Чому в армію гребуть усіх поспіль, а діти можновладців не просихають у Куршевелі
"Чим більше буде смертей — тим більше буде питань до влади, до політиків, до чиновників, до генералів, до розпорядників волонтерських фондів, до журналістів національного телерадіомарафону. До всіх. Страшна війна вимагає чітких та однозначних відповідей. Не вечірніх сеансів психотерапії, а правдивих слів. Не любові до друзів, а ненависті до ворогів". Думка.
20 липня 1914 року російський імператор Микола II урочисто проголосив маніфест про вступ Російської імперії у війну з Німеччиною. Народ плакав і тріумфував, бухав і записувався в армію. Патріотичний підйом був загальним та жахливим.
2 березня 1917 року імператор Микола II внаслідок війни зрікся престолу. У столиці не вистачало хліба, війська відмовлялися воювати, еліти хотіли змін, народ бунтував…
4 жовтня 1914 року у всіх німецьких газетах був опублікований Маніфест дев'яноста трьох німецьких інтелектуалів на захист дій Німеччини у війні, що починається. Документ вихваляв миролюбність німецького кайзера Вільгельма II, прославляв шляхетність німецьких солдатів і піддав анафемі ворогів Німеччини. Націоналістична шизофренія зашкалювала.
9 листопада 1918 року німецький рейхсканцлер Максиміліан Баденський оголосив про зречення кайзера від престолу, внаслідок чого Вільгельм утік до Нідерландів і попросив там політичного притулку. Німецький фронт розвалився, у країні вирувала революція.
Прикладів можна навести десятки й сотні, суть одна: спершу ми їх любимо й обожнюємо, потім, коли благородні мотиви війни розбиваються об рифи нечуваної корупції та розпутінського свавілля, починається переоцінка можновладців: кожного зважують та вимірюють, кожне вимовлене слово піддається скрупульозному аналізу, всяку дію розглядають крізь мікроскоп упередженості.
Це як у старі добрі мирні часи, коли в рік на дорогах гинули якихось дві-три тисячі людей всього-на-всього, але раптом одна жахлива, кривава ДТП з купою жертв змушувала всіх зупинитися і задуматися: а якого біса у нас не дотримуються правил дорожнього руху?.. що роблять даішники, крім сидіння в кущах?.. чому на дорогах немає розмітки?.. чому не працюють світлофори?.. і чим, чорт забирай, займається наша богом обрана влада?..
І справді: чому не закуповуються вкрай необхідні весільні дрони? Чому у військах не вистачає мінометів та мін до них, а ми вже випрошуємо винищувачі? Чому в армію гребуть усіх поспіль як покарання, а діти можновладців не просихають у Куршевелі? Чому чиновники купаються в грошах, а військовим обрізають зарплатню? Хто нарешті винен у тому, що країна виявилася не готовою до війни? І хто покараний?
Незручних питань з кожним днем буде більше й більше. Чим більше буде смертей — тим більше буде питань до влади, політиків, чиновників, генералів, розпорядників волонтерських фондів, журналістів національного телерадіомарафону. До всіх. Страшна війна потребує чітких та однозначних відповідей. Не вечірніх сеансів психотерапії, а правдивих слів. Не перестановки ліжок у борделі, а розстрілів. Не любові до друзів, а ненависті до ворогів.
І, до речі, навіть Черчилля наприкінці війни на виборах прокатали. А нам ще треба дожити до кінця.