займалася сама, а мама більше працювала із сестрами.

У нас зустрічається такий стереотип, що дитина не соціалізується, якщо не буде ходити до школи. Його, я думаю, легко зруйнувати на вашому прикладі.

— Так, я зустрічала такий стереотип, але це дуже смішно. Наприклад, в Америці я знаю багатьох дітей, які навчалися вдома, і вони розмовляють зі мною на рівних. А діти, які ходять до школи, не можуть зв'язати двох слів, не вміють нормально розмовляти з дорослою людиною.

Про музику

Як ви почали займатися музикою. Хто вас навчав? Я знаю, що ваш тато був музикантом у юності.

— Ніхто мене систематично не вчив. Я ходила на фортепіано один рік, коли мені було вісім. Але я була лінивою й казала: "Мамо, я не хочу займатися, хочу бавитися!" (сміється). Музика завжди оточувала мене. Це була частина життя, як їжа, як школа, як сон. Батьки співали в церкві, грали на фортепіано. Ми, діти, теж грали, співали постійно. Через те, що музика завжди була навколо, я ніколи її серйозно не сприймала. Тому на вокал я ніколи не ходила і навіть не думала про це. Я вперше почула про уроки вокалу десь 15 років тому.

Про "Голос країни" ви вже багато розповідали. Розкажіть про "Проект Івасюк. Перезавантаження", у якому ви брали участь.

До речі, ви перший журналіст, який згадує про нього. Цей проект взагалі один із найулюбленіших проектів, у яких я брала участь. Це була ідея Андрія Сидора (організатор багатьох львівських фестивалів. — Фокус). Він вирішив взяти пісні Івасюка та уявити, як би вони звучали, якби Івасюк жив сьогодні.

Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими. Тому, як на мене, ця ідея дуже доречна. Ці пісні дуже важливі для майбутнього України. Але вони не виживуть у тій формі, у якій вони зараз є, бо молодь їх не слухатиме.

Ми зараз із гуртом "Шоколад", із яким виконували твори Івасюка, мріємо зробити повноцінний проект з його пісень по-новому. Можливо, навіть альбом і концертний тур по Україні буде.

Про АТО

Наприкінці грудня минулого року Брія їздила з різдвяним туром по Штатах. Кошти від концертів для української діаспори пішли на потреби військових у зоні АТО, куди співачка навідується регулярно.

У січні ми зробили невеличкий тур у зоні АТО — проїхалися по точках, де наші військові воюють. Ми купили багато речей, які їм потрібні, а також гостинці — львівський шоколад, львівську каву. Бо це ж Різдво.

Котра це була ваша поїздка на схід?

— Я не знаю, може, шоста чи сьома.

А скажіть, вперше було страшно їхати?

— Щоб аж страшно — ні. Я розумію, що є небезпека, але це мене не зупинить. Бо це важливіше, ніж страх. Я не боюся смерті взагалі, бо з семи років віддала життя Господу і знаю, що буду з ним, коли помру. Мені страшно за людей, які зі мною їздять, та за хлопців, які там є. Мене постійно просять журналісти та друзі взяти їх із собою, але я відмовляю. Бо якщо з ними щось трапиться, я не знаю, як житиму із цим далі.

Ви ж їздите не на передову?

— Ні, ми їдемо саме на передову. Наприклад, цього разу на одній з точок стріляли, коли ми там були. А після того, як ми поїхали, снаряд упав просто на те місце, де стояла наша машина.

Я чула, що зараз терористи стріляють у волонтерів, щоби вкрасти потім речі, котрі волонтери привозять нашим хлопцям.

Ваша родина спочатку переїхала до Луганська зі Штатів. Але ви там були досить недовго. Чи залишилися у вас якісь зв"язки з луганчанами?

— Так, у нас є друг — пастор. Вони з дружиною — вона американка, до речі, — досі живуть у Щасті, служать.

Про мову

В одному з інтерв"ю з вами прочитала фразу, що переселення на східні території України російськомовних людей призвело до тих проблем, які у нас є зараз. Чи дійсно ви вважаєте, що мова — це головна причина?

— Мене, здається, не зовсім правильно зрозуміли. Я вважаю, що мова дуже важлива, але, чесно кажучи, мені здається, що мова у Львові та в Києві є більшою проблемою, ніж на сході. Львів"яни й кияни мають можливість розмовляти українською, але так не роблять. Я з більшим розумінням ставлюся, коли люди зі сходу розмовляють російською, ніж коли я чую російську в Києві чи у Львові.

А більше стало російської мови у Львові протягом останніх років?

— Так, однозначно. У 90-х роках, коли ми переїхали сюди з Луганська, ми тільки трошки знали російську мову, а української геть не розуміли. З нами навіть відмовлялися спілкуватися тоді. І, може, хтось скаже, що це погано, що це неправильне ставлення, але я вважаю, що це дуже класно! Це змусило нас вивчити українську мову.

Моя позиція щодо мови може здатися трохи складною. Багато людей хочуть сказати, що я націоналістка. Але це не так. Дуже багато моїх друзів між собою спілкуються російською, бо це їхня перша мова. Людина набагато важливіша, ніж мова, якою вона розмовляє. Але я люблю українську мову і хочу, щоби вона жила і процвітала. Звичайно, я розумію, що не можу нікого змусити розмовляти українською. Це має бути власний вибір.

Що, на вашу думку, найбільше спонукає розмовляти українською? Що ви думаєте про мовні квоти на радіо та інші адміністративні важелі впливу на цей процес?

— Я вважаю, що квоти і нормативи — це нормально. Я можу порівнювати Польщу і Україну. Ми почали їздити в Польщу, коли переїхали у Львів. Це теж було одразу після того, як вони стали незалежними від Радянського Союзу, але там одразу не було чути російської. Поляки зрозуміли, що ця мова була частиною того режиму, який тримав їх під контролем.

Мені здається, що мова — це одна з причин того, чому в Польщі було більше змін, ніж в Україні. І там не те що були квоти, а просто перелом — не буде більше російської мови на радіо, телебаченні тощо.

Але знову ж таки, не можна змусити любити. Ти не можеш змусити свого чоловіка любити тебе. Ти тільки можеш надихати його на це. Так само і з мовою — наприклад, я через свої пісні маю надихнути інших людей любити українську мову.

Про корупцiю та емiграцiю

Ви брали участь у Майданах і 2004–2005, і 2013–2014 рокiв. Можете порівняти їх? Вас відпускали батьки в Київ?

— Вони радили не їхати. Але ми з сестрою відчували, що маємо бути там. Та сталося так, що були на Майдані кілька днів. Думали, що коли ми будемо просто мовчати й робити свою справу, нас не помітять. Але там було дуже багато журналістів, і навіть просто люди з мобільними підходили до нас, робили фото. Нам стало дуже незручно, бо нас як американців могли просто депортувати з країни. Тому ми поїхали додому.

Які ваші враження після Майдану? Чи змінилося ставлення людей до корупції, наприклад? Ви казали, що корупція — то наш найбільший ворог.

— Я знову бачу апатію. На жаль, багато людей як давали хабарі, так і дають, а ті, хто брали, досі беруть. Але є й молоді люди, які вже не сприймають те, що було раніше в країні. Вони роблять усе, щоб змінити менталітет, побудувати тут краще суспільство. Ця молодь увійде у підручники історії як герої, які змінили країну.

Як ви ставитеся до людей, які втомилися стикатися з корупцією у всіх сферах, які хочуть, щоб їхні діти мали більше шансів отримати гарну освіту та заробляти на життя улюбленою справою?

— Звісно, я їх розумію. Якби я тут народилася, хто знає, що б я робила. Мені, як людині, яка має американський паспорт і може їхати куди завгодно, дуже легко сказати, що ви не маєте залишати Україну. З другого боку, я можу виїхати, але я тут живу, це мій власний вибір.

Я не можу засуджувати когось. Якщо вони хочуть мати легше життя, хто я така, щоби сказати, що вони не мають на це права? Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко.

Про Америку

Ви не будете міняти паспорт на український?

— Дуже хотіла, але зараз ні. Я досліджувала це питання: ні Америка, ні Україна не дозволяють мати подвійне громадянство. Тож мені потрібно цілковито відмовитися від американського. Поки в мене будуть там бабусі, дідусі, я не можу сказати, що я готова до цього.

Ви відчуваєте себе зараз українкою чи американкою?

— Я просто людина. Я віруюча людина, і це головне. А хто я за національністю — я не знаю. Після "Голосу країни" мене почали про це питати. Спочатку я казала, що українка. Потім подумала, що я більше американка. А потім вирішила: а чого я маю вибирати?

У мене є подруга, яка виїхала у Штати у віці 10 років, їй зараз 25 років. І вона каже, що залишилася українкою. А як вам за ці роки проживання в Україні вдалося вписатися в українське життя?

— Це не завжди було так. Десь перші років вісім, як ми жили в Україні, я точно вважала себе американкою. Я думала, що англійська краща, що Америка краща. Моє серце було закрите для України. І, звісно, через це я не могла полюбити Україну, не могла побачити її такою, яка вона є. Але в одну мить Бог просто змінив моє серце, відкрив мої очі. І я побачила все навколо, що я пропустила за всі ці роки. Потім я пішла в інший бік. Я почала казати, що українське найкраще, і почала не любити свою рідну землю. І тільки за останні два роки нарешті Бог допоміг мені знайти якийсь баланс. Бути відкритою і до України, і до Америки.

Зараз я намагаюся підбадьорити діаспору в Америці. У деяких людей та сама проблема, що була в мене. Вони закриті для Америки. Це дуже добре, що вони люблять свою країну, але вони багато пропускають того, що навколо.

Можете сказати що відрізняє нас від американців?

— Тут спокійніше. Люди вміють відпочивати, піти на каву, просто гуляти в місті. Я пам"ятаю, як була одного разу в подруги в Америці. Після вечері в неї вдома я кажу: "Імі, давай гуляти". Вона так дивиться на мене трохи здивовано й каже: "Гуляти?" — "Так!" — "Ок, я буду готова через 5 хвилин". Я думаю, для чого їй треба готуватися? Вона пішла у свою кімнату, а повернулася в спортивному костюмі. Я кажу: "Що ти робиш? Я не хочу бігати, я хочу просто спокійно гуляти по вулиці". Вона каже: "Бріє, ми тут так не робимо!". Я кажу: "Давай спробуємо. Я обіцяю, тобі сподобається!"

Своє майбутнє ви не пов"язуєте з Україною чи Штатами?

— Ні, я давно вже не планую своє життя, бо Бог завжди має інші плани. Мені здається, майже кожного разу, коли я створюю для себе якийсь план, усе змінюється. Я зрозуміла, що дуже важливо, щоб я завжди була готова іти туди, куди він кличе. Поки це буде в Україні, я буду дуже рада. А якщо завтра він кликатиме в Африку, чи кудись іще, я сподіваюся, що я теж буду готова.

• Читайте также: Песни из самого сердца. Зачем Украине #ПісніВійни

Після інтерв"ю ми з Брією трохи пройшлися центром Львова. Дівчина щось розповідала, коли несподівано присіла коло урни та підняла паперовий стаканчик, який хтось не докинув. Брія спокійно викинула його у смітник, не припиняючи своєї оповіді. Я одразу пригадала, що вона казала про Норвегію: "У Норвегії все дуже-дуже чисто й акуратно. Я питала своїх друзів, чи буває щось у Норвегії брудне? І це не від держави йде, це від людей. Просто всі роблять свою справу якнайкраще".

"Можливо, і в нас колись буде, як у Норвегії?" — подумалося мені, коли ми розпрощалися з українською американкою Брією.