Все статьиВсе новостиВсе мнения
Мир
Стиль жизни
Красивая странаРейтинги фокуса
<span class="label red">Диссиденты</span> С детства я мечтал взорвать памятник Петру І в Полтаве, — Николай Кульчинский
Диссиденты

Диссиденты С детства я мечтал взорвать памятник Петру І в Полтаве, — Николай Кульчинский

Бывший советский диссидент Николай Кульчинский рассказал Фокусу о том, как «Апассионата» Бетховена может изменить жизнь, почему не всегда нужно заступаться за женщин и чем нынешняя Украина похожа на постреволюционную Францию

148443

Мені рокувалось бути дисидентом. Ким я ще міг стати, якщо мій тато провів десять років на Воркуті за зв’язки з українським підпіллям? Якщо в нас вдома висіли рушники, ікони в рушниках та портрет Шевченка? Я формувався як українська людина, і рано чи пізно це мало прийти у суперечність із дійсністю.

Я з дитинства читав «Кобзар» і мріяв приїхати у Полтаву, в якій зараз живу, і підірвати вибухівкою пам’ятник Петру І, бо Шевченко писав: «Це той Первий, що розпинав нашу Україну».

Я усвідомив себе як українця, а не як радянську людину десь під час навчання. Вчився у Дніпропетровському технікумі автоматики й телемеханіки. У Дніпрі тоді панувала російська мова й російський шовінізм. Тобі в очі могли сказати: «Что ты разговариваешь на этом бычачьем языке?» Мої україномовні однокурсники боялися такого тиску і переходили на російську. А я не перейшов, хоча мене тричі били. Неможливо було витримувати це довго, і після першого курсу я повернувся додому.

«Я з дитинства читав «Кобзар» і мріяв приїхати у Полтаву, в якій зараз живу, і підірвати вибухівкою пам’ятник Петру І»

Я читав «Розстріляне Відродження» Лавріненка про звірства російської окупації в Україні, слухав класичну музику — Баха, Бетховена. Усе це мене дуже хвилювало і породжувало протести навколишній дійсності. Мені хотілося перебороти її. Як героям романів Бальзака кортіло приїхати в Париж та змінити світ, так і мені хотілося зробити це в Києві.

Ви слухали коли-небудь «Апасіонату» Бетховена? Вона сповнена такої пристрасті, такої високої печалі та радості, такого натхнення, що під впливом цієї музики тобі нічого не страшно, ти можеш подолати всі перепони і підкорити собі світ. Такі відчуття завжди мають бути у молоді, якщо тільки вона внутрішньо не стара.

В армії я застав час окупації Чехословаччини російськими військами. Я не кажу радянськими, бо це евфемізм, який придумали комуністи. Це все війська Російської імперії. Я служив на командному пункті станції наведення ракет, і ми бачили на екранах, як просуваються російські танки і йде ця операція. Моє серце краялося від жалю до чехів і наповнювалося гнівом щодо окупантів. Цей гнів і жаль до поневолених народів, в тому числі й мого рідного народу, завжди був зі мною. Це сформувало мою свідомість.

Після армії я шукав зв’язків із такими, як я. Мій брат жив у Києві та був там у середовищі дисидентів, від нього я отримував заборонену літературу. Одного разу я пішов до пам’ятника Шевченку у Дніпропетровську, бо знав, що там сходилися українські патріоти. Там познайомився з дніпропетровськими дисидентами — з родиною Кузьменків, письменником Савченко, поетом Іваном Сокульським.

Це був 1969 рік, і десь за шість місяців я налагодив зв’язки з дисидентами. Спочатку розповсюджував самвидав, а потім Сокульський написав листа від творчої молоді Дніпропетровська. У ньому йшлося про порушення прав людини з боку обласного партійного керівництва. Я взяв цього листа й почав його роздруковувати і розповсюджувати. Друкував день і ніч. Брав у телефонному довіднику адреси і розсилав примірники або залишав на лавочках, вокзалах, станціях.

Видно, за мною встановили стеження. І коли я вирішив переховати друкарську машинку, вони простежили, у кого я її сховав. Забрали тих людей, і ті вказали на мене. Я давно розумів, що рано чи пізно мене заарештують, але не думав, що це станеться так скоро.

«Моє серце краялося від жалю до чехів і наповнювалося гнівом щодо окупантів. Цей гнів і жаль до поневолених народів завжди був зі мною. Це сформувало мою свідомість»

Мені дали два з половиною роки. Я ні в чому не покаявся і не визнавав себе винним на суді. Мене судили за антирадянську діяльність і розповсюдження документів із наклепницьким змістом на радянську дійсність.

Я був у таборі для кримінальних злочинців. Це зовсім не те, що табори для політв’язнів. Оперуповноважені по зоні домовлялися там з засудженими та знущалися з когось. Там був класовий поділ, і найнижчою кастою були недоторканні. Це, як би делікатно мовити, зонівські дівчата — зґвалтовані чоловіки. Вони сиділи за окремим столом. Там, на зоні, я познайомився з однією людиною, з баптистом, і от він якось сів за стіл з недоторканними. Ніхто йому нічого за це не зробив, і він запропонував і мені також сісти до них. Але я не наважився. Було дуже страшно.

Памятаю, як нас водили колоною на працю на кабельний завод. Батьки та дружини засуджених часто приїздили туди, ставали понад дорогою, щоб побачити свого чоловіка чи сина. Мої мама з татом також приїхали. Я їх побачив і кричу їм: «Тато! мамо!», а мене ззаду б’ють у спину та по ногах: «Что ты на украинском?» І всі навколо регочуть. Отака падлюча ненависть.

Ще пам’ятаю, як я пішов до лікаря, бо погано почувався. Оперуповноважений тоді був у відпустці. Ми з лікарем поговорили, і він запропонував мені стати санітаром. Я погодився, і ми з ним ходили у приміщення, куди саджають людей за порушення. Людина там спить на бетоні, їй не дають ковдру. На вечерю — лише вода, а вранці — чай із цукром і тюлька. Ми робили там перев’язки двом хлопцям, які викарбували собі на лобах наколки «Раб КПСС». Їм їх вирізали з м’ясом на чолі. Мене дуже вразила ця історія. Потім опер повернувся з відпустки, і мене знову повернули на кабельний завод.

Через якійсь час мене перевели на Дніпропетровську зону та посадили в «одиночку». Сподівалися, що схилять до співпраці, до виступу на радіо, покаянної статті. Носили мені сигарети. Можете собі уявити «Мальборо» в ті часи? Думали, що куплять. Але ні.

«Я давно розумів, що рано чи пізно мене заарештують, але не думав, що це станеться так скоро»

Начальник тієї зони, як не дивно, мені співчував. І як я вже звільнявся і за мною приїхала мама, дав пораду: бути поруч із матір’ю і не відходити від неї ні на метр. Я здогадався, що готується провокація. І дійсно, на вокзалі двоє хлопців дуже сильно били жінку. Точніше, робили вигляд, ніби били. Я хотів її захистити, але мама взяла мене за руку. Якщо б я підійшов, мене б звинуватили знову.

Після ув’язнення я працював на будівництві і приносив хлопцям самвидав. Жив, так би мовити, у внутрішній еміграції. Більше арештів не було, але у 1975 році в мене вдома був обшук, а потім ще кілька провокацій. Наприклад, на роботі до мене прийшов чоловік ніби зіграти в шахи, а сам почав лаяти комуняк. Я йому кажу: «Ви або грайте, або не заважайте мені працювати». Потім виявилося, що це був кадебешний стукач.

Зараз Україна — демократична держава. Дисидентство неможливе в ній за визначенням. Більше того, в нас зараз відверто цькують президента та уряд. Я вважаю, що такого не повинно бути, тим більше під час війни. Українське суспільство не може бути переможеним ніким, якщо воно буде єдиним. І саме на це мають працювати ЗМІ.

Що таке дисидентство? Це прагнення захистити основоположні права людини. Система української державності не спрямована на порушення цих прав. Так, ці порушення можуть бути, але далеко не в таких масштабах, як тоді.

У Шевченка є поема «Княжна». Там ідеться про людину, яка все пережила — і підлість, і зраду, і насильство, і падіння. Але мораль поеми така, що все одно не можна втрачати віри. Так і з українцями. 

Україна рухається повільно й тяжко, але є маса ознак великого поступу. Те, що є зараз, не зрівняти з тим, що було. Так, людьми маніпулюють, їх купують за гречку. Але ми ще тільки на шляху будівництва української держави, і головне — не звернути з нього. 

Я читав у Гюго, що після Великої французької революції в парламенті були шахраї, які крали стільки, що могли купувати собі цілі острови в океані. Так відбувається завжди й у всіх країнах. Це закон. Але треба йти далі. Треба дивитися в інший бік — на Небесну сотню, на воїнів АТО, на волонтерів. Є купа людей, що люблять Україну всім серцем.

159
Делятся
Google+VKontakte

Читайте также на focus.ua

Подписка на фокус
Наши ленты

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы со значками "Р", "Новости партнеров", "Инновации", "Позиция" и "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.

Ukr.net — новости со всей Украины.