Абсурд, бунт і екзистенціалізм: як і чому Альбер Камю назавжди змінив наше сприйняття життя

З моменту загибелі митця 4 січня 1960 року про нього було написано все достатньо текстів і статей, книжок і спогадів, історій та розслідувань. Однак про найважливіший аспект Альбера Камю як письменника та споглядача за життям нечасто згадують — він розумів і бачив навколишній світ, як змінюється політичний ландшафт і людська природа на тлі персонального вибору.

Ця сторона митця захована під великим айсбергом прожитого — Алжир, злидні з дитинства, "золотий квиток" до навчання в школі завдяки вчителю Луї Жермену, а потім — шість років в Оранському університеті. Так виростає його фундамент — античні філософи, Плотін, Шопенгауер, Ніцше, сучасні автори та класика світової літератури.

Варто чесно сказати: Камю справді цікавився, а місцями — захоплювався російською літературою, зокрема "Братами Карамазовими" Федора Достоєвського, ставив його у своєму "Робочому театрі". Пояснення просте — вплив "м'якої сили" РФ через "загадкову" та "містичну" культуру, та в сухому залишку ці "ідеї" від російської культури нічого нового не додали до думок Камю, як покаже час і тексти.

Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, який я обожнював

Зрештою, крім творчого саме плавання, любов до футболу (він грав на позиції воротаря), читання, енергійність та жвавість, любов до середземноморських краєвидів і прагнення зрозуміти життя були драйверами письменника. За час навчання він працює де тільки може, аби і за освіту заплатити, і підтримати рідню, але 1930 року для нього звучить перший тривожний "дзвіночок" — у 17-річного автора виявили його персональну "чуму", яка називалася туберкульозом.

Важка хвороба фактично закрила двері Камю перед катедрою та військом, куди письменника просто не взяли за станом здоров'я. На тлі цього автор змінює напрям діяльності, де починається нова сторінка життя в біографії. Саме звідси все те, що було приховано під айсбергом персонального бачення, набувало форми у його роботах.

Становлення і визнання: в центрі уваги між політикою, літературою та театром

Камю починає власну літературну кар'єру — статті, огляди, робота в ЗМІ, а згодом — власний театр. Поступово починається схід його зірки як літератора, який пише коротку прозу і філософські есеї. У цих текстах проглядається ще університетський шлейф Камю, але скоро визріє його авторський стиль — персональна історія, погляд на проблему, в якій герой наче Прометей, Христос чи випадковий очевидець бачить світ і події довкола людей.

Усі трансформації в житті Камю відбуваються на тлі політичних сварок (письменник пройшов шлях від члена Компартії Франції до її виходу за три роки), налагодження особистого життя (після провального першого шлюбу другий з Франсін Фор вийде двояким — водночас щасливим і травматичних для обох, і це не слід забувати романи письменника) та Другої світової війни. Коли його буквально випирають з Алжира у 1940 як неблагонадійного через статті про стан місцевого населення, він опиняється в Парижі та починає підпільну роботу, коли країна перебуває під окупацією нацистів.

Цей етап і стане ключовим в остаточному становленні — з-під руки автора, який завжди віддавав перевагу ручці з папером замість друкарської машинки — вийдуть культові "Міф про Сізіфа", "Сторонній" та "Чума". Тут він показує крихкість людського буття, як одинокість стає даністю, чому рутина та одноманіття — це єдине, що рятує від абсурду, і як подолали бар'єри через незримого ворога в нас самих і довкола.

Камю досягає вершини визнання після завершення Другої світової війни, коли фактично закладає ключове питання: що пролягає насправді між бунтом і абсурдом, і де між цими категоріями є місце людини. Він бачить трансформацію держав і громадян, початок падіння колоніальних імперій (це питання його особливо зачіпляє через алжирське походження та маму, яка живе там) і розуміє, що всі політичні устої, змагання всеохопних ідеологій соціалізму-комунізму та капіталізму (які переростуть в Холодну війну) фактично перекроюють поняття Добра та Зла.

1951 року він фактично видає виклик суспільним уявленням з виходом "Бунтівної людини", яка закладає тривалий конфлікт із Жаном-Полем Сартром. Камю небезпідставно говорив, що треба боротися з будь-яким тоталітаризмом, його проявами та небезпечними ідеями "блага" — від репресій і концтаборів до утисків прав людини. Однак Сартр і його однодумці буквально "проїхалися" по письменнику, як і вся начебто дружня "ліва преса", для якої писав багато років, хоча Жан-Поль згодом визнав — докори Камю були справедливими.

Саме на зламі 1950-х автор починає писати та вивчати людського вибору, нездатність Homo подолати непереборні обставини і розуміти, що свобода негайно вимагає відповідальності. Так 1956 року і з'явиться роман "Падіння" — фактично чесна та відверта розмова про найнижчу точку життя людини, оцінку прожитого й усвідомлення справжності людських якостей, які ми обираємо.

Він отримує несподівано для себе Нобелівську премію 1957 року, хоча казав, що її вартий Андре Мальро та інші автори. Все частіше світ починає змінюватися — у Алжирі починається тривала війна за незалежність, Камю критикує СРСР за введення військ до Угорщини 1956 року, Холодна війна входить у поступове різке загострення між протиборчими сторонами.

Тут і повертається стара хвороба, яка спала. Вдома починаються серйозні непорозуміння з дружиною, яку мучають нервові розлади, а за останні роки йому не вдається нічого путнього, про що говорить друзям у приватних розмовах. Хоча наприкінці життя наважиться на ще одну спробу — роман "Перша людина", який знайдуть недописаним у його дорожній сумці на місці ДТП того фатального для, 4 січня 1960 року.

Зрештою, напрошується питання — то чому Камю залишається актуальним і популярним досі? На це є відповідь і вона має чотири прості та доволі чесні відповіді.

Оптика засліплена сонцем: що говорить Камю між рядками своїх текстів

Літературознавці та читачі з усіх-усюд давно "перелопатили" творчість французького письменника, який для одних лишається "депресивним автором зі школи", для других — "ліваком" без власних цінностей, а для третіх — незрозумілим автором. Якщо так усе як і є, то тоді логічними будуть наступні питання:

• чому під час пандемії Covid-19 всі побігли буквально купувати "Чуму" письменника;
• чому всі читають "Стороннього" як саморефлексію у часи важких випробувань і пошуків;
• як виходить, що "Бунтівна людина" та "Міф про Сізіфа" вивчаються у філософських студіях;
• чому Камю досі залишається читабельним попри смерть далекого 1960 року, коли на дворі вже 2026?

Відповідь насправді проста — в текстах Камю є чітка комбінація дійсності та візіонерства, філософський прийом спостереження під художнім оформленням і спроба чесно подивитися на світ у його істинних пропорціях. І так, герої французького письменника не є "білими-пухнастими", а перебувають в зоні градієнта, де кожен наступний вибір обмежує подальші.

Камю буквально пропонує нам чесну оптику життя персонажів і подій, взятих із реального життя. Письменник не пропонує дивитися на джерело добра та світла через фільтри в скельцях, а спробувати поглянути на це осліпливе сяйво із примруженням на нього, і так за ареалом можна побачити суть — людину, її трагедію, абсурдність, а значить — вміти цінувати життя, яким би воно бува нелогічним і важким здається.

От тому тексти французького письменника є дороговказами до власної, суб'єктивної та персональної правди про порушену проблему. Сам Камю був категоричним у моменти, де потребувалося вступатися за людей, пошуки правди та бути чесним перед собою, тоді як у літературі — давав простір і час читачам обдумати власні гострі кути та кризи. Адже раптом може виявитися, що абсурд і бунт у філософії життя говорять тільки про фаталізм і неуникний кінець.

Нобелівський лауреат буквально говорить, що вибір завжди залишається за нами, і в часи криз і лих ми конче потребуємо знайти резерви, сили, натхнення та провідників, якими були Прометей, Христос чи Платон. І фактично забувають найважливішу істину — сама людина має в собі вдосталь цих можливостей, якщо тільки зрозуміє дві речі: чого вона варта та на що здатна насправді.

Тому радимо знайти час на перечитування культових робіт французького письменника — від "Стороннього" до "Падіння", від "Листів німецькому другу" до есеїстики та статтей в пресі. І звісно, почитайте драматургію і коротку прозу Камю — це додасть до портрету автора нових барв, які стануть гідним спогадом про спадок культового автора 20 сторіччя в історії літератури.