Гадяцька унія. Як 360 років тому гетьман Іван Виговський спробував змінити історію України

Пошук правильного шляху

6 серпня 1657 року помер гетьман Богдан Хмельницький. Його наступником став генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський. Серед поціновувачів ідеї "русского мира" за Виговським закріплено почесне звання головного зрадника №2 після Івана Мазепи. У провину йому ставлять зраду царя і "продаж" України полякам. Для багатьох українців гетьман, навпаки, один із перших борців за "європейський вибір" країни.

Справедливості заради варто сказати, що після приходу до влади Виговський не "рвався в Європу" і не поспішав нічого "продавати" полякам. Навпаки, обіцяв служити вірою і правдою московському самодержцю і за необхідності "за честь його померти". Одночасно Виговський намагався зберегти укладені в минулі роки союзи з ворогами Польщі. Ще до офіційного обрання гетьманом він підтвердив домовленості Хмельницького з трансільванським князем Дьєрдем II Ракоці. У жовтні аналогічну угоду було досягнуто з посланцями шведського короля Карла Густава. Із застереженням, що вона не буде спрямована проти Московського царя.

Однак обидва союзи виявилися недовговічними. Ракоці незабаром позбувся трону, а шведський король, ведучи війну на кілька фронтів, хотів якнайшвидше укласти мир з Варшавою і Москвою. Тим часом цар Олексій Михайлович усіляко домагався обмеження суверенітету козацької держави. Перші півроку він узагалі відмовлявся визнавати Виговського гетьманом і змінив свою позицію тільки в обмін на обіцянку пустити царських воєвод у сім українських міст.

Одночасно Кремль розхитував і так не дуже міцні позиції Виговського серед козацької старшини. У січні 1658 року за мовчазної підтримки царя полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш здійняли антигетьманське повстання. На полі брані удача була на боці Виговського. У травні під Полтавою він розбив основні сили повсталих, а їхніх лідерів стратив. Ті, що вижили, втекли під захист царських воєвод, що ще більше загострило відносини з Москвою.

За таких умов гетьман робить різкий поворот у зовнішній політиці і спрямовує свій погляд у бік Варшави. Уже в липні були узгоджені попередні умови повернення українських земель до складу Речі Посполитої, а 16 вересня польські емісари та гетьман Іван Виговський поставили свої підписи під договором, який за місцем підписання отримав назву Гадяцького.

Тут необхідно зазначити, що доля угоди до останнього моменту була під питанням. Виговський вів переговори про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького з царськими посланцями, як перед самим підписанням договору, так і після. І пішов на остаточний розрив із Москвою лише після того, як цар оголосив його зрадником і відправив в Україну свої війська.

Плюси та мінуси

На жаль, оригінал угоди, укладеної 16 вересня 1658 року, до наших днів не дійшов. Залишилися тільки її видозмінені копії та перекази основних пунктів сучасниками. На основі цих даних історики по крихтах відновили положення документа, але достеменно невідомо, про що саме сторони домовилися під Гадячем.

Частина однієї з копій договору. Зберігається в ЦДІАК України.

Хай там як, порівняно з попередніми договорами між козаками і польською короною Гадяцький трактат виглядав набагато привабливішим. В обмін на повернення до складу Речі Посполитої трьох воєводств — Київського, Чернігівського та Брацлавського і відмову Війська Запорозького від усіх іноземний протекцій Варшава йшла на суттєві поступки.

Головною з них було створення на території означених воєводств Великого князівства Руського на чолі з гетьманом на кшталт Великого князівства Литовського. Речі Посполита перетворювалася з "унії двох народів" на "унію трьох".

Усім учасникам повстання Хмельницького оголошувалася амністія і поверталося конфісковане майно. Козацький реєстр (військо) встановлювався у 60 тисяч, а козаки звільнялися від усіх податків. На території трьох воєводств не повинні були розміщуватися польські війська, а якщо в цьому з'являлася потреба, то вони автоматично б переходили під керівництво гетьмана.

У Речі Посполитій ліквідувалася Берестейська церковна унія 1596 року, що було однією з головних вимог усіх козацьких повстань. Православній церкві поверталося конфісковане майно, а православні та католики зрівнювалися в правах. Причому в трьох воєводствах тільки віряни грецького обряду могли обіймати адміністративні посади.

Крім того, Річ Посполита зобов'язалася не порушувати братерства з Кримом, з яким Виговський уклав союз, і за можливості — з Москвою.

Однак Гадяцький договір мав і кілька суттєвих "але". У минулі роки Богдан Хмельницький створив державу зі своїм унікальним адміністративно-територіальним устроєм та органами влади, заснованими на козацьких традиціях. Суттєві зміни відбулися і в економічній сфері, головна з яких — скасування панського землеволодіння.

Гадяцький же договір козацьку державу з усією її унікальністю фактично ліквідував. У Великому князівстві Руському, що мало прийти йому на заміну, відновлювався старий адміністративний устрій, а керівні посади в органах влади могли обіймати тільки представники шляхетського стану.

Звісно, серед козацької старшини були вихідці зі шляхти (наприклад, той самий Виговський чи покійний Хмельницький), які могли б розраховувати на просування по службі в нових умовах. До того ж у договорі було прописано, що за поданням гетьмана король щороку зводитиме в шляхетську гідність по 100 козаків із кожного полку. Однак такі умови були вигідні тільки старшині, та й то не всій. Для основної ж маси козаків це була справжня "зрада", бо вони істотно знижувалися в соціальному статусі.

Крім того, Велике князівство Руське втрачало право на зовнішню політику і вільні вибори свого глави. Передбачалося, що тепер король обиратиме гетьмана з чотирьох кандидатів, запропонованих станами трьох воєводств.

Не меншою, а, можливо, й більшою "зрадою" був пункт про повернення маєтків колишнім власникам, хоча й із застереженням, що вони мають "підданих не отягащять, як первее", а саме повернення має проходити лише з санкції короля та гетьмана. Однак у будь-якому разі це означало скасування "аграрної революції" часів Хмельницького.

Упущені можливості

Через перелічені мінуси Гадяцький договір поступався домовленостям із Москвою чотирирічної давнини. Українсько-російський договір 1654 року передбачав лише номінальну залежність від московського царя при збереженні основних атрибутів незалежної держави. За угодою 1658 року українські землі поверталися до складу єдиної Речі Посполитої як суб'єкт федерації, але незрозуміло наскільки рівноправний.

З іншого боку, російський самодержець уперше порушив домовленості ще за життя Хмельницького, уклавши 1656 року сепаратне перемир'я у Вільно, та всіляко домагався обмеження суверенітету Гетьманщини надалі. У зв'язку з цим Гадяцький договір виглядав не так уже й погано. У разі його реалізації Річ Посполита отримала б приплив нової крові і вийшла б із затяжної кризи останніх років, а українські землі отримали б шанс на спокійний розвиток у складі триєдиної держави.

Однак цим планам не судилося збутися. Остаточне рішення про долю договору ухвалював польський Сейм. І тут виявилося, що польська шляхта не готова так просто відмовлятися від своїх "скреп". І коли в травні 1659 року козацькі посли привезли підписані під Гадячем статті до Варшави, консервативно налаштована більшість Сейму ратифікувала договір у дуже урізаному вигляді. З тексту викинули всі згадки про Велике князівство Руське. Ліквідація Берестейської унії та повернення конфіскованого майна православній церкві скасовувалася. Реєстр зменшувався вдвічі — до 30 тисяч осіб, а українські землі отримували лише напівавтономний статус.

Не дивно, що коли до польського посланця привезли затверджений Сеймом текст договору, Виговський зустрів його словами: "Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз", після чого сів на ліжко й заплакав.

Ці слова виявилися пророчими. Гадяцький договір навіть у першій редакції не користувався великою популярністю. Після "кастрації" договору гетьман розгубив усю підтримку, не допомогла і блискуча перемога над московським військом під Конотопом. У вересні Виговський змушений був зректися гетьманської булави і виїхати на території Речі Посполитої. Через п'ять років його без суду і слідства за звинуваченням у зраді розстріляли колишні союзники.