Мое главное солдатское дело — закрывать и открывать ворота. На фронт, где я нужна, меня не пускают
"Поки я сиджу під Києвом і відчиняю ворота, мені в цей час пишуть із фронту, звідти, де на мене чекають: "Де ти, друже, дуже потрібні твої руки?!" Але переведення між родами військ — це непереборна проблема. Рапорт про переведення комбриг не підписує вже два тижні".
Мій рапорт про переведення лежить у бригаді вже другий тиждень. Комбриг не підписує. На запитання, чому не підписує, мені кажуть: нікому не підписує. Хто каже — не можу сказати, бо це все неофіційно. Той, хто має сказати офіційно, приймає в строго певні години — я в них ніколи не потрапляю. Адже я солдатка, у мене ще чергування.
І польоти — я сама їх організувала, бо мені треба тренуватися. Мене чекають там, де чекають із певними навичками. Навички мені даються важко, але мій інструктор каже, що вірить у мене. Якби він цього не говорив, я не витримала б. А так у мене вже трохи виходить. Він навіть каже, що добре виходить, але ні, поки що не добре… Там, куди я перекладаюсь, треба краще.
Моя головна солдатська справа — зачиняти й відчиняти ворота.
"Давай швидше, — пишуть із тієї частини, де на мене чекають. — Роботи багато, екіпажів мало, потрібні руки".
А як я можу швидше, якщо мій рапорт тиждень пробув у батальйоні, і вже на дві завис у бригаді, а попереду ще три інстанції в ТрО та стільки ж у Сухопутці, а потім назад і ще обхідний лист.
Переведення між родами військ — це чомусь не просто проблема, а проблема непереборна. "Ти що, анекдот не знаєш? Переводитися з авіації на флот можна три роки". Тут із цього приречено сміються. Тому що переведення в армії — процес не просто довгий, а нескінченний, не прозора процедура, а якась хитра лотерея. Усі це знають — ніхто нічого не змінює.
Подруга, відома юристка, з якою ми потрапили в один бат, уже з літа воює в Сухопутці, але й досі у статусі "відряджена". Де її переведення, на якому етапі застрягло — як-то кажуть в армії — в душі не відає (хоча в армії тут інше дієслово).
Товариш, колишній нардеп, теж був у нашому баті, теж у статусі відрядженого в далекий інший підрозділ. Із переведенням ніяк.
Добре вам потішатися, що Залужний перевів Луценка із ТрО в Сухопутку. Ви там щось своє читаєте, а я читаю: як би вийти на Луценка і дізнатися, як йому вдалося. Бо бюрократичні армійські кола — це кафкіанський йо**ний сором. Це гівноменеджмент, який війна не те, що не змінила, а посилила.
І ти така сидиш під Києвом, відчиняєш ворота, а тобі в цей час пишуть із фронту, звідти, де на тебе чекають: "Де ти, друже, дуже потрібні твої руки?!" І ти пишеш усім парламентським дівчатам, які були з тобою за ґендерну рівність, які круті і впливові, пишеш усім військовим, яких знаєш, і навіть деяким дружинам військових. Будь ласка, пишеш ти, мені на фронт — а я тут мішки охороняю, я тут нікому не потрібна чесно-чесно. Буду у вічному боргу, віддам мертвими мсклми.
До мене всі добрі. Ще ніхто не послав. Але не допоміг.
— Шукай генерала у ГШ, — радять мені.
Але я солдат, старший солдат української армії, де я, а де генерали?
І все, що я можу, — зберігати спокій, стежити за диханням, відпрошуватися на польоти ("Відпустіть, будь ласка, дуже треба"), а головне — відчиняти й зачиняти ворота.