Успіх, в'язниця, повернення: 100 років Сергію Параджанову — режисерові, який визначив українське кіно

Сергій Параджанов (1924 — 1990) — засновник жанру українського поетичного кіно 1960—1970-х, що базувався на барвистому, майже кліповому візуальному ряді, притчевості й містичності — з невеликою кількістю тексту. Стрічка "Тіні забутих предків" (1965), знята на студії Довженка, отримала понад 100 призів, зокрема Гран-прі МКФ у Салоніках, премію за режисуру та приз критиків МКФ у Мар-дель-Плата, Кубок на Фестивалі фестивалів у Римі тощо. Це був тріумф українського радянського кіно. Але в тому-то й річ, що в стилі Сергія Параджанова практично не було нічого радянського. Це була абсолютно нова кіномова.

"Тіні забутих предків" — що не сподобалося гуцулам

Шедевр був знятий за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. У фільмі були зайняті актори Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова: стрічка їх зробила зірками.

Композитор Мирослав Скорик, якого сьогодні відносять до українських класиків, написав саундтрек до стрічки, де використав багато етнічної музики.

У фільмі була відсутня ідеологія, яка була практично обов'язковим елементом радянського кіно. Але 1960-ті і в СРСР, і в світі стали "проривними", революційними роками в різних сферах мистецтва. Ці віяння не могли не торкнутися Параджанова.

У фільмі "Тіні забутих предків" багато гуцульських обрядів, але, як вказував сам режисер, його "кіношне мислення" змушувало змінювати ці обряди, додаючи нові яскраві елементи. Із усім цим Параджанов імпровізував на ходу, спочатку знайомлячись із місцевими звичаями, а потім переносячи в дещо зміненому вигляді в стрічку. Його фантазія фонтанувала!

Наприклад, гуцулам не дуже сподобалося, що Параджанов придумав під час сцени весілля надіти на шию нареченому та нареченій ярмо — такої традиції немає. Але тут працювала метафора, виходячи з сюжету твору — нещасливого одруження головного героя. У цьому й була головна фішка фільму: поєднання етногеографічних мотивів із кіноавангардом у різних формах.

За сюжетом, у гуцульському селі хлопець Іван покохав красуню Марічку. Вони, як Ромео та Джульєтта, були з кланів-ворогів: батько Марічки колись убив батька Івана. Але це не завадило юнакові й дівчині покохати одне одного.

Готуючись до весілля, Іван їде на заробітки, а поки його немає, Марічка, рятуючи ягня, тоне в гірській річці. Хлопець одружується з Палагною, але між подружжям немає кохання. Палагна, мріючи про дітей, звертається до карпатського мольфара Юри. Вони стають коханцями. Побачивши їх разом у сільському трактирі, Іван замахується на чаклуна сокирою. Іван дедалі більше сумує за Марічкою — вона являється йому як видіння. Його внутрішній світ у фільмі співзвучний зовнішньому: картинам природи й ритуалам.

"Тіні забутих предків" — фільм не просто про кохання. Це фільм про кохання і смерть. І стара ворожнеча двох родів, пам'ять про пролиту кров предків постає між Іваном і Марічкою. І навіть без яскравих діалогів ця пронизлива історія не може не захоплювати. Фільм був напоєний подихом, звуками природи. І людина була невід'ємною частиною її. Усе було злито воєдино — чарівні звуки дивовижної гуцульської говірки, стогін дерева, що падає, запах трави та грибів. Це була поема", — згадувала Лариса Кадочникова.

Параджанов і радянська влада — КДБ не пробачив

Кінопоема викликала фурор! Насамперед, естетичний. Однак прем'єра у вересні 1965 року в столичному кінотеатрі "Україна" обернулася політичною акцією непокори. Режисер підтримав її. Тоді Параджанов потрапив під спостереження КДБ. 1974 року режисера було засуджено на 5 років за статтею за "мужолозтво". Зазвичай видатних діячів культури за цією статтею не чіпали, але Параджанов не соромився критичних висловлювань на кшталт: "Давно пора закопати в могилу соціалістичний реалізм", — цього йому влада не пробачила.

Параджанов зазнавав великого тиску у в'язниці, але зумів переломити ситуацію своєю творчістю: режисер відмінно малював і полегшив свою долю, зробивши портрет кримінального авторитета. "Виявилося, кримінальники здатні були розібратися в ситуації. Звичайно, спочатку йому було важко. Були й побої. Йому ж ніхто спершу не вірив, що він — режисер. Але Параджанов багато малював. І якось він зобразив одного з паханів. Коли той побачив свій портрет, його вразила майстерність малюнка. Він наказав режисера не чіпати. У Параджанова був унікальний талант малювальника", — розповідала колись мені режисерка фільму "Параджанов" Олена Фетісова.

За рік до закінчення терміну кінематографіста випустили на прохання французького поета Луї Арагона, яке він адресував особисто генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву.

Після звільнення Параджанов виїхав до Тбілісі.

Крім "Тіней забутих предків", зняв такі стрічки: "Колір граната" (1968), "Легенда про Сурамську фортецю" (1984), "Арабески на тему Піросмані" (1985), "Ашик-Керіб" (1988).

За часів перебудови відбулося тріумфальне повернення Параджанова з "небуття", зокрема й до творчої діяльності. Але встиг він небагато, померши 1990-го.

Дружив із величезною кількістю світових кінозірок, зокрема з Андрієм Тарковським і Марчелло Мастроянні.

Яскраве уявлення про режисера дає україно-французький байопік про нього — "Параджанов" (2013).

"Тіні забутих предків" здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса. Але жодну з цих нагород Параджанов не зміг прийняти особисто — він був "невиїзним". Про нього говорили: "Найвільніша людина в найневільнішій країні".