Жив у трьох століттях: дивовижна історія кошового отамана Петра Калнишевського
Заселив степи сучасного півдня України, взяв Кінбурн та Очаків, проте викликав особисту неприязнь в імператриці, тож був засланий на довічне заселення на далеку північ. Фокус дізнавався найцікавіші деталі життя Петра Калнишевського — останнього кошового отамана Запорізької Січі, який жив упродовж трьох століть. Що в історії його життя міф, легенда, а що — правда?
Ворог біля воріт
Коли у червні 1775 року Підпільницьку Запорізьку Січ оточило багатотисячне російське військо, її кошовий отаман Петро Калнишевський наказав козакам здатися без бою. Він навіть заборонив відкривати арсенали зі стрілецькою зброєю та артилерійською амуніцією. Це суперечило максималістичним звичаям запорожців — за якими краще загинути в бою, аніж все життя прожити рабом. В принципі, феномен українського козацтва і виник за три століття до того, через те, що частина українських селян відмовилися гнути спини перед іноземними поневолювачами та їх посіпаками й подалася в степ за волею, часто ціною власного життя. Тепер же козаки безславно здалися ворогові, який у багато разів перевищував їх.
Старого кошового отамана, якому на той момент уже було понад вісімдесят п’ять років, можна зрозуміти. Він і так знехтував іншою максимою запорожців: краще загинути молодим на полі бою, аніж дожити до глибокої старості та загинути в стражданнях. За це докоряти досвідченому козацькому ватажку не візьметься ніхто. Та й чи можна звинувачувати командира, який зберіг життя своїм людям, відмовившись посилати їх на вірну загибель. Адже запорожців на Січі тоді було кілька сотень, в той час, як деякі джерела називають цифру у сто тисяч російських солдатів, які прийшли із чітким завданням — остаточно ліквідувати Запорізьку Січ.
Але яка мотивація була у старого кошового? За десятиліття до цих подій та ж імператриця Катерина II остаточно ліквідувала гетьманську владу у козацькій державі. Через кілька місяців було розформовано слобідські полки. Усюди старшина виявилася у виграші. За тим же останнім гетьманом Кирилом Розумовським залишили усі інші надані йому титули, звання та маєтки. Щоправда, він одразу покинув територію Російської імперії й повернувся назад аж в останні роки правління Катерини II. Кошовий отаман, який лише кілька років тому отримав звання генерала, разом із січовою старшиною могли очікувати на схожі дії з боку російської влади, з якою вони щойно разом виграли чергову війну проти Османської імперії. Натомість їх усіх закували в кайдани та відвезли до Росії, де вони безслідно зникли.
Від козацького джури до кошового отамана
Петро Калнишевський народився на території сучасної Сумщини. Різні джерела називають 1690 або 1691 роки, проте достеменних даних про його дитинство немає. Якщо ж це правда, то Калнишевський застав ще правління гетьмана Мазепи та кошового отамана Костя Гордієнка. Вважається, що на Січ він потрапив ще дитиною, тож пройшов шлях від джури (зброєносця — найнижча ланка в ієрархії запорожців) до найвищих щаблів влади. Ймовірно, він був учасником Полтавської битви, свідком руйнування російськими військами Чортомлицької Січі та поневірянь запорожців під владою Кримського хана.
Відомо про Калнишевського стає уже в середині XVIII століття, коли він обіймав високі посади на Січі, зокрема був осавулом та суддею. У 1762 році відвідав в складі офіційної делегації від війська Запорізького коронацію нової імператриці Катерини. Тут виник перший конфлікт між ним та самодержицею Росії. Невідомо достеменно чим саме не вгодив новій імператриці уже на той момент старий кошовий, але вона наказала позбавити його посади.
Проте вже через три роки волелюбні запорожці знову обрали Петра Калнишевського кошовим отаманом і робили це наступні десять років поспіль. У Санкт-Петербурзі змирилися з таким рішенням запорожців. До певного часу.
Дикий захід на українському півдні
На посаді кошового Петро Калнишевський відзначився не стільки військовими походами, скільки мирним облаштуванням земель Війська Запорозького. Часи постійних нападів турків та татар залишилися в далекому минулому. Тепер запорожцям потрібно було обжити величезні території степу від Південного Бугу до північного узбережжя Азовського моря.
Калнишевський поділив усі ці території на вісім паланок та почав запрошувати туди селян із Гетьманщини та колишньої Слобідської України (ліквідована імперією якраз у 1765 році). Це було не так легко, як може видатися з першого погляду. Серед войовничих запорожців превалювало зневажливе ставлення до мирних «гречкосіїв». Але авторитетному кошовому вдалося переконати своїх товаришів по зброї прийняти значну кількість селян-колоністів, які стали на землях запорожців чимось на кшталт вільних фермерів. За десять років свого правління Калнишевський зумів переселити на землі Запорізької січі кілька десятків тисяч селян, таким способом залюднивши території, які до цього були простором життя кочівників. Такий собі «дикий захід» в українському степу за кілька десятиліть до створення оригіналу.
Іншою проблемою був спротив російської адміністрації. Імперська влада заселяла ці землі своїми колоністами. Це були переважно православні народи, що знаходилися під владою Османської імперії. По суті імперські чиновники ставали реальними володарями земель, які передавалися під колонії. Особливо ситуація загострилася, коли Генерал-губернатором цих територій було призначено амбітного фаворита імператриці Григорія Потьомкіна. Він прагнув максимально освоїти ці землі, закріпачити місцеве населення і перетворити імперську адміністрацію краю на джерело особистого збагачення. Петро Калнишевський з його паланками стояв поперек горла молодому керівнику та усім його планам.
Війна за чужі інтереси
Але у 1768 році розгорілася нова війна Росії з Османською імперією. Росії знову знадобилися козаки, відомі своєю хоробрістю та ефективністю ведення бойових дій в степах Причорномор’я та самій морській акваторії. В розпал війни до запорожців записався навіть сам генерал Потьомкін, якому дали прізвисько Грицько Нечеса через його пишну перуку. Звичайно, що запорожцем російський генерал був суто символічно.
Запорозьким ватажкам надали звання у російській армії та високі державні нагороди. Саме тоді Петро Калнишевський став російським генералом. Здавалося б, конфлікту кінець — генерал генерала зрозуміє, проте Потьомкін лише вдавав із себе щирого запорожця, а насправді готував план, як знищити усі ці вольності і привласнити усе багатство козацького краю.
У 1774 році було укладено Кучук-Кайнарджицький мирний договір між Російською та Османською імперіями. За ним Кримське ханство позбавлялося зверхності Стамбула, натомість туди вводилися російські війська. Територія між Західним Бугом та Дніпром теж анексовувалася Російською імперією.
Імперські чиновники проти запорожців
Усі ці землі опинялися під контролем Григорія Потьомкіна, якого все частіше називали Потьомкіним-Таврійським. Деякі території стали його безпосередньою власністю, а деякі він контролював як імперський чиновник.
Залишалося лише позбутися запорожців, аби стати безальтернативним володарем усього Причорномор’я та Приазов’я. Він зміг переконати закохану в нього Катерину II знищити Запорізьку Січ. Причиною він називав її неактуальність, що з імперського погляду мало певний сенс. Запорожці, які зростали як оборонці прикордоння від турків та татар, тепер опинялися всередині імперії. Потьомкін-Таврійський пропонував переселити їх в Крим в статусі окупаційного контингенту і заснувати там Чорноморське та Азовське козацтво. Приводом для ліквідації Запорізької Січі стали начебто напади запорожців на мирних людей. Проте жодного реального розслідування не проводилося.
Запорожцям не допомогла ані в цілому звитяга їхнього війська у переможній для Росії війні, ані нагороди конкретних командирів. Усіх їх закували у кайдани і без жодного суду та слідства імператорською волею відправлено у довічне заслання у різні монастирі на півночі імперії. Водночас нікому нічого окремо не повідомлялося про їхню долю. Усі вони просто безслідно зникли для українського суспільства. Навчені гірким досвідом, ті козаки, які залишилися на волі, зайвих питань не ставили. Лише народні співці поширювали серед людей думу про останнього кошового, якого закували в кайдани та ув’язнили у невідомому монастирі.
Над колишньою козацькою Україною отримали безмежну владу російські чиновники та представники козацької старшини, примкнуті до них. Ті, які вже понад століття жили в містах і роками вірної служби заслужили довіру іноземних загарбників. А от до запорожців у Петербурзі довіри не було.
Похований живцем
Про долю Петра Калнишевського історики довідалися аж у кінці ХІХ століття. Тоді автор першої фундаментальної праці про історію козацтва Дмитро Яворницький особисто відвідав Соловецький монастир, куди вісімдесятип’ятирічний кошовий отаман був доставлений як таємний безіменний в’язень у 1776 році. Волею імператриці він мав бути похований живцем в одній із келій монастиря. Але ніхто не очікував, що Петро Калнишевський після цього жорстокого вироку проживе там ще двадцять сім років.
Про жорстокі умови утримання Калнишевського ходять легенди. Звичайно, не усі вони правдиві. Однозначно життя в’язня монастиря було не медом. Але й усім страшилкам теж вірити не слід. На утримання Калнишевського виділялися немалі кошти з його маєтку. Цікаво, що ув’язнений у монастирі кошовий отаман мав право розпоряджатися власним статком. Тож уже через рік він пропонував настоятелю найняти за свій кошт теслярів, аби відремонтувати дах над його келією, бо той протікав. По завершенні свого ув’язнення отаман придбав Євангеліє для монастиря — таке велике, що його мусили носити кілька ченців. Хоча тут теж є питання, чи справді міг розпоряджатися власними коштами хворий, сліпий стодесятирічний старець?
Наприкінці життя Катерина II помилувала багатьох політичних в’язнів, але про Петра Калнишевського вона навіть чути не хотіла. Напевне, ми ніколи не дізнаємося про справжні причини такої сильної особистої неприязні до кошового запорожців, яка, ймовірно, виникла ще з часу її коронації. Байдужим до долі Калнишевського виявився і її син — Павло I. Лише внук Катерини Олександр I змилостивився над нещасним отаманом та відпустив його, щоправда, куди ж уже було йти стодесятирічному старцю, про якого усі вже давно забули? Тож він так і залишився в монастирі доживати свого віку.
Останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський помер у 1803 році. Якщо вірити наявним джерелам, він прожив понад 112 років, таким способом живучи у трьох століттях: XVII, XVIII та ХІХ. Водночас останні двадцять сім років його життя було справжнім пеклом, тривалість якого не міг передбачити ніхто. За його муки у 2008 році Петра Калнишевського канонізувала Українська православна церква Київського патріархату.
Доля останнього кошового запорожців — це наочний приклад того, що може статися з тим, хто віддасть себе на милість ворога. В Калнишевського були усі підстави очікувати долі Кирила Розумовського чи полковників Слобідської України, натомість завойовники вирішили по-іншому і не було жодної сили, яка б змусила їх змінити своє рішення. Здавалося б, чого боятися і так старому уже отаману. Чим для нього є довічне ув’язнення. Але йому судилося прожити ще понад чверть століття у маленькій келії — ніхто не знає, чого йому чекати від свого життя.
І неможливо не зауважити такий цікавий контраст — перший кошовий отаман запорожців відзначився своїм норовом та непокірністю, зокрема й царю Московії, помер жахливою смертю молодим. За легендою він сам провокував своїх катів на швидку смерть своєю різкою поведінкою. Натомість останній кошовий був заживо похований, скорившись ворогу.