Емі Уайнхаус: Back To Black. Чому одна половина фільму про зірку вдалася, а друга викликає запитання

"Емі Вайнгаус: Back To Black" — фільм американської режисерки Сем Тейлор-Джонсон про найуспішнішу британську співачку Емі Вайнгаус (статки $19,6 млн), яка померла від алкогольного отруєння в 27 років. Джонсон зняла еротичний блокбастер "П'ятдесят відтінків сірого" (2015), але явно і до байопіків небайдужа. У 2009 році вона випустила фільм "Як стати Джоном Ленноном", а на 2025 рік у неї запланований байопік про абстракціоніста-мільйонера "Ротко". Яким вийшов "Back To Black"? Фіфті-фіфті, тому що це — буквальна екранізація сюжету однойменної пісні, але навіть вона могла бути яскравішою. Фокус пояснить, чому не вийшло.

Рання слава Емі Вайнгауз

Два слова про те, хто така Емі Вайнгаус (1983-2011). Майбутня зірка народилася 14 вересня 1983 року в Лондоні в єврейській родині. Мама — фармацевт, тато — таксист. Батьки Емі розлучилися, коли їй було 9 років, але стосунки підтримували. Чимало родичів Емі були джазовими музикантами, а бабуся в 1940-х мала близькі стосунки з відомою джаз-зіркою, саксофоністом Ронні Скоттом. Тато співав як любитель і мав удома велику джазову колекцію платівок. На початку фільму донька і батько співають дуетом на сімейній вечірці: одразу після народної єврейської музики, видають джаз-стандарт.

З бабусею Синтією в Емі були особливо довірливі стосунки: Вона навіть зробила собі татуювання з її ім'ям. У 10 років Вайнгаус разом із подругою зібрала реп-групу Sweet 'n' Sour. У 15 — підписано контракт із продюсерською компанією: в Емі одразу розгледіли талант. Її фішка, по-перше, в тому, що в мініатюрної єврейської дівчинки густий голос звучав, як у зрілої темношкірої блюзової вокалістки — це справляло сильний ефект. По-друге, вона рано почала складати власні пісні, з доволі відвертими текстами, де іронічно і водночас пронизливо описувала свої почуття. У 2002 році Емі випустила перший альбом під назвою Frank (присвячений Сінатрі), — критики захоплено зустріли дебют. Хоча Емі Вайнгаус начебто слідувала канонам соул, скоріше її творчість можна було віднести до контркультурного продукту: це був соул, але з елементами трип-хопу і джазу, а також зухвалі і дуже особисті тексти — на межі повного оголення душі. Манера поведінки — екстравагантна.

Тільки 2006 року (вона говорила, що їй потрібно "прожити" свої пісні) Вайнгаус випускає другий студійний альбом Back to Black — і останній прижиттєвий. Менш ніж за рік він став п'ятикратно платиновим. Плюс — п'ять "Греммі". Але шалений успіх співачки був затьмарений проблемами з алкоголем і наркотиками, через які вона стала все частіше зривати концерти. До речі, більшого успіху доб'ється пізніше інша британка — співачка Адель, теж народжена в Північному Лондоні, теж з її сім'ї пішов батько, коли дівчинці було два роки, Адель навіть навчалася в тій самій школі мистецтв, що й Емі.

Гра з долею в більярд і алкоголь

Повернемося до фільму. Емі Вайнгаус (Маріса Абела) показана видатною солісткою й авторкою пісень, куди "запаковує" враження від своїх бой-френдів. Співає в клубах, де повно спиртного, яке вона сама чимало глушить і часто на сцені стоїть із пляшкою в руках.

Вона любить "палити" і їй важко знайти такого ж за темпераментом хлопця. Працьовиті тихоні її не влаштовують. Але тут до бару заходить заводний тип у капелюсі — звати його Блейк Філдер-Сівіл (Джек О'Коннелл). Злегка "відірваний", але не без шарму. Чим займається? Нічим. Живе у знайомих. Робить ставки на кінських перегонах. Одразу показав, що тонко розбирається в музиці. Був у захваті від пісні, що звучала по радіо. Це виявився трек Емі. Блейк влучно визначає її стиль, та й узагалі — обидва вони схильні найкраще бачити в минулому: тоді і машини, і музика — все було крутіше.

Їхня перша гра в більярд — шедевральний ліричний епізод: весело, дошкульно, сексуально, з усією зухвалістю і напором юності! Блиск! Облом тільки в тому, що у Блейка є подружка Беккі, яка зовсім невчасно з'явилася під кінець партії. Але зупинити Емі неможливо: вона буквально бере в оборот "синьоокого".

Уже в неї вдома з'ясовується, що хлопець нюхає кокаїн. І вона вважає, що це "тупо". Але — веселощі тривають, вони вештаються Лондоном, засмагають, займаються коханням, б'ються — вона може в запалі відважити йому пару стусанів.

Зрозуміло, що бабуся розкусила внучку: "Біда в тому, що тобі подобаються погані хлопці". Але музичний успіх йде по наростаючій — під руку з фінансовим, хоча дівчина кричить, що гроші для неї не важливі. "Аби слухач, послухавши п'ять хвилин мою пісню, забув про все і був щасливий". Вона переплавляє в піснях негатив — на позитив і, справді, сама її творчість нагадує алкоголь: діє одразу.

До речі, дивно, що не згадують, що назва її другого (і останнього прижиттєвого) альбому Back to Black (2006) по-постмодерному майже повторює назву найпопулярнішого диску рок-гурту AC/DC Back In Black (1980), який є третім у світі за комерційним успіхом. Різниця тільки в прийменнику — "назад до чорного" або "назад у чорне", але сенс в обох випадках один: "знову в смурняк" або "знову в сплін": людина нібито знову зривається в депресію, в запій.

Платівка рокерів присвячена солістові гурту Бону Скотту, який задихнувся блювотними масами після дикої п'янки (алкоголь у крові вчетверо перевищував норму) у віці 33-х років. І доля Емі, яка випустила альбом з майже ідентичною назвою, склалася приблизно так само: 23 липня 2011 року у віці 27 років її було знайдено мертвою після алкодози, яка вп'ятеро перевищувала допустиму — серце не витримало.

Багато батька

Загалом, парочка Емі+Блейк ураганно веселилася, поки раптово його не заарештувала поліція за побиття власника пабу (у фільмі конфлікт не показано, як і багато іншого). Термін — 27 місяців.

І тут починається друга половина фільму — моторна і похмура. Картина тут нагадує буквальну екранізацію змісту пісні Back To Black:

"Він не залишив часу на жаль,

Тут же прилаштувавши свій орган

У старому перевіреному пригрітому місці.

А я тримаю свою голову високо,

І мої сльози вже висохли.

Я продовжую жити без свого хлопця.

Ти повернувся до того, що ти знав,

Так далеко від того, через що ми пройшли,

А я вступаю на тривожний шлях.

Усе грає проти мене,

Я повернуся на чорний шлях.

Ми просто сказали одне одному "прощавай",

а я немов померла сотні разів.

Ти повертаєшся до неї,

А я повертаюся...

Я так сильно тебе люблю,

Але цього не достатньо.

Ти любиш кокаїн, а я люблю траву,

І життя як курильна трубка,

А я як крихітна монетка, що катається там усередині" тощо.

Але навіть розбірки "молодих" у другій половині стрічки показані "без вогника". Натомість образ турботливого батька Мітча Вайнгауса (Едді Марсан), що проходить через увесь фільм, у другій частині — мало не виходить на перший план. Виходить стрічка про безпутну доньку і турботливого батька.

У титрах згадується допомога батька Емі, хоча його прізвище не вказано в продюсерах. Однак ось що пише "Дейлі експрес" від 11 квітня: "У біографічному фільмі Сем Тейлор-Джонсон Back To Black про легендарну зірку Емі Вайнгаус, яка народилася в Камдені, батьки покійної співачки возз'єдналися, щоб допомогти у виробництві фільму. Зокрема, батько Емі, Мітч Вайнгаус, зустрівся з багатьма провідними акторами, щоб допомогти в розвитку їхніх персонажів і висловити свою думку щодо проєкту загалом". Це дуже було потрібно режисерці?

Причому відомо, що батько Емі був розлючений документальною картиною "Емі" (2015), що не завадило їм здобути "Оскара" у 2016 у категорії "Найкращий документальний фільм". На Rotten Tomatoes у стрічки 96% — від критиків і 87% — від глядачів. І мені, зізнатися, картина теж припала до душі. А ось що стосується "Емі Вайнгаус: Back To Black", глядачі ще не висловилися, але критики дали їй на "томатах" лише 44%. Зате цим фільмом сам Мітч задоволений (захоплення марнує в інтерв'ю), що не дивно — його там вище даху. І жодних ударів по репутації: документалістів він звинувачував, що в картині представлений у негативному світлі. Там миготить зізнання Емі, що бешкетувати вона почала, коли батько пішов із сім'ї. І другий момент: мовляв, він не дав згоду на те, щоб Емі вперше помістили в клініку, щоб позбавити її наркозалежності. Сама співачка вже погодилася, але сказала: "Нехай скаже тато". А той вирішив, що вона не хвора. Момент було втрачено.

Зате в художній стрічці перед сумним фіналом повідомляється, що "Емі багато місяців була тверезою". Не хочеться навіть коментувати це зауваження, щоб не уславитися цинічним, але висновок такий: перша половина фільму вийшла яскравою, друга — ніякою. Тож якщо для вас творчість цієї співачки щось значить, сходити до кінотеатру можна, але майте на увазі: здається, що іншу половину картини знімала не Сем Тейлор-Джонсон, а Мітч Вайнгаус.