"Погані дороги". Виходить фільм сценаристки "Кіборгів" про полон, ОРДЛО і "військових на всю голову"

Ця мініатюрна і чарівна жінка перевернула уявлення про українську драму.

Популярність до Ворожбит прийшла після гучного російського серіалу "Школа" (2010). Потім пролунали зняті за її сценаріями українські проекти: фільм "Кiборги" (2017) і серіал "Спіймати Кайдаша" (2020), що став телехітом карантину з багатомільйонними переглядами на Youtube. Наталка Ворожбит поставила за своєю однойменною пʼєсою картину "Погані дороги" (2020) — і знову успіх: на фестивалі у Венеції стрічку визнали як найбільш інноваційний фільм, а київський "Тиждень критики" вручила Наталці приз "Відкриття року". Ця гостросоціальна драма напевно підірве громадськість, як у часи перебудови сталося зі стрічками "Плюмбум, або Небезпечна гра" (1987), "Маленька Віра" (1988), "Аварія — дочка мента" (1989). У широкий прокат фільм виходить у квітні.

Картина складається з пʼяти новел. У першій українські прикордонники перевіряють директора школи, який їде з території "ДНР". Він із похмілля прихопив паспорт дружини. Прикордонники пресують вчителя. Той терпить, але раптом вдалині помічає одну зі своїх восьмикласниці. "Людка, підтвердь, що я ваш директор школи!" — кричить він. Ситуація стає неоднозначною: що тут робить неповнолітня? Директор соромить капітана, але той дає слово офіцера, що вчителю здалося.

У наступній новелі вже нічого нікому не здається: місцеві восьмикласниці обговорюють на зупинці свої недвозначні стосунки з представниками ЗСУ. Одна вчить іншу: "Не за насіння ж спати".

Ще одна новела про те, як військовий маніяк з ОРДЛО захопив українську журналістку й знущається над нею — свою владу він використовує по-садистськи.

В іншій історії у чоловіка просто немає голови — вона залишилася у противника. Труп українського військового везе до своїх його колишня пʼяна коханка, розмовляючи з ним, мертвим. Безголові чоловіки — куди вже більше символічно?

У фіналі — найбільш "мирна" історія: дівчина в селі збила курку автомобілем і хоче заплатити за це її господарям. Однак вартість курки в процесі розмови починає незрівнянно рости. Що тут, що в "Спіймати Кайдаша" Ворожбит дає національні характери жорстко, саркастично, але яскраво й цілком впізнавано.

У своїй роботі драматург застосовує улюблений прийом Ларса фон Трієра і Кіри Муратової: стосунки розвиваються в рамках жертва — кат, йде ситуаційний перевертень, після чого жертва з катом міняються місцями.

Перш за все, автор предʼявляє рахунок чоловікам через їхній параліч волі, небажання брати відповідальність на себе. Хоча в картині власне директор школи викликає симпатію: він намагається закликати до порядку. Фокус безпосередньо цікавиться в автора, які смисли вона вкладає в свої твори.

Не страшно було йти в режисери без профільної освіти?

— Страшно, звичайно. Але я рідко була задоволена постановками за своїми текстами. Мені говорили: постав сама, як тобі подобається. У мене були надхенні приклади знайомих російських драматургів, які стали режисерами: Угаров, Вирипаєв, Сігарєв. Власне цей матеріал я б і не віддала нікому, він занадто особистий, вистражданий. Вже покійний, на жаль, Юрій Мінзянов зробив продюсерський подвиг — довірив мені режисерське крісло, особливо не контролюючи. І команда була міцна, що важливо для мене як новачка.

Які були основні труднощі?

— У мене, напевно, немає монтажного мислення. Я спочатку боялася артистів, думала, що вони можуть відчути мою невпевненість як режисера — почнуть "підʼїдати". Але я інтуїтивно вибрала тих, з якими почувалася комфортно. Вони не медійні, але були відкритими та чуйними.

Досвід документального театру допомагав мені відчувати фальш виконання. Тільки починається театральність — прошу її прибрати. Дія, умовно кажучи, має бути схожою на підглядання в замкову щілину. Припустимо, їдеш по Донбасу і бачиш на зупинці таких дівчаток, як у фільмі.

І ще допоміг досвід роботи шоураннеркою на проекті "Спіймати Кайдаша". Там я зрозуміла процеси, що відбуваються на знімальному майданчику. Раніше для мене це була юрба людей, але за три місяці зйомок я дізналася, хто є хто.

Зйомки "Дорiг" напевно були складними психологічно, там стільки напруги в кадрі.

— Психологічно найважчими були зйомки в підвалі. Під час сцени із садистом-ополченцем я тільки тоді зрозуміла, що дубль є, коли мені стало фізично боляче. Ми знімали у водолікарні в Дарниці — там було все розбите, холодно, атмосфера сприяла. Є актори, яким чим важчі сцени, тим краще. Пʼятий дубль — героїню знову бʼють, вона падає на холодну підлогу. Звичайно, її не бʼють по-справжньому, але кров починає текти — подряпалася десь. Її поливають холодною водою. Думаю: "Боже, яке звірство!" І ловлю себе на тому, що мені результат важливіший, ніж чиїсь відчуття. Від цього ставало трохи не по собі.

Під час зйомок стаєте дещо не собою?

— Так, не людиною, а режисером (сміється). Я вигадала, що 13-річна героїня курить у кадрі, і її мама погодилася. Дівчинка не проти. А в мене ж теж дочка. Черговий дубль — дівчинка курить десяту сигарету. У мені мати говорила: "Зупинися, дівчинка ж курить!" А режисер твердив: "Ще дублик — дим не в ту сторону". Після останнього дубля дівчинка сказала: "Я накурилася на все життя". Такий ось позитивний момент, може, тепер ніколи не куритиме.

Серед ваших творів, де в центрі жінка-героїня, ви предʼявляєте чоловікам рахунок. Кажете, що це вони відповідальні за сир-бор, який твориться в країні, а жінки його вигрібають. Чому?

— У випадку з "Поганими дорогами" — це фільм про війну, а війну починають чоловіки. Це їхня гра. Вони ж її і закінчують. Але в центрі подій у мене завжди героїні (за винятком "Кiборгів") — це вольові, сильні жінки. Мене такі й оточують. В Україні дійсно чоловіки поступаються в ініціативі, тому що їм так зручно: "Хочеш — на, кермуй, якщо така крута". Наш чоловік не бешкетує: "Ні, ні за що, я тобі все доведу!" Склалися вже вікові традиції такої поведінки.

Жінки закликали до зброї

Звідки це пішло?

— Є теорія, що після того, як чоловік залишив потомство і якщо його не вбили на війні, вмикається якась програма самоліквідації. Оскільки сучасне життя не передбачає героїчної загибелі, він не відчуває себе зобовʼязаним чогось прагнути.

А жінка не може зупинятися, вона в процесі. Народила дитину — ростить її. В Україні велика кількість розлучень, і при цьому діти, як правило, залишаються з матірʼю. А матеріально їм допомагають одиниці чоловіків. Тому жінці нема коли сумувати і сидіти зі своєю паралізованою волею, нема коли бухати, потрібно годувати.

Мене запитують, у чому надія? У тому, що в людей будуть діти і вони захочуть для них хорошого майбутнього. А оскільки жінки в основному ростять дітей в Україні, то в них більше відповідальності за це майбутнє. Чоловіки ж у нас самоусуваються. Це не означає, що я чоловікам предʼявляю рахунок, я їх люблю. Мені навіть шкода їх. Я не вважаю, що жінки хороші, а чоловіки погані.

Жінки у нас, відверто кажучи, не знають міри, перегинаючи палицю, часто ламають чоловіка в принципі. І всім нам не вистачає культури, виховання. А яка культура останні 100 років, коли кращі загинули під час воєн і революцій? Багато людей росли в жахливих умовах, без батьків. Тільки й думали, як вижити.

Але після Другої світової був і в нас розквіт — у 1960-і.

— Так, але потім це все придушили. Почався застій. Жінки більше пристосовуються й гнучкі. Однак я б посперечалася, що жінка не може бути радикальною. Коли збирала матеріал для пʼєси про Майдан, зʼясувалося, що власне жінки почали першими закликати брати в руки зброю. Я була цим вражена. Це були жінки, які спочатку боялися взагалі виходити на Майдан, кажучи, що в них клаустрофобія: коли натовп, їм погано. А потім вони ж бігали із судочками з їжею і кричали: "Хлопці, досить сидіти — вперед! Я патрони підноситиму".

Фільм Netflix "Красуньки", де порушена тема сексуалізації дітей, викликав міжнародний скандал. Чи не боїтеся, що "Поганi дороги" також викличуть хвилю засудження на зразок "У нас прекрасні військові, а ви невідомо що показуєте"?

— Не боюсь, але розумію, що таке може бути. А працювати в цій професії і боятися скандалів — у ліс не ходити.

Ви готові заперечувати критикам?

— Я намагаюся не вступати в полеміку, щоб не витрачати на це енергію. Але в усіх інтервʼю я щось все-таки пояснюю.

Коли працюю над пʼєсами і сценаріями, у мене немає мети розділити на поганих і хороших, мета — вивчити людську природу. Я намагаюся зрозуміти кожного зі своїх персонажів, їхню мотивацію. Якщо не говорити про жорсткі та болісні проблеми, то навіщо тоді займатися драматургією, яка повинна досліджувати конфлікт?

Фільми-попередження

З іншого боку, ви мало залишаєте надії, як, наприклад, Ларс фон Трієр в "Догвіллі". Там люди спочатку рятували втікачку, потім сіли їй на шию, і за це їх розстріляли. Вони не заслуговують ні жалю, ні співчуття.

— У мене не зовсім так. Не погані люди, а слабкі, піддаються спокусам. У новелі про курку я хотіла сказати, що війна починається не з політиків, а з таких начебто нещасних людей, яких спочатку хочеться пожаліти. Що стосується розвʼязки новели про полон (не розкриватимемо її), я пропускала цю ситуацію через себе. У мене досить знайомих побувало в полоні. Я думала, коли часто їздила на Донбас: раптом зі мною трапиться така ситуація, як я себе поводитиму? Прокручувала в голові варіанти. У садиста-сепара в один із моментів прокидаються людські риси. Його можна пробачити? Мене ця думка налякала. Йолки-палки, скільки можна прощати?! І в мирному житті скільки жінок прощають подібних і живуть з ними далі. Але чоловік і далі буде робитиме так, як це робив.

Трієр переконливий, але глобально він обгрунтовує ідею, що людина — невдале творіння Боже і будь-який жахливий результат для людини цілком логічний, вона його заслужила. Де знайти божественну іскру, яка не дасть нам остаточно перетворитися на тварин?

— Гадки не маю. Але мені здається, що такі історії не вчать, як виправляти людей, це фільми-попередження: не дійдіть до такої точки. Новелу про курку мене переконали перенести в початок. Деякий час фільм був у такому вигляді, але потім я все-таки її поставила в кінець, тому що за інших умов виходило, що війна — головне зло. Але війна починається тут, на цій кухоньці з добродушними обивателями. Заключна новела узагальнює і дає глядачеві видихнути все, що на нього навалилося.

Мені здається важливим, що в українському кінематографі зʼявилася така людина, як ви, — яка знімає гостросоціальне кіно. Можливо, ми після цього хоча б перестанемо так тотально брехати одне одному.

— Мені хотілося піти від питань "наш — ваш", "свій — чужий", "правда — брехня". Просто ці люди раптово поринули в реальність під назвою "війна". Винні вони чи не винні? Ми всі в чомусь винні. Було мирне, впорядковане існування, і раптом звалилася ця біда. Де ти опинився в цей момент, ту мораль і сприймеш, у ту ідеологію і повіриш. Але хіба це твоя вина?

Війна — зона безвідповідальності

У "Кiборги" увійшли зібрані вами в АТО матеріали про фронт — це чоловіча лінія. А в "Погані дороги" увійшли враження про тил — це жіноча лінія. Були люди, яких не лякало це нове військове буття, для яких все чудово, — супергерої і супергероїні?

— Я бачила таких. Це їхнє місце сили. Вони не хочуть, щоб війна закінчувалася. Серед чоловіків такі, звичайно, насамперед. Людина каже: "Я військовий на всю голову". В іншій реальності він існувати не хоче. Безстрашний, але я не знаю його морально-етичних якостей. А мирні жителі навряд чи б собі вибрали таке життя. Хоча є серед них мародери-паразити. Війна — зона безвідповідальності, місце поганої свободи: бери, хапай, біжи! Одне із завдань таких фільмів — налякати війною, щоб не було бажання продовжувати. Це сіра, жахлива, безнадійна зона. Я проти романтизації війни. Половина наших солдатів, які туди пішли, точно не знали, куди потрапили. У них не було ні бойової, ні моральної підготовки.

У "Кiборгах" чітко простежується антивоєнний пафос.

— Я жінка, мені це близько.

Що найбільше вразило вас на території АТО?

— Дивує пристосовність людини. Я багато працювала з підлітками на Донбасі. Але як вони звикають: наприклад, святкують щось, а фоном звучать стрілянина, вибухи. Ти можеш від канонади вночі прокидатися, а вони вже не звертають уваги. Вранці дивишся у вікно, думаєш, що там нікого, в школу ніхто не піде, а там на вулиці гуляють мами з візочками — життя триває.

Надія на діалог

Хто повинен приїхати і навести порядок — президент, генерал? Як у старому кінохіті "Голова" — впав звідкись зверху чоловік-лідер і все розставив на свої місця.

— Якби я в це вірила, у мене б такий мужик обовʼязково зʼявився в фіналі.

Після одного рятівника нації, Петра Порошенка, зʼявився новий — Володимир Зеленський.

— Почалися фарс або комедія. Але я комедії не пишу. Хоча елементи гумору в мене є. Навіть в найстрашніших сценах.

Та й на постері "Доріг" маленький капітан і високий учитель свердлять один одного очима.

— Особисто для мене, до речі, питання відкрите, була дівчинка на блокпосту чи ні. Всередині я для себе вирішила: не було.

Але наступна новела говорить, що там могла бути не одна, а вагон таких дівчаток.

— Наступна новела залишає питання відкритим. Це могло бути, а могло і не бути. Глядачеві залишається право вибору вірити у що хоче.

Але ми точно знаємо, що порядний вчитель, не єдиний у фільмі позитивний персонаж.

— Так, він робить сміливий вчинок. Він переступив через страх. А офіцер щиро дає йому слово, що там немає дівчинки. Тому що він убʼє своїх пацанів, якщо дізнається. А ось що в пацанів із морально-етичними нормами — це наступне питання.

Виходить, що вся надія на таких, як цей учитель?

— І на командира. Надія на діалог між людьми. Командир повірив без паспорта, що той — директор школи, а вчитель — що там немає дівчинки. У них зʼявилася довіра.

Драматург в Україні може заробити на квартиру?

— Мені ж вдалося це зробити. Фінансова ситуація щодо сценаристів до сих пір не вирівнюється, тому що вони погоджуються на низькі гонорари. І собі, й іншим сценаристам роблять тільки гірше.

Про що ваш майбутній фільм із великонадійною назвою "Демони"?

—- Думаю, може, змінити назву (сміється)? Це за моєю пʼєсою 2005 року.

"Демони" — це лавсторі. В українське село потрапляє бомж не бомж, але такий графоман з амбіціями письменника — з Росії. Він знайомиться з місцевою самогонницею, яка його на 20 років старше. Вона володіє харизмою і досвідом. Чоловік на неї западає, але жінка в нас, звичайно, — головний персонаж. Починаються божевільні стосунки. Причому весь час виникає тема "Росія та Україна", тому що він росіянин, вона — українка. Вони в пʼяному угарі переживають всі етапи — від романтики до мордобою. Присутній гумор, і містика. Все це писалося 15 років тому, але після відомих подій звучить набагато гостріше.