Українська стрічка про вiйну взяла престижний приз у США. Її хочеться одразу забути, але не забудеш ніколи

Український фільм "20 днів у Маріуполі" отримав цими днями приз глядацьких симпатій на популярному фестивалі незалежного кіно Sundance: нагороду вручили режисерові картини Мстиславу Чернову. Стрічка зроблена ним у співавторстві з фотографом Євгеном Малолєткою, який прославився знімком з обложеного Маріуполя, коли поранену породіллю виносили з розбомбленого пологового будинку — фото взяло низку міжнародних призів. Що в картині вражає — численні смерті дітей внаслідок бомбардувань: від немовлят — до школярів і горе їхніх батьків. Фокус мав можливість ексклюзивно подивитися картину та ділиться подробицями.

"20 днів у Маріуполі". Документальна основа

Фільм Чернова та Малолєтки розповідає про те, як Маріуполь пережив три перші тижні повномасштабного вторгнення РФ. Місто було оточене та знаходилося під безперервними обстрілами та бомбардуваннями. Якщо провести аналогію з відомими фільмами, то враження від "20 днів у Маріуполі" схоже на епізод із топового серіалу "Справжній детектив" (1-й сезон) з Вуді Гаррельсоном та Меттью МакКонахі. Там їхні герої шукали високопоставлених і заможних сатаністів, які мучать і вбивають дітей. Корупція заважала слідчим. Але кожному здоровому чоловікові (типу місцевого начальника поліції) достатньо було показати якесь коротке відео, захоплене в сатаністів, щоб цей чоловік починати кричати вголос. Ми, глядачі, нічого не бачили — щоразу екран телефону був до нас повернутий задньою кришкою. Але було зрозуміло, що це щось винятково страшне, чого не мало відбуватися ніколи і за жодних обставин. А тут — такий весь документальний фільм "20 днів у Маріуполі".

У картині майже немає російських окупантів. Буквально лише один епізод знятий, де танки з літерами "Z" на баштах безпардонно, "по-господарськи" нищать міські автобуси. Особливий цинізм у тому, що планомірне знищення міста перші тижні проходило з повітря. Від міста з 450-тисячним населенням залишився, за словами Курта Воннеґута з "Бойні номер п'ять", місячний пейзаж: гори щебеню та кістяки зруйнованих будівель.

Щоденник

Сюжет фільму "20 днів у Маріуполі" простий. Оператор Мстислав Чернов і фотограф Євген Малолєтка почали знімати обстановку в Маріуполі вранці 24 лютого — за 1 годину до вторгнення. З ними була продюсерка Василина Степаненко. Вони фіксували по днях усі стадії вторгнення РФ. У картині це давно у формі щоденника: 24-го лютого, 26-го, через два тижні.

Починалось у Маріуполі все приблизно як у Києві: звуки вибухів, спалахи на пів неба, потоки машин. Одні жителі-панікери вже із сумками та валізами, інші — у пошуках сховищ, якими слугували, як погана заміна, підвали житлових будинків.

На багатьох обличчях здивування: "Навіщо ми повинні взагалі залишати свої будинки? У чому ми винні?"

Але потім стало не до наївних питань: усе стало в рази гіршим.

Перші жертви — кіровці

У фільмі йдеться, що першим у Маріуполі під масований обстріл потрапив район Кірова (там є вулиця та площа імені Кірова). Звідти багато постраждалих текли рікою до лікарні. Чути вигук: "Жінку вбило — біля балконних дверей стояла".

Четвертий день війни. Радіо блимає зеленими лампочками, передаючи російське повідомлення: "Місто оточене — ми пропонуємо вам здатися". Кадри хроніки: російські танки, що наступають, і вертольоти, що летять. Летить ракета — жахливий вибух супермаркету. Вибухи будинків у приватному секторі. Пошкоджені машини. Перші трупи на бульварах.

Люди біжать, притискаючи до себе дітей. Літній чоловік мчить з котом.

Перша третина стрічки найстрашніша — про дітей, котрі вмирають.

Діти

Молода жінка, обіймаючи маленького сина в бомбосховищі: "Страшно за дитину — він життя не бачив. Нехай я, а в чому діти завинили? Це якийсь треш!" Перелякана дев'ятирічна дівчинка: "Я не хочу, щоб я вмирала. Я прокинулася від бабаха й зрозуміла, що війна!"

Жінка плаче: "Два тижні в пеклі. Ми ховалися. Прилетіли снаряди. Багато уламків. У нас у дворі були тільки цивільні. Вибух, засипало все. Ми вилізли, а хлопчик і дівчинка загинули. П'ять і сім років".

Дитина лежить в реанімаційній машині. Мати ридає. Лікарня. Показано багато невеликих забинтованих тіл. Жіночий голос: "Покажіть Пуйлу очі цієї дитини. Як він нас рятує!"

Маленькі ніжки, що стирчать з-під простирадла. Коментатор: "Євангеліка, чотири роки". Лікарі в сльозах. Мати, котра ридає, дбайливо огортає мертву дочку, наче живу. Крик матері: "Чому не змогли врятувати?!". Чернов коментує: "Я думаю про свою дочку, яка нещодавно народилася".

Кадри родини Чернова: дві радісні, світлі дівчинки. Ця тривога автора за своїх дітей робить для глядача все, що відбувається, набагато особистішим переживанням.

Пологовий будинок

9 березня. Пологове відділення лікарні № 3. Гори щебеню, зруйновані стіни: той самий "місячний пейзаж" після бомбардування. У кадрі — фото породіллі, яка стала знаменитою, коли її транспортували на ношах. Коментатор: "Померла від ран, не сумісних із життям".

Уривки із російських пропагандистських каналів зі знайомими голосами Скабеєвої та Соловйова. Загальний зміст їхнього словесного потоку: "Фото Євгена Малолєтки — це інформаційна провокація, репортаж із небилиці, постановочні кадри з акторками, черговий фейк Заходу".

Найпотужніший епізод картини. Один із лікарів у нічній тиші лікарні веде журналістів кудись униз. Там у коридорах — ряди трупів. Він: "Тяжко. До всього звикаєш. Але потім. Увечері. Це з голови не виходить". Лікар нахиляється і розвертає з пелюшок труп немовляти. Це сцена — страшний символ божевільної та трагічної облоги Маріуполя.

Деталі роботи над картиною

Обидва автори стрічки працювали три тижні у Маріуполі з 24 лютого по 15 березня як представники інформаційного агентства Associated Press. Більше журналістів там не було.

У деяких своїх інтерв'ю вони шкодують, що не були свідками іншої відомої трагедії, яка сталася наступного дня, 16 березня — це знищення з повітря Маріупольського драмтеатру, де загинуло понад 300 цивільних.

Але невідомо, чи вдалося б тоді вивезти ці відео- та фотоматеріали. Чернов і Малолєтка говорили, що злили в мережу лише 10 відсотків відзнятого. Решту змогли вивезти на розбитій машині з Місією Червоного Хреста, якій, нарешті, дали гуманітарний коридор.

Вони дуже ризикували. Відомо, що війська РФ полювали за журналістами, які збирали свідчення звірств російських окупантів. 13 березня під Києвом загинув фотограф Макс Левін, машину якого обстріляли російські військові. Міністр культури України Олександр Ткаченко 6 червня, у День журналіста, сказав, що за 4 місяці війни вбито 32 журналісти.

Зазначимо, що "20 днів у Маріуполі" — дуже грамотно зроблене кіно. У нього доречно вмонтовано монологи Чернова, що дало стрічці наскрізну лінію. Класно підібрано музичні фрагменти. Але головне, що ця професійна документальна робота — безперечний свідок воєнних злочинів РФ в Україні. Її хочеться відразу забути, але ніколи не забудеш. Її не хочеться дивитися, але треба побачити всім, щоб таке — не повторювалось і винних покарали.