Життя без моря. Що таке серпень в Одесі під час війни
"Уже після відходу патруля я спеціально підійшов до пірса, сів навпочіпки і довго розглядав рибалку через червоно-білі огороджувальні стрічки. І дійшов висновку, що цей рибалка, який сидить за стрічками на краю пірсу за метр від самого Чорного моря на світі, для мене і є символом нинішньої Одеси". Думка.
По одеській набережній гуляють люди, входи на пірси закриті біло-червоними стрічками. На самому краю пірсу на складному стільчику сидить рибалка та ловить рибу. Повз пройшов нудний патруль автоматників, глянув і почесав далі. З приходом війни з'ясувалося, що рибалки не люди, а блаженні. Їх ніхто ніколи не ганяє. Уже після відходу патруля я спеціально підійшов до пірсу, сів навпочіпки і довго розглядав рибалку через червоно-білі огороджувальні стрічки. І дійшов висновку, що цей рибалка, який сидить за стрічками на краю пірсу за метр від самого Чорного моря на світі, для мене і є символ нинішньої Одеси.
Ближче до сутінків на плити Ланжерона приходять парочки. Усі обережно пролазять під огороджувальними стрічками, але намагаються не рвати їх, все-таки є правила пристойності. Вішали ж якісь люди кольорові смужки, намагалися, навіщо чужу працю ламати? Тому просто проходять обережно та сідають на плитах або лавочках. Самотні мовчки дивляться в море, парочки майже всі з пляшками, від вина до рому, і про щось тихо говорять. Ніхто не кричить, вуличний (набережний, морський?) музикант із гітарою — далі за стрічками.
Раз на пів години із сутінків виринає патруль з автоматами, теж обережно підлазить під стрічки, намагаючись їх не порвати, і чемно просить відійти подалі від моря. Ніхто не сперечається, після відходу чоловіків у камуфляжі деякі повертаються назад на плити. Біля хот-догового кіоску — черга з людей 10-20 й о десятій вечора, як у Ялті у довоєнні роки на набережній. Стояти немає сенсу, і ми йдемо в темряві на край Ланжерона.
Сам дельфінарій і майданчик із фонтанами біля нього в майже повній темряві, підсвічування відключено. Горять кілька ресторанчиків, після чого знову пірнаємо у темряву. Повз проїжджають велосипедисти, чортихаючись і намагаючись не зламати ногу, проходять парочки. Видно, що немісцеві. За багато років прогулянок тут під зірками і в будь-якому стані алкогольного сп'яніння пам'ятаєш із точністю до півметра, де якась сходинка і де ти три роки тому звалився в темряві, ледве не зламавши кісточку та довго душнив і матюкався. Ми доходимо до Отради і знаходимо там ларьок, що працює, без черги і з дешевою холодною кавою, молочним коктейлем і чомусь пельменями. Хоча кому тут потрібні пельмені у серпні у темряві за півтори години до комендантської?
Влаштовуємось на лавці та спостерігаємо. Пляж поріс травою і в темряві на нього спускаються двоє з автоматами та зникають на п'ять хвилин. "Купаються на ничку у службовий час, значить місцеві", — прикидаю я і з цікавості йду подивитися. Ні, помилився. Не місцеві. Не купаються, а виводять на пісок упійманого у воді особливо небезпечного диверсанта. Той у шортах і гумових капцях, дуже п'яний і веселий і, розмахуючи "сиською" пива, репетує: "Доброго вечора! Ми з України!". Його кудись ведуть, але дорогою жаліють і начебто відпускають. Ідемо далі в темніше і спокійніше місце. Сідаємо на краю сходів, що ведуть на пляж.
Я згадую, що закритий надовго ресторанчик на пірсі начебто належав ексцентричному бізнесмену Вадику Чорному. Вадик помер від ковіду років зо два тому. Ковід, як в іншому житті.
Декілька разів із готелю на піску виходить охоронець і коситься на нас — хто сидить, навіщо сидить? У темряві хтось забігає в море і з очевидним задоволенням пірнає. А я, прикинувши, що плитка після нестерпної денної спеки ще тепла, відкидаюся і лягаю на неї в позі "морська зірка" — і довго так лежу, дивлячись на зірки. Вони блимають, одна земного походження і діловито летить повз. Можна відкрити на телефон FlightRadar і перевірити, але ліньки, та й порожнє небо він покаже. Чи щось військове, чи супутник Ілона Маска чухає у своїх космічних справах. Поруч дружина клацає Інстаграмом, патруль, що проходить, світить на мене ліхтариком і тихо йде далі, якісь хлопці спускаються повз нас прямо до моря і сідають біля води. Уже майже десять і треба повертатися на стоянку та брати таксі — до комендантської години з дрібницею.
Встаю і наголошую, що треба б днями прокинутися о пів на п'яту та зустріти на цьому ж місці світанок. Кілька днів тому я опинився на Ланжероні по роботі приблизно о шостій ранку та насолоджувався побаченим. А світанок взагалі саме те. Яке воно, життя без моря на війні? Навіть думати не хочеться.