День народження Володимира Зеленського: головні помилки та досягнення президента України

Сьогодні, 25 січня, день народження Володимира Зеленського — президента, чия каденція припала на найскладніший період в історії незалежної України. Від політичного новачка, якого у 2019-му недооцінювали опоненти й союзники, до лідера воюючої держави, що щодня веде переговори про зброю, гроші й виживання країни.

За ці роки Зеленський ухвалював рішення, які визначали хід війни, внутрішню стійкість держави та її місце у світі. Частина з них — безумовні досягнення, інші й досі викликають гострі суперечки в експертному середовищі та суспільстві.

Фокус разом із політологами розбирає головні успіхи Володимира Зеленського на посаді президента — і ключові помилки, які коштували Україні часу, ресурсів і довіри. Без пафосу і без поблажок — лише політичні рішення, їхні наслідки та оцінки фахівців.

Головні успіхи президента Зеленського

Монобільшість, важливі проєкти та "недоторканність"

Перший президентський строк Володимира Зеленського припав на період, який сам по собі виходить за межі стандартних політичних оцінок. Як наголошує політолог Олег Постернак, це була каденція, "розтягнута в надзвичайно тривалому та складному історичному періоді", де поряд із прорахунками неминуче з'являлися й системні досягнення — і їх, за словами експерта, "безумовно чимало".

Одним із ключових внутрішньополітичних успіхів Постернак називає формування монобільшості у 2019 році. Для української політичної традиції це стало винятковою ситуацією, адже вперше президент отримав фактичний карт-бланш на швидке ухвалення рішень і проведення системних змін. Саме ця монобільшість дала змогу реалізувати низку кроків, які раніше роками блокувалися парламентом: скасування депутатської недоторканності, ухвалення важливих рамкових законів, зокрема виборчого кодексу, а також запуск масштабної цифровізації держави.

Постернак окремо підкреслює, що "Дія" і поява зручних онлайн-сервісів принципово змінили взаємодію громадян із державою, зробивши її швидшою та менш бюрократичною.

До внутрішніх досягнень експерт також зараховує проєкт "Велике будівництво".

"Попри критику та політичні суперечки, інфраструктурне оновлення було реальним. Дороги, мости, об'єкти соціальної інфраструктури були збудовані — і це важливий і помітний результат", — зазначає Фокусу політолог, наголошуючи, що фізичні зміни в країні не зникають разом із політичними дискусіями.

Поведінка президента на початку війни та сильна коаліція

Окремим блоком усі опитані експерти виділяють поведінку Зеленського на початку повномасштабного вторгнення. За словами Постернака, українське суспільство у перші місяці війни гостро потребувало лідера — і "воно його отримало".

"Енергійність, постійна публічна присутність і готовність брати на себе відповідальність стали критично важливими в момент екзистенційної загрози для держави", — каже експерт.

Політолог Ігор Рейтерович, говорячи про цей період, окремо акцентує на рішенні президента залишитися в країні.

"Я не називаю це надзвичайним подвигом, зауважуючи, що президент і мав залишатися зі своєю державою, але на тлі українського політичного минулого, зокрема втечі Віктора Януковича, цей крок мав принципове й символічне значення. Саме він став важливим сигналом для суспільства і партнерів про те, що влада не самоусунулася в критичний момент", — каже Фокусу Рейтерович.

Найбільш одностайною є позиція експертів щодо зовнішньої політики. Політолог Віктор Таран називає формування міжнародної коаліції на підтримку України одним із ключових досягнень Зеленського.

"Найбільше й найголовніше — це формування міжнародної антипутінської коаліції, яка забезпечила регулярну військову допомогу та системне впровадження санкцій проти Росії", — каже Фокусу Таран.

Він нагадує, що Росія десятиліттями вибудовувала власну мережу союзників, діяла через м'яку силу, економічні важелі й дипломатичний підкуп. На цьому тлі злам цієї системи виглядав майже неймовірним.

"Чесно кажучи, я тоді в це не вірив, але це було досягнуто", — визнає Таран, підкреслюючи, що сьогодні Україна має системну підтримку, яка продовжує працювати.

Рейтерович доповнює цю оцінку аналізом комунікаційної стратегії президента. Він вважає правильним те, що Зеленський звертався не лише до політичних еліт, а спочатку — до громадян інших країн, апелюючи до спільних цінностей і емоцій. Саме це, на думку експерта, дозволило мобілізувати максимально можливу міжнародну допомогу у найбільш критичний момент війни.

Правильні ролі у війні

Ще одним важливим досягненням, яке підкреслюють Рейтерович і Таран, став правильний розподіл ролей на початку повномасштабної війни. Зеленський давав можливість військовим діяти автономно, ухвалювати рішення на полі бою й не втручався безпосередньо у військове управління. Сам президент, за словами Рейтеровича, зосереджувався на ресурсному, фінансовому та політичному забезпеченні Збройних сил і держави загалом.

"В кінці лютого, у березні й до кінця квітня 2022 року він не втручався у військову історію — і це дало результат", — уточнює Таран.

Фактично до кінця 2022 року Зеленський займався міжнародним напрямком, залишаючи війну професіоналам, що дозволило швидко розгорнути мобілізацію й організувати оборону.

"Україні вдалося нав'язати асиметричну війну. Попри стриману або критичну реакцію частини партнерів на удари по глибині Росії, сама логіка війни була змінена, а бойові дії — частково перенесені на територію країни-агресора", — додає Таран.

На його думку, це стало важливим елементом стримування і стратегічного тиску.

Таким чином, в оцінках політологів досягнення Володимира Зеленського охоплюють одразу кілька рівнів: внутрішні трансформації перших років президентства, кризове лідерство у момент повномасштабного вторгнення та активну зовнішню політику, яка забезпечила Україні безпрецедентну міжнародну підтримку. Саме ці фактори, наголошують експерти, і формують фундамент позитивної оцінки його каденції — навіть попри подальші системні помилки.

Головні помилки президента Зеленського

Кадрова політика та вузьке коло довіри

Попри значні досягнення, усі опитані експерти сходяться в тому, що президентство Володимира Зеленського супроводжувалося системними помилками, які з часом почали знецінювати частину успіхів. Йдеться не про окремі тактичні прорахунки, а про управлінські рішення, що вплинули на хід війни, довіру суспільства та ефективність державної машини.

Олег Постернак називає кадрову політику найбільшою і найболючішою помилкою Зеленського. Йдеться насамперед про надмірне наближення до президента окремих осіб з оточення, які, за словами експерта, "зловживали довірою та можливостями впливу". Постернак прямо згадує Андрія Єрмака та Андрія Богдана, підкреслюючи, що це були тимчасові фігури, які "тягнули президента вниз, впливали на рейтинг і робили все можливе, щоб реальні успіхи перетворювалися на політичний фарс".

Цю ж тезу розвиває Ігор Рейтерович, який говорить про "надто коротку лаву запасних".

"Зеленський зробив ставку на вузьке коло з п'яти–шести менеджерів, делегувавши їм надмірну довіру. Ця довіра виявилася абсолютно невиправданою", — наголошує експерт, додаючи, що багато з цих людей сьогодні мають серйозні репутаційні проблеми або фігурують у справах антикорупційних органів.

Рейтерович підкреслює: кадрова політика президента стала історією тотального провалу, який ускладнюється небажанням визнавати помилки. За його словами, Зеленський часто займає позицію "я все робив правильно", що лише поглиблює кризу управління та веде до монополізації влади.

Втручання у військове управління та кадрові рішення в армії

Окремий і надзвичайно чутливий блок критики стосується втручання в армію. Рейтерович вважає ключовою помилкою момент, коли президент або сам почав, або дозволив своєму оточенню безпосередньо втручатися у планування військових операцій. Перехід від дистанційного управління до прямого впливу на військову сферу, за його словами, "закінчився негативно", а наслідки цього Україна відчуває й досі.

Найяскравішим символом цього провалу експерт називає звільнення Валерія Залужного.

"Суспільство до сьогоднішнього дня не отримало жодних пояснень — ні чому це відбулося, ні яка була мета", — наголошує Рейтерович.

Аналогічну проблему він бачить і в інших кадрових рішеннях, зокрема навколо Василя Малюка, де відсутність публічної логіки породжує недовіру й запитання.

Віктор Таран пов'язує ці процеси з періодом після звільнення Херсона. На тлі зростання рейтингів Залужного та ЗСУ, за його словами, почалося "надмірне втручання і нав'язування політичних рішень військовим". Симптомом цього стала, зокрема, заборона міжнародним журналістам їздити на фронт. Навіть якщо ці директиви не виходили безпосередньо від президента, відповідальність, наголошує Таран, лежить саме на ньому як на верховному головнокомандувачі.

Другим серйозним негативом Таран називає формування нових бригад у піку старим, що призвело до ослаблення досвідчених підрозділів і появи необстріляних частин без "сплаву молодості та досвіду". Причини таких рішень так і не були чітко пояснені, але їхні наслідки виявилися проблемними.

Недооцінка Росії та ілюзія домовленостей

Ще до повномасштабної війни, за оцінкою Постернака, Зеленський припустився стратегічної помилки, недооцінивши агресивність Росії. Президент певний час, за словами експерта, "занадто ідеалістично сприймав роль Російської Федерації", розраховуючи на можливість домовленостей. Навіть зустріч у нормандському форматі в грудні 2019 року лише частково скоригувала цей курс.

Спроби "замирення", довіра до дипломатії Кремля та недооцінка політики Путіна, на переконання політолога, виявилися хибними й коштували Україні дорого.

Завищені сподівання на Захід і запізнілі рішення

Постернак і Таран сходяться в оцінці ще однієї серйозної помилки — надмірних сподівань на Захід. Постернак наголошує: попри солідарність і союзницькі заяви, партнери не надали Україні критично необхідної допомоги в найважчі моменти війни.

"Захід не зробив усього можливого ні у 2022 році, ні у 2023-му", — констатує експерт.

Таран доповнює цю критику твердженням, що Україна занадто довго жила в логіці "плану А", розраховуючи на партнерів, і лише у 2024 році почала системно розгортати власне виробництво боєприпасів, дронів і РЕБ. У результаті країна стала залежною від політичних циклів Заходу — "дамо чи не дамо".

Провал підготовки до війни та мобілізації

Найжорсткішу оцінку Таран дає підготовці до повномасштабної війни, називаючи її ключовим провалом. Саме в перші дні вторгнення Україна зазнала найбільших територіальних втрат — передусім на півдні.

"І лише завдяки самостійним рішенням окремих генералів, які діяли всупереч директивам, вдалося вчасно розгорнути оборону Києва, зберегти авіацію та ППО", — каже Таран.

Політолог наголошує: якби мобілізація, ТРО і підготовка були розгорнуті завчасно, масштаб втрат — і військових, і цивільних — міг би бути значно меншим. Закон про ТРО був ухвалений ще у 2020 році, але так і не запрацював у 2021-му — і це, за словами Тарана, стало однією з фатальних помилок.

Кордони 91-го та "швидкій мир"

Окремим блоком експерти виділяють провал комунікації. Постернак говорить про складні й конфліктні відносини президента з українськими медіа, які багато в чому сформовані впливом оточення та внутрішніми політичними іграми.

Таран додає до цього конфлікт із місцевим самоврядуванням. Замість єдності, яка була у 2022 році, посилилося протистояння між центром і регіонами. Не були ухвалені закони, які дали б громадам реальні інструменти участі в обороні країни, хоча відповідні ініціативи лежать у парламенті ще з 2022 року.

Окрему й принципову помилку Таран пов'язує з відсутністю чесної та послідовної комунікації — як з українським суспільством, так і з міжнародними партнерами. За його словами, влада так і не наважилася відкрито сказати громадянам, що війна — надовго, і що країна входить у затяжне протистояння без швидких і простих рішень.

Натомість суспільству тривалий час транслювалися оптимістичні меседжі про близький перелом і швидке завершення війни. Це "от-от", наголошує Таран, тягнеться вже кілька років. Паралельно на зовнішньому контурі Україна говорила партнерам про війну на роки — 2026, 2027 і довше. Такий розрив між внутрішньою і зовнішньою комунікацією, за словами політолога, призвів до розхолодження суспільства й втрати довіри.

Окремо експерт звертає увагу на завищені очікування, які влада сама ж і сформувала. Публічні заяви про швидке повернення кордонів 1991 року, негайний вступ до НАТО та гарантовану перемогу не супроводжувалися поясненням реальних ризиків і обмежень. У підсумку, коли ці цілі не були досягнуті в заявлені строки, суспільство отримало сильне розчарування, а партнери — складні сигнали для подальшої підтримки.

На думку Тарана, проблема була не в самих цілях, а в стилі комунікації — надто емоційному й не завжди співмірному з реальністю. В умовах війни вдовгу, підсумовує він, чесна розмова з громадянами та прагматичний діалог із союзниками мали б стати основою стійкості держави.