Дива не сталося. Чому мобільний зв'язок в Україні не може впоратися з викликами війни
"Проблемою №1 є міграція користувачів усередині країни. Операторам необхідно швидко нарощувати ємність мереж, щоб впоратися з різким збільшенням навантаження, але зробити це оперативно вони не можуть". Думка.
Я вважаю, що українські мережі мобільного зв'язку та компанії, які ними керують, показали себе в процесі війни якнайкраще. Від оперативного відновлення доступності послуг у зоні воєнних дій до неймовірно щедрих роумінгових пропозицій — вимагати чи очікувати на щось більше, вважаю, є недоречним. Проте дива не сталося — цивільні технології не завжди і не скрізь справляються із викликами воєнного часу.
Парадоксально найбільші проблеми проявили себе в глибокому тилу. Проблемою №1 є масова міграція користувачів у країні. Її результатом стала по суті одномоментна поява на Західній Україні кількох мільйонів нових активних користувачів, на яких наявні мережі просто не розраховані. Операторам необхідно максимально швидко нарощувати ємність мереж, щоб впоратися з різким збільшенням навантаження.
Я не маю даних по всіх операторах, а "Київстар" оцінює зростання своєї абонентської бази на заході країни в 4 мільйони абонентів. Але це не все. Приблизно 5 мільйонів користувачів номінально залишилися у своїх "домашніх" регіонах, проте переїхали з міст у сільську місцевість, що також спричинило локальні дисбаланси. За оцінками компанії, збільшення навантаження коливається від 30 до 50%. Вважаю, у конкурентів та сама ситуація, причому для Vodafone вона має бути ще гострішою через її традиційне домінування на сході країни.
Щоб компенсувати раптову появу не менше десяти (моя прикидка) мільйонів нових абонентів, компаніям необхідно якнайшвидше робити потужнішими свої мережі. Якщо для "Київстара" йдеться про приблизно 400 базових станцій, для всієї великої трійки (маються на увазі "Київстар", Vodafone, lifecell, — ред.) показник може досягти 1 000.
"Якнайшвидше" ніколи не було простою справою в Україні, а після початку війни ситуація почала нагадувати трагікомедію. Каменем спотикання, як і за мирних часів, стало землевідведення. Територіальні громади й раніше не поспішали пускати на свою Богом дану святу землю богомерзких операторів "із самого Києва". У когось від мобільного зв'язку боліла голова, десь кури припиняли нестися, хтось боявся Covid-19 і 5G. Тепер до звичних складнощів додалися нові, й часто несподівані, перешкоди.
Спочатку дуже ускладнилося користування державними кадастрами. Попри переможні реляції Міністерства цифрової трансформації, то до двох десятків цих кадастрів немає недоступу, то працюють вони так-сяк, дуже повільно та з обмеженнями. Проблеми на боці центральних органів влади гармонійно доповнюються косяками влади на місцях.
Затвердити рішення про землевідведення можуть лише на загальних зборах (місцева рада) представники громади. Причини, через які ради чи то не можуть, чи то не хочуть ухвалювати подібні рішення, часто мають анекдотичний характер: через від'їзд секретаря за кордон разом із печаткою неможливо затвердити протокол зборів; неможливо знайти землеміра; неможливо зібрати кворум через від'їзд депутатів тощо.
Вважаю, через надзвичайні обставини органи влади повинні ухвалити такий самий надзвичайний порядок процедур, які забезпечують об'єкти критичної інфраструктури. А мобільний зв'язок автоматично став таким із початком воєнних дій. Якісь спроби в цьому напрямку здійснюються, є навіть законопроєкт 7487, однак визнати адекватним скорочення термінів землевідведення, що пропонується в ньому, з 12-ти місяців до 6-ти я не можу.