Меняться и рисковать. Про эмиграцию из Украины и год жизни в Польше

Я сідала писати цей пост разів десять. І кожного разу не знала, що саме написати. Я пройшлась по усім 12 місяцям, по усім людям, з якими тут познайомилась, по усьому цьому новому життю — і не знала, про що розповіcти. Хотілось розказати про мою першу польську (і вже колишню) роботу. Як я після Мака побачила PC і розплакалась. Про моїх колишніх колег, про нових друзів. Про свою кав'ярню і понад 100 матеріалів в ЗМІ про неї. Про те, як ми в ніч перед відкриттям не могли спінити молоко. Про всі ідеї, які я ще не змогла реалізувати, і ті, над якими працюю зараз. Хоча не знаю, будуть вони мати успіх, чи ні. Про всі мої поїздки, всі країни, про непередбачувані вчинки і новий досвід. Але напишу, про те, що я зрозуміла, будучи українською емігранткою в Польщі.

Закон і відповідальність. В Києві я жила на Дарниці, тому перші півроку в Польщі я відвикала, що не треба ходити в "обнімку" з сумкою, прижимати її в транспорті, що можна не боятись нічних повернень додому. Виконуючи тутешні правила і закони, я отримую гарантію свого спокою. Я усвідомлюю, наприклад, що ходити по велосипедним доріжкам не можна — штраф. А велосипедисти отримують свою гарантію безпечного руху. Живучи тут, я в першу чергу почала думати, а чи законно те чи інше. Що мені буде, якщо... Я живу по правилам і маю впевненість, що ця держава по правилам буде ставитись до мене.

Дозволяти собі більше. І я зараз маю на увазі не тільки фінансову сторону, хоча це велика частина польського комфорту. Дозволяти собі більше мріяти, хотіти и пробувати. Пройшовши період адаптації до нової країни, починаєш розуміти, що зі всім можна впоратись, все пережити. А значить починаєш думати, що ж там далі по рангу піраміди Маслоу. Мені важко дались зміни себе, але мені приємно згадувати про свої нові досвіди і хочеться ще.

Інтернаціоналізм. Міжнаціональні шлюби, еміграція, переїзди в іншу країну на літо, на "попрацювати", поїхати на навчання, або ж просто мандрувати по країнам, працювати без прив'язки до країни походження — це не просто тренд. це сучасний спосіб життя. Мова не йде про те, що ми забуваємо своє коріння, а навпаки — це якраз популяризація свого коріння у світі, який раніше і не знав, що таке Україна. Це те, що я зрозуміла після року життя в еміграції — ми стаємо багатші і вільніші, коли належимо світу, ми стаємо цікавіші, коли залишаємо в собі національну ідентичність. Не пам'ятаю, чи колись мені так хотілось розповідати звідки я, як хочеться зараз. І ніколи так не хотілось їхати далі.

Аполітичність. Я не вірю в політику — я вірю в людей і бізнес. В мене є своя позиція щодо політичної ситуації в Україні. Але я ніколи її не коментую. Я втратила право нарікати на стан речей в Україні, говорити "а там, ну як там можна, а все всі крадуть" рівно в той момент, коли сіла в літак на Варшаву. Я можу лише пропонувати, як змінити це або поширювати те хороше, що залишилось вдома. Тому мене бісять "домашні" експерти і "квартирні" політики, які сидять закордоном і повчають тих, хто в Україні. В Польщі теж непростий час. Я підтримую їхні прагнення, але на рівні людської підтримки.

Українці. Так, їх тут багато, але мені ніхто не говорив, що я тут забула. Ми інші — це факт. Ми по-іншому жили. Ми не гірші — ми інші. Всі по-різному відносяться до цієї країни. Є ті, хто тут заробляє (і передає в Україну), і є ті, хто тут витрачає (заробляє і не передає в Україну). Власне, те, чим стане Польща через 5-10 років, і буде справа рук українців. І я б хотіла бути до цього причетною.

Чистота і Європа. Я була в багатьох країнах ЄС, але Польща в цьому плані — як дівчинка-відмінниця. За перший тиждень мого перебування розв'язку біля дому, без асфальту і зупинок, привели в ідеальний стан. І це було (хвилинка уваги) вночі. Я навіть не бачила, коли працюють ці люди. Прекрасна інфраструктура, цілодобовий транспорт, простота і комфортність. І я мовчу, що картою я можу розрахуватись на ринку, купуючи квіти. Згадуючи Ліну Василівну, я навчилась бути "взаємно красивою" до цієї країни.

Культура і душа. Я говорю польською, навіть читаю, пишу з помилками, але пишу. Однак я не відчуваю цю мову, не завжди зчитую інтонацію, емоції, не знаю тонкощів їх народного гумору. І не можна їх пізнати ні за рік, ні за 10. Треба народитись тут. Можна купити абонемент в костел і ходити на цвинтар 1 листопада, називати суп — зупою, картоплю — земняками. Але 14 січня вам йокне, бо все життя на Василя був Старий Новий рік. І ніхто цього не зрозуміє крім вас. Імплантований орган може прижитись краще своїх, але він завжди буде іншим, з іншого організму. Про це може ніхто не знати. Головне про це пам'ятати. І дякувати тому українському організму.

І я прижилась. І полюбила Варшаву. І моїм органам тут чудово і комфортно. Я б хотіла, народити тут діток і розділяти тут своє щастя з чоловіком. Він допомагав мені повірити, йти і не здаватись. Але де буде наше завтра, я не знаю. Повернемось ми в Україну, чи поїдемо далі. Залишимось тут і візьмемо громадянство, чи переїдемо в Канаду. А, напевно, і не має значення. Ніщо не має значення, крім того, як ти себе почуєш сьогодні і з ким сьогодні почуваєш ти себе.

Змінюйтесь і ризикуйте, в якій країні ви б не жили цього дня.

Источник: Инна Яровая /Facebook