День Перемоги. Як українці та кримські татари розбили московське військо

Захисники Конотопа

Снаряд розірвався десь зовсім поруч. Григорій Гуляницький, наказний гетьман сіверський і полковник ніжинський, похмуро подивився в той бік, де прогримів вибух, і повернувся до перерваного листа: "...уже і сили нашої не стало: такі тяжкі і добро кріпкі до нас усякого дня і ночі напади й добування чинять; уже і у рів вкопались, і воду від нас забрали, і місто різними промислами палять вогняними ядрами, а ми пороху і куль не маємо, чим боротися. Змилуйся, змилуйся, добродію, скоро поспіши, і поміч нам давайте...".

Новий вибух прогримів, здавалося, ще ближче. Гуляницький запечатав лист і кликнув нарочного козака. Той мав, переодягнувшись московським солдатом, пройти через порядки московитів, що облягали місто, і десь на півдні знайти гетьмана Івана Виговського. Разом із союзниками, кримськими татарами, козаки Виговського давно мали з'явитися під Конотопом, облозі якого пішов уже третій місяць.

Наказний гетьман сіверський Григорій Гуляницький

протягом 70 днів облоги Конотопа відбивав

атаки багаторазово переважаючих сил московських

військ, що дало Івану Виговському можливість

і час зібрати союзну армію

Дивлячись у вікно на зморщені вершки дубових брусів огорожі, що вкривала козаків від куль і снарядів, Гуляницький потер рукою лоб і втомлено посміхнувся. Земляний вал, кілька веж, частокіл та рів — ось і вся "фортеця". Але козаки не тільки тримаються в ній, а ще й турбують ворога успішними вилазками: за два місяці облоги московити втратили щонайменше 10 000 осіб, але Конотоп так і не взяли.

Щоправда, горішок їм дістався справді міцний. За стінами Конотопа сховалися 4000 козаків із найбоєздатніших українських полків: Ніжинського, Чернігівського та Кальницького. Більшу частину цих героїв Гуляницький уже втратив. Але якщо тим, хто залишився, віддати наказ здаватися, вони нізащо його не послухають.

"Ці битимуться, поки дихають, — подумав Григорій Гуляницький. — І все ж, якщо найближчими днями не з'явиться гетьман, доведеться погано. Неушкодженим у місті залишився тільки один колодязь, і води з нього на всіх не вистачає. Серед міщан чимало тих, хто із задоволенням відкрив би ворота московитам, і що гірше наше становище, то їх більше. Тиждень ми ще протримаємося, а там... Бог знає".

Помилка гетьмана

Гуляницький підвівся з-за столу і покрокував взад і вперед кімнатою, заклавши руки за спину. Спогади нахлинули на нього. Наказний гетьман згадав, як десять років тому за дорученням Богдана Хмельницького вперше очолив українське посольство до Москви. Цар Олексій Михайлович, другий із династії Романових, прийняв козаків добре й обдарував багатими дарами. Але Григорію весь час було не по собі від того, що цар поводився з ними не як із рівними, а як із холопами. Хорошими, але холопами. Повернувшись до Чигирина, Гуляницький відкрито говорив Богдану Хмельницькому про свої побоювання. Про те, що Московія не стане для України надійним союзником, як того хоче гетьман. Що не дружнє плече, а ярмо отримають українці від московського царя.

За ці слова Гуляницький потрапив в опалу і навіть змушений був сховатися від гніву всесильного гетьмана в Онуфріївському монастирі неподалік Корсуні. Але через деякий час Хмельницький свого улюбленця пробачив і знову наблизив до себе, зробивши ніжинським полковником.

А потім була Переяславська Рада. Гуляницький добре пам'ятав, як царський посол, боярин Василь Бутурлін, відмовився присягати козацькій старшині. Він сказав, що цар ніколи не присягає своїм підданим і тільки вони клянуться йому у вічній вірності. Козаки довго сперечалися і врешті-решт разом із гетьманом виголосили слова клятви. Попри авторитет Хмельницького, кілька полковників — Григорій Гуляницький, Іван Богун, Йосип Глух, Іван Сірко, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко присягу на вірність володареві Московії складати відмовилися. І коли на Волині, звідки родом був Гуляницький, з'явилися царські посли з вимогою привести до присяги всю чернь і шляхту, Григорій розпорядився побити їх палицями.

А потім сталося саме те, чого боявся Гуляницький. Москва почала вимагати речей, про які й близько не йшлося під час Переяславської Ради. Приміром, заявила про необхідність підпорядкування Київської митрополії владі московського патріарха. В українські міста відправлялися московські гарнізони і призначалися воєводи, які відбирали владу в козаків. При цьому Москва вимагала, щоб і воєвод, і гарнізони утримували за рахунок спеціального податку з місцевого населення.

Через два роки після Переяславської Ради Богдан Хмельницький остаточно переконався в тому, що зробив помилку, звернувшись по допомогу до московського царя. Тоді він уклав спрямований проти Польщі військовий союз із Трансільванією, Швецією та Бранденбургом, розраховуючи спертися на ці держави, щоби вийти з-під руки Москви, але при цьому не потрапити й під владу Польщі. Але Хмельницький помер перш, ніж встиг усе це реалізувати.

Московський князь Семен Пожарський

знехтував усіма пересторогами,

бажаючи будь-що-будь розправитися

"зі зрадником Виговським і ханишкою"

Загарбники і зрадники

Після смерті гетьмана московський цар послав боярина Трубецького організувати в Україні вибори нового гетьмана. Але козаки проігнорували це посольство, обравши без його участі гетьманом Івана Виговського, генерального писаря в уряді Хмельницького. Московія спробувала зав'язати з новим гетьманом дружбу, але він швидко охолонув до обіцянок північного сусіда. "Царю потрібен такий гетьман, якого, взявши за хохол, можна за собою водити", — якось сказав Виговський Гуляницькому.

Тоді Росія розгорнула проти правителя України цілу кампанію, до козацької старшини зачастили московські посли зі щедрими дарами. Завжди радикально налаштована Запорозька Січ свідомо чи мимоволі підігравала Московії — запорожці відправили Виговському лист зі звинуваченнями у "зрадництві пресвітлого царя", а до царя звернулися з вимогою обмежити владу гетьманів і залишити в них тільки ті повноваження, якими вони володіли, коли Україна перебувала під владою польського короля. Запорізький кошовий Яків Барабаш заявив, що Запорозька Січ сама собі влада і ніякий гетьман їй не указ.

Москва вміло грала на цих настроях. Зрештою їй вдалося розсварити між собою козаків — і в грудні 1657 року полтавський полковник Мартин Пушкар зі своїм полком та Яків Барабаш із частиною запорожців виступили проти Виговського. Гетьман звернувся по допомогу до кримських татар. У союзі з ними на початку літа 1858 року він вщент розгромив під Полтавою війська опозиції. Мартин Пушкар загинув у бою, а Яків Барабаш утік під захист бєлгородського воєводи Григорія Ромодановського. Плани Москви розгойдати ситуацію в непокірній країні зсередини і привести до влади своїх людей провалилися. Тоді вона вдалася до військової сили.

У середині червня 1658-го з Московії на схід України виступив 20-тисячний корпус на чолі з князем Григорієм Ромодановським, до якого приєдналися вцілілі лідери української опозиції. З їхнього числа Ромодановський обрав Івана Безпалого і проголосив його гетьманом — на противагу Виговському. Але реальна влада мала належати князю Василю Шереметєву, якого цар призначив головою нової московської адміністрації в Україні. Із сильним московським гарнізоном Шереметєв засів у Києві.

Російські війська Ромодановського, які захопили Миргород, Лубни, Пирятин та інші міста Лівобережжя, з мирним населенням поводилися, як загарбники. Коли жителі прикордонного міста Конотопа вийшли назустріч князю з хлібом-сіллю, він, за словами літописця, "помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але після того пограбував місто і його жителів по-татарськи, сказавши: "Винного Бог знайде, а війська треба порадувати і нагородити за труди, в поході понесені".

Прагнучи вийти з-під "опіки" російського царя, гетьман зумів укласти успішний союз із кримськими татарами та Річчю Посполитою. Портрет Виговського пензля невідомого художника, XIX століття

Війна

А посли зі щедрими дарами від московського царя продовжували їздити до козацької старшини. Були вони й у Гуляницького. Бояри Булгаков і Байбаков, яких Григорій добре знав із часів участі в посольстві Богдана Хмельницького, вмовляли його підтримати царя, обіцяючи за це золото, землі, звання. Говорили, що цар хоче миру в Малій Русі. Гуляницький прогнав їх, сказавши, що якщо цар хоче миру, то нехай забере з України своїх солдатів, які знищують українські міста. А розмову з послами закінчив словами: "Краще бути у турка, ніж у москалів...", що вони й відобразили у своєму звіті.

Приблизно в той самий час полковник писав своєму заступнику Григорію Кобилецькому: "Москва наступає безбожна зі свавільниками, де нікому не норовлять, усе вогнем та мечем плюндрують, церкви Божі палять та монастирі, священиків, та ченців, та монахинь без усякого милосердя вбивають, а понад те над паніями добрими, дівками та дівицями галас чинять, груди ріжуть і малим дітям не спускають, очі вилупляють і гірше за поган".

Івану Виговському довелося діяти. У серпні 1658 року гетьманські війська вирушили на українсько-московське прикордоння. Щоб відвернути сили московитів, одночасно з гетьманом військові дії проти царських військ розпочав у Білорусі полковник Іван Нечай, узявши кілька міст. Виговський, який зумів відновити контроль над частиною Лівобережжя, почав терміново шукати альтернативу союзу з Московією і врешті-решт змушений був звернутися до польського короля Яна II Казимира.

Завдяки кримському хану

армія Виговського

поповнилася 35 000 бійців

У вересні 1658 року гетьман уклав Гадяцький договір із Польщею, який зафіксував відмову Гетьманської держави від підданства московському царю. За умовами Гадяцького договору, Україна як Велике Князівство Руське мала увійти до складу Речі Посполитої — на правах федерації. Москва відповіла на це оголошенням війни.

Цар Олексій Романов навесні наступного року відправив на допомогу Ромодановському понад 50 000 бійців. Командував ними найзнаменитіший і найуспішніший московський полководець Олексій Трубецькой, який пізніше став хрещеним батьком майбутнього імператора Петра I. Григорій Гуляницький із чотиритисячним загоном ударив по непрошених гостях незабаром після того, як вони перетнули кордон, і захопив частину їхнього обозу. Але, відступаючи перед численним супротивником, він не пішов углиб української території, як розраховував Трубецькой, а несподівано повернув до Конотопа, стратегічно важливого міста на московсько-українському прикордонні, й оволодів ним, вибивши війська Ромодановського. Трубецькой спробував відразу штурмувати Конотоп, але, втративши безліч солдатів, був змушений відступити. Так почалася облога, яка на сімдесят днів зв'язала головні московські сили на самому початку великого походу.

- Пане полковнику! Пане полковнику! — перервав роздуми Гуляницького козак, що вбіг у покої. — Гетьман прийшов!

Конотоп — місце, де тонуть коні

Фортеця ожила, ніби слово "гетьман" вдихнуло в неї нове життя. З південного бастіону фортеці битву, що почалася, було видно найкраще. Козаки, що несподівано налетіли, застали московитів, які облягали місто, зненацька. Ті металися з боку в бік і, притиснуті до річки Липки, один за одним гинули під ударами козацьких шабель. Гуляницький розпорядився підготувати до вилазки сильний загін, але коли той був готовий до бою, козаки Виговського раптом почали відступ, забравши з собою безліч бойових коней ворога.

Трубецькой був розлючений. У погоню за козаками Виговського він спорядив 30-тисячний кінний корпус на чолі з боярином Семеном Пожарським, сином знаменитого рятівника Москви Дмитра Пожарського. То було ядро всієї московської армії: діти з дворянських сімей, досвідчені ветерани успішних походів проти Польщі та Швеції.

Наступні два дні стали для Григорія Гуляницького найважчими за весь час облоги Конотопа. Він не знав, чому відступили козаки. Чи було то військовою хитрістю, чи Виговський відчув, що йому не здолати Трубецького? Але ще більше його тривожило те, що серед нападників не було видно кримських татар, на допомогу яких так розраховував Іван Виговський. Без них Трубецького не здолати: у гетьмана навряд чи набереться 20 000 бійців.

Надвечір 29 червня 1658 року Гуляницький нарешті отримав відповідь на всі свої запитання. Ця відповідь з'явилася у вигляді напівживих, поранених московських солдатів, які дивом врятувалися від смерті. Слідом за ними на швидких степових конях під стінами конотопської фортеці з'явилися татари. Гуляницький скомандував наступати, і козаки, що підбадьорилися духом, кинулися на розгублених солдатів Трубецького.

Козаки, які захищали Конотоп, від своїх побратимів довідалися, що час, виграний під час облоги міста, гетьман Виговський використав для посилення своєї армії: за два місяці до 16 000 козаків додалися 3000 бійців із Польщі, Волощини, Молдавії, Сербії, Трансільванії та майже 35 000 кримських татар. Самому Івану Виговському з невеликим загоном вдалося заманити корпус Пожарського на інший берег річки Соснівки. Після цього козаки зруйнували переправу і нашвидкуруч влаштували нижче за течією річки загату. Соснівка, і без того болотиста, розлилася. Конотоп повністю виправдав свою назву: в таких умовах московська кіннота не могла чинити опір. І тут у неї в тилу з'явилися татари, які чекали в засідці. "З тої поразки міг утекти... хіба що хто мав крилаті коні", — писав про це літописець Самійло Величко.

Пожарський, упевнений у тому, що закидає шапками "зрадника Виговського і якогось ханішку", недооцінив противника. А козаки з татарами виявилися на висоті: нав'язавши противнику невигідну позицію, вдарили раптово, та ще й застосувавши у вирішальний момент засадний резерв.

Переможець не отримує нічого

Кримський хан Мехмед Гірей IV, який отримав за договором з Іваном Виговським усіх полонених, наказав їх знищити. У живих залишилися тільки ті, за кого можна було отримати викуп: князі та воєначальники Львів, Черкаський, Ляпунов, Бутурлін. Полонений Пожарський вилаяв хана матом і плюнув йому в обличчя, за що йому одразу ж відрубали голову і відправили її в табір Трубецького.

Цей табір козаки разом із кримцями та європейськими союзниками штурмували дві доби. Але московити, знаючи, що пощади їм не буде, чинили відчайдушний опір. Трубецькой, отримавши два поранення, ледь не загинув. Розуміючи, що подальше протистояння марне, він скомандував відступати на схід, у Московію. Козакам дісталися три облогові мортири і чотири гармати, 600 ядер, 100 гранат, бойові прапори, скарбниця і майже весь обоз. 10 липня російські війська, переправившись через Сейм, залишили територію Гетьманської держави.

У результаті війни втрати московської армії становили не менше 30 000 осіб убитими. Козаки втратили близько 4000, татари — близько 6000 бійців.

Розгром під Конотопом справив величезний деморалізуючий вплив як на тогочасне російське суспільство, так і на офіційну Москву. Цар наказав споруджувати земляні вали навколо столиці. До міста хлинули жителі навколишніх міст і сіл. Поповзли навіть чутки про переїзд царя за Волгу — до Ярославля. Усі чекали швидкої появи під стінами Москви Виговського з кримцями... Але цьому завадила проросійська партія в самій Україні.

Підбурювані людьми Трубецького і Безпалого, запорожці під командуванням отамана Івана Сірка напали на землі кримського хана, і він був змушений покинути Виговського з більшою частиною свого війська. Сірко за це отримав від царя "грамоту, двісті золотих та соболів на триста рублів".

Другого удару по Виговському завдав сейм Речі Посполитої, який 10 червня затвердив Гадяцький договір у значно урізаному вигляді, внаслідок чого навіть "Березневі статті" Богдана Хмельницького, за словами московських чиновників, нібито підписані ним у Переяславі, почали мати кращий вигляд. Незадоволена гадяцькими угодами козацька старшина, яка ненавиділа Польщу, почала переорієнтуватися на Москву, переконана, що тепер, після конотопської перемоги, "все буде по справедливості".

У вересні 1659-го проти Виговського виступили оброблені московськими послами полковники Золотаренко, Сомко і Цицюра. Не бажаючи подальшого кровопролиття, після Чорної ради в містечку Германівка, неподалік Обухова, Іван Виговський склав гетьманську булаву. На його місце обрали вісімнадцятирічного сина Богдана Хмельницького Юрія, який під тиском Москви підписав новий Переяславський договір, що фактично перетворював Україну на автономну одиницю у складі Московського царства.

• Читайте також: Автор держави. Як подільський бунтар децентралізацію проводив

Згодом ця автономія дедалі більше скорочувалася, поки не зникла зовсім. Залишилася тільки пам'ять про блискучу перемогу українців у союзі з кримськими татарами над всесильним північним сусідом. І якби українці тоді могли зберегти єдність, держава, створена Богданом Хмельницьким, могла залишитися на картах Європи. А в історії України не було б із Росією спільного шляху, що приніс у підсумку стільки лиха.