Як Україні не стати Боснією? Чому легко розбивається міф про божевільне багатство й інвестиції після війни

Про міські легенди.

Щось мені останнім часом стало все більше траплятися виступів (переважно — з флангу мокроекономістів і візіонерів із футурологами, але не тільки, тому й пишу) зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними й укорінення яких у суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення. У найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії. Що я маю на увазі: Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом із Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів, а після того пересратися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході й у результаті закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підґрунтя для сталого розвитку країни після війни, від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності, і також отримати одну з найбільших (у відношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала та повертатися не збирається. Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби за можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і неправильних приоритетів у тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною. Одразу попереджую — цей пост дуже похмурий, тому тим, хто не в гуморі зранку, пропоную його не читати.

Але до міських легенд, які шаблонно переміщуються з одного виступу в інший.

1. Україна — велика транзитна держава.

Україна була великою транзитною державою. Була вона в основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку за двома напрямами. Першим був Схід-Захід (і навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України й після того прямували в країни, у яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, куди просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області Росії). Другим — Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси й тут уже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруг Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Турції було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення. Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же румунській Констанці було невигідно, бо потяг мав "перевзуватися" на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на схід і північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) і високий рівень завантаженості й спеціалізації російських портів на Чорному морі.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти й аміаку з Росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.

У результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт: після війни кордони України з Білоруссю та Росією будуть чимось на кшталт кордону між Ізраілем та Сирією — тобто фізичний кордон є, але він є максимально близьким аналогом рову з крокодилами, і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів. Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з Росією я не можу, як не можу уявити собі й великий транзит, який Росія просто так пропускає в країни Центральної Азії або з них на Захід.

2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти в Україну.

Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, наявного в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0,1% від цих 25 трильйонів, не очікують на закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого відносного реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році як долі ВВП), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.

За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність 5% річних (і багато людей дзвонили в "Делойт", де я тоді працював, цз пропозиціями: "Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій у купівлю квартир у Києві, вона дає 20% у доларі мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!"). У нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато. У десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять по світу. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, який працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз "освоювала".

Прихід великих грошей у країну — це результат сукупності великої кількості факторів, в України було вже дві хвилі приходу великих грошей, у період 1993-1998 (після незалежності й до першої фінансової кризи) та в період 2005-2008 (у період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найпозитивнішими спогадами. Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось із великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря: "Эти нечестные дельцы — представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы", — у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителя пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно 1,5 трильйона доларів під управлінням). В України як напрямку інвестицій дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже й дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних пішли з України зі вкрай негативним післясмаком, а без такого аналізу та роботи над помилками залучити когось, окрім найспекулятивніших інвесторів, буде дуже важко.

3. Українська економіка — одна з найнедооціненіших.

Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює та має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метру в Києві з вартістю квадратного метру в Порту, Кельні або Ризі, де немає війни).

4. Україна — це великий ринок збуту.

Україна була однією з найстарших країн Європи до війни. У результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України — 44,7 року, тобто 50% населення країни вже наближуються до пенсійного віку або за ним. Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів і ВВП на душу населення, все одно старіші за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання — aged care, funeral services і tourism). Найкращий український соціолог, Володимир Ілліч Паніотто, пропонує думати над тим, як українці житимуть у країні, де живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то й ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.

5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств.

Див. вище. Україна — одна з найстарших країн Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили зашкалюватиме, бо працювати буде нікому. Простіше побудувати щось у Туреччині (молода країна, медіанний вік населення — 31,8 року, населення збільшується на мільйон кожного року, та й усього населення там 85 мільйонів).

6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну.

"Давайте зберемо 25 мільярдів доларів в фонд відновлення України, і наша економіка розквітне". Проблема в тому, що в Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції. Є виняток — галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши фактично повністю нову індустрію. В усіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори. "Фольксваген", яка купувала "Шкоду" і зробила з неї абсолютно нову компанію, або "Порше", яка будувала завод у Словаччині, який урятував "Порше" від зникнення зі світової мапи автовиробників. "Дойче Телеком", яка розвивала мобільний і дротовий зв’язок чи не в усіх постсоціалістичних країнах. "Юнікредит", яка купувала банки й давала доступ до кредитних ресурсів. "Арселор Міттал", яка консолідувала металургію. "Карлсберг", "Данон", "Нестле", "Крафт", які повністю трансформували виробництво харчових продуктів. І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських і юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення. Водночас у нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні — не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. Наше законодавство із захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все — на тлі війни і ризиків, пов'язаних із нею.

Я перепрошую за такий песимістичний пост, але чи то в мене інформаційна бульбашка така, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві зароблятиме стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія рватимуться в Україну, а ми їм будемо дулі крутити.

У 2022 році найпривабливішими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4,5% ВВП країни), Швеція (3,9%), Ізраіль (3,7%), Польща (3,6%) та Австралія (3,2%). Що їх об’єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі — мрія мокроекономіста, єдиний податок у розмірі 40% від доходу, про Швецію ж із Австралією можна взагалі промовчати). Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів і відсутність організацій із назвою з трьох літер у повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну принаймні я так думаю.

Джерело