Перед катастрофою. Принижений Путін кладе на стіл останню карту. Але в нас є відповідь
"Часу Росія більше не має. Божевільний актор довів стан країни до точки неповернення. Стільки погроз ядерною зброєю, скільки прозвучало зараз, — такого не було в історії людства. До Росії такого не дозволяла собі жодна інша країна. Навіть СРСР не наважувався". Думка.
Росія впритул наблизилася до своєї останньої "геополітичної катастрофи" — а в майбутніх підручниках з історії Російської Республіки цей час неодмінно називатимуть початком незалежності від Російської Федерації та радісно перезавантажать лічильник катастроф — яка повністю обнуляє суспільно-політичний міф РФ і утворює новий міф, міф республіки. Мабуть, років на 30, гадаю. Як зазвичай.
Справа в тому, що події набирають обертів зі швидкістю, яка вже не дозволяє нам не тільки контролювати, а й навіть замислитися над процесами, які ведуть Росію до нової історичної реальності. Я абсолютно впевнений: Росію, яка захотіла крові, тепер саме ведуть, заганяють у необхідні межі, де кожне рішення — хибне. І час зупинитися для Росії давно минув. Кожен новий крок лише в рази посилює її становище.
Для нас усіх це так, ніби ми всі бачимо страшну виставу. Страшну, бо дивимося та граємо роль, не встигаючи оплакувати друзів і родичів.
Ще ми значною мірою сцена. Сцена хитається. Падає реквізит. Вибухають софіти. Глядачі не в захваті від подій на сцені. Актори, змушені грати з алкоголіком, також. Здається, що всі збожеволіли. Але коли події відносяться шквалом, не втрачає штурвал лише той, хто "диригує" спектаклем, бо знає сценарій. І навіть актора-алкоголіка попереджав про наслідки.
Зрештою, яка різниця, хто саме знищив газові потоки, якщо до цього взагалі дійшло. Яка різниця, чому "друга армія світу" провалила війну проти "слабкої армії" України, якщо до цього взагалі дійшло? Яка різниця в тому, що сотні тисяч росіян тікають із Росії від мобілізації, якщо до цього взагалі дійшло. Яка різниця, чому Росія опинилася в тотальній міжнародній ізоляції, якщо до цього взагалі не дійшло. Яка різниця, чому Росія влаштувала геноцид українців у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі та всіх інших містах, якщо до цього взагалі дійшло. Важливо, що це сталося. Сталося те, що багатьом здавалося неможливим.
І та сама думка — про ядерну зброю. Вона за своєю суттю після ударів по Японії — табу. Тільки божевільний може піти, це зло. Це важливий штамп у свідомості. У вас він також є. Діти в будь-якій країні світу виросли та навчилися в шановних президентів і прем'єр-міністрів із цим образом у розумі. Навіть у Китаї та Індії. А ще недавно навіть тінь підозри про хімічну чи ядерну зброю призводила до загибелі диктаторів і повалення країн. Не те, що загроза використання. Або ядерні ультиматуми.
На останній зустрічі країн Азії російський керівник одержав послання. Багато хто намагається його трактувати так чи інакше, з тими чи іншими акцентами. Хоча насправді ніхто не був присутній на цих зустрічах. Але без жодного аналізу зрозуміло — це не був дружній меседж, це не була підтримка рішучих дій чи згоди на застосування будь-яких інструментів, щоб закінчити війну. Це було попередження, що війну треба закінчити. І все. Закінчити. Тепер. Швидко. Жодних сумнівів, що це було саме так.
Кремлівський керівник знав, що почує це. Принизливе становище неможливо було приховати від телекамер. Його принижували навіть ті, хто роками від нього залежав.
Це від початку не була подорож рівного до рівних. Це була подорож, щоб дізнатися від старих друзів очевидне: вони, на відміну від тебе, все ще перспективні. Вони, на відміну від тебе, вже все про твої здібності зрозуміли.
Звичайно, у відповідь останній президент РФ запевняв, що незабаром усе закінчиться "за планом". Звичайно, його поплескали по плечу. Проте всім зрозуміло. Хоча мені здається, що кожен зрозумів по-своєму.
Я не думаю, що ядерна зброя буде використана. Але я не виключаю, що саме вона є фінальною сценою російської державності в нинішньому вигляді. Тому що кожен крок Росії був страшніший за попередній — насамперед для України. Але й не в другу чергу — для самої Росії, шви якої розходяться та пускають ще більші тріщини. Хто з чиновників Кремля перший побіжить звільняти з в'язниці майбутнього президента Російської Республіки?
Часу в Росії, звісно, більше немає. Шалений актор довів стан країни до точки неповернення. Стільки погроз ядерною зброєю, скільки прозвучало зараз, — такого не було в історії людства. До Росії такого не дозволяла собі жодна інша країна. Навіть СРСР не наважувався. А коли трохи наважився й довелося доводити зухвалість — здав. Після чого почав стрімко йти до "геополітичної катастрофи". Бо всі зрозуміли. Ось вам курячі ніжки та кредит МВФ на зарплати російським шахтарям.
Маленький президент країни-гіганта знає, що в нього важелів більше не лишилося. Він їв ту курятину. І пограбував той кредит.
А тепер, гадаю, він навіть розуміє, що після нього почнеться. Після того, що він накоїв зі сценою та самим собою. Бо повернення назад неможливе. Його не буде. На Росію чекає лише яскравий фінал із оплесками тих, хто зніматиме з трупа божевільного штани-хакі (для республіканського музею нацизму в Росії).
Із дитячого садка в кожній країні світу ядерна зброя — це зло. А в зла немає друзів і союзників. Немає довготривалої перспективи існування. Але воно має велике хворобливе его.
Саме тому приниження — навіть якщо зло вибирає приниження — має свою ціну. Приниження змушує шукати й дозволяє знайти рішення, прямо протилежне тому, чого від приниженого вимагають. Наприклад, коли всі вимагають негайно припинити війну, приниження змушує її посилити, щоб вивести на вищий рівень. Для цього приниженому доведеться вкотре пов'язати всіх навколо цього рішення, як було перед повномасштабним вторгненням. Скільки з них погодяться піти у вічність із царем?
Я не сумніваюся, що Путін виступить із заявою-ультиматумом про готовність використовувати ядерну зброю, якщо Україна не погодиться припинити війну "як є", коли кожен залишається з тим, що має. Також особливо неважливо, якою буде послідовність дій, — використає він це як шантаж до анексії чи після. Головне, що Україна, звичайно, не погодиться в жодному разі з жодним зі сценаріїв, окрім переговорів про репарації та повне звільнення країни з-під окупації.
І тоді — фінальна сцена. Я не впевнений, що хтось у світі встигне проаналізувати події, які розгортатимуться найближчими тижнями чи місяцями саме під час цих подій. Я точно не зможу. Можливо, все відбудеться ще до кінця року. Стрімко та трагічно для українців і росіян.
Однак потім, коли всі необхідні кроки будуть зроблені, коли всі актори відіграють роль, а вся зброя на сцені спустошиться — на залишках Російської Федерації з'явиться нова невелика, але мирна Російська Республіка. А за три декади все піде по колу. Або ж повториться ганебна історія СРСР — без зброї, але з тим самим результатом для Росії.
Я ще не думав, що буде з Україною. І хотілося б сказати: все буде гаразд. Адже найстрашніше позаду. Зрештою, якщо подивитися на життя у війну та взагалі все те, що нами вже пережито, можна сказати впевнено: все буде набагато краще, ніж зараз. Немає сумнівів.
Але спершу буде фінал. Темна ніч. Час, коли здається, що немає шансів. Багато хто говоритиме, що ворог непереможний. Багато хто в якийсь момент малюватиме апокаліптичні прогнози. Як, ну, як перемогти ядерну країну? Велика гра завершиться великою розв'язкою.
Я не знаю, який саме і яким буде "світанок". Незабаром дізнаємося. Але якщо намагатимемося. Якщо докладатимемо зусиль. Якщо дійсно любимо та віримо одне в одного — жоден зі сценаріїв розвитку подій, що залишилися, не вплине на велике майбутнє України. Але ми маємо пройти цей шлях до кінця.
Головне — не бійтеся. Я не боюся. Збройні Сили України — не бояться. Залужний не боїться. Що б далі не діялося — не бійтеся. Ми впораємося.