Іспит для українців. Національна приналежність проявляється не у переписах, а у випробуваннях
Життя саме багато що розставляє на свої місця. І влади не можуть ні форсувати, ні гальмувати ці процеси
Процес національної ідентифікації українців апріорі дуже тривалий. Він не міг бути завершений за пройдений період незалежності України. Із міжнародного досвіду відомо, що на це потрібно одне-два, а може, й три покоління. Тому на питання "Чи завершений процес національної ідентифікації українців?" є дві відповіді – абсолютно позитивна і абсолютно негативна. І кожна з двох – правильна.
З одного боку національна ідентифікація українців за п"ять років прискорилася і нація згуртувалася, про що свідчить народна єдність у відповідь на агресію. Але в той самий час українське національне тіло перенесло нечуваний розкол, бо населення "материкової" України та жителів анексованого Криму та окупованого Донбасу розділяє дедалі глибша прірва. А я переконаний, що мешканці цих регіонів – частина українського народу.
Крім того, були зроблені кроки, які не сприяли процесу національної ідентифікації. Маю на увазі кроки не тільки з боку влади. Взяти хоча б ситуацію навколо новоствореної православної церкви України. Ще не встигли її створити, а вже з"явились ризики щодо можливого розколу.
XXI сторіччя часто називають епохою толерантності. Не можу з цим погодитись. Епоха толерантності?
Розкажіть про це мільйонам людей, які живуть у зонах кривавих конфліктів або біжать звідти, кинувши все. ХХІ сторіччя? Подивіться на Росію, чия стратегія експансіонізму ближча до сторіччя ХІХ-го, або на залишки ІДІЛ, для якої триває Середньовіччя. І позитивних тенденцій я не бачу.
Тож відповідь стосовно ризиків для існування націй, особливо не захищених структурами колективної безпеки, очевидна. А про рецепти "убезпечити" національну ідентичність відповім трохи парадоксально: іноді її зміцнює саме небезпека.
Вітчизняні війни, війни за незалежність – це іспити, в яких у націй є лише два варіанти: загинути – або народитися
Здатися – або зміцнитися. Дати більше поліцаїв – або партизан. Незважаючи на фатальні помилки влади, український народ, як на мене, наразі проходить свій іспит достойно.
- ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Шкура на кону. Революция достоинства в Украине продолжается
Ми маємо справу з дуже суперечливими тенденціями. Як у сфері суверенності держав, так і у сфері національної ідентичності. З одного боку посилюється глобалізація, а з другого – йде процес державотворення і захисту націй від розмиття та зникнення. Водночас у сфері національної ідентифікації доводиться констатувати зникнення деяких малочисельних мов і народностей, стирання національно-культурних відмінностей.
У великій мірі цьому сприяють соціально-економічні чинники: уніфікація стилю життя, умов праці, побуту, соціальних послуг, зближення культур, мистецтв тощо. Це очевидний факт, в тому числі для України.
Я не вважаю національні традиції анахронізмом і що вони здатні створити серйозну перешкоду глобалізації. Думаю, що стримувати подібні процеси можна настільки, наскільки це в інтересах народів і конкретних людей. Не можна ж заборонити людям жити по-сучасному (житло, одяг, харчування, освіта, медицина, умови праці тощо). Як і не можна заборонити працювати там, і в тій країні, де їм подобається, де є робота і заробітки. Це той випадок, коли життя саме багато що розставляє на свої місця. І влади тут не можуть ні форсувати, ні гальмувати процеси. Адже держави і влади створюються для людей, а не навпаки.
На мій погляд, національна приналежність проявляється не у переписах, а у випробуваннях. У списках наших героїв війни на Донбасі "російських" прізвищ не менше, ніж "українських". Головне не те, як людина записує себе в анкетах, а те, як вона живе.